Ліва нога Богдана Жолдака

 Богдан Жолдак. Гальманах. – К.: Факт, 2007. - (Cер. «Exceptis Excipiendis»)
Богдан Жолдак. Гальманах. – К.: Факт, 2007. - (Cер. «Exceptis Excipiendis»)

Лівою ногою пишуть графомани й халтурники. Це відомо ще з тих сивих часів, коли було вперше вжито цей вислів. Більшої образи для літератора вигадати важко. Проте коли мова йде про найбільшого письменника України (власна вага ось уже скільки літ – 154 кг) Богдана Жолдака, ця ідіома набуває зовсім іншого значення. Бо ж у чеській мові робити щось “levou nohou” означає робити легко, швидко і напрочуд вдало. Як мовив колись Пушкін: “Я отако лясну в долоні – і в мене виходить вірш”. Хоча, дивлячись на щедро покреслені рукописи російського генія, в цьому сумніваєшся. Рукописів найбільшого в Україні письменника я не бачив. Швидше за все, їх і не існує (в тому принаймні вигляді, до якого я як комп’ютерофоб звик). Одна з Жолдакових героїнь каже: мовляв, у комп’ютерну епоху чернеток не треба, женеш текст, а тоді правиш (“Місяць одягнув”). Оце мимохідь кинуте “женеш”, на перший погляд, і визначає творчу кухню Богдана Жолдака, ту нестерпну легкість письма, яку бачимо в кожній його книжці.

Що ми знаємо про найбільшого (радше – найвагомішого) літератора України? Те, що він народився в сім’ї письменників-незаможників. На думку Ю.Винничука, саме Богдан Жолдак є батьком українського чорного гумору. А також білого й дебілого. Автор десятка книжок прози, віднесений упорядниками Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури до “міських іроніків”. У літературу увійшов уже в досить зрілому віці, – з літературної течії “Нова хвиля” і, за його ж словами, ніяк не може вийти: жене й далі (знову зринуло “жене”)…

Тобто зринула найсвіжіша Жолдакова книжка, яка, безумовно, заслуговує на pro-читання й спонукає до розмови про свої плюси та мінуси. У виборі назви Жолдак, як завжди, несподіваний і актуальний. Були “Спокуси”, були “Яловичина”, “Антиклімакс” і “Шиzотерапія”. Тепер ось – “Гальманах”. Що можна прочитати й так: “Гальма – нах!” Або ж вибрати назву на свій розсуд (у спеціальному розділі “Додаткові назви” їх досить широкий асортимент, із якого: “Тиць”, “Капець”, “Бе-ме”, “Банзай”, “Ого”, “Іще”, “Йєті”, “Атас”, а також такі філологічно вишукані й випещені, як “Їдьмо, відьмо”, “Чари на яничари”, “Рухопис” чи “Сексі-кола”). Власне, книжка і є “переважно про те, як дві сексуальні самотності, нарешті, зустрілися, або навпаки”.

І в цій новоявленій книжці Жолдак залишається вірний собі. Тобто плюсів, як і полюсів, у “Гальманасі” багато. В усякому разі більше, ніж мінусів. Насамперед це динамічність сюжету, викликана тією ж таки легкістю письма. В одному з інтерв’ю автор зізнався, що в основі його текстів незрідка лежать історії, розказані друзями чи знайомими. І в текстах відчуваються їхні специфічні інтонації, помножені на Жолдакову іронію, що криється в особливій стилістичній організації тексту. Стиль Б.Жолдака – це виправдане матеріалом порушення норми. Дуже часто критики (як от Т.Кознарський чи М.Рябчук) зводять це порушення головно до суржику, проте шизотерапевт Жолдак не займається фотографічною фіксацією мови простолюду, механічним перенесенням вербального потоку вулиці в художній простір. Він витворює окрему мову, і в кожного його персонажа вона своя: ніколи в Жолдака не буде двох мовно однакових військових, зеків, художників чи студентів. Нагадаю, що колись модна постмодерністська шизоїдація письма в тому, зокрема, й полягала, щоб виділити з рідної мови свою особисту “іноземну”. Навіть книжка про це солідна була – “Шизо і мови” Л.Вольфсона. Монологи жолдаківських персонажів і просто актантів (бо персонаж – діє, а актант про дію лише оповідає) – це їхній досвід, пропущений через приватну мовну призму Жолдака-шизотерапевта. В “Гальманасі” серйозніше і найяскравіше це втілено в присвяченій Любі Задніпровській оповідці “Тетрафонія”, де промовляє налякана, а отже, позбавлена логічної зв’язності й наближена до хворої (сиріч – хвороблива) свідомість.

Як і в більшості своїх попередніх книжок, у “Гальманасі” Б.Жолдак залишається оптимістом, що властиво в сучасній нашій прозі лише великим життє- і людинолюбам. Переважна більшість його текстів закінчується щасливо: дві сексуальні самотності знаходять одна одну, ?валтівники дістають заслуженим по заслуженому, а в повісті “Скарб”, яка закінчує книжку, сексуальні й не дуже сексуальні самотності знаходять іще й заявлене в назві твору. Причому – кожна своє…

Третій плюс, на якому хотілося б зупинитись, також достатньою мірою знайомий читачеві Жолдака як невід’ємна риса його творчості. Це схильність автора до абсурдизації (насамперед – мовлення персонажів, рідше – життєвих ситуацій, які через абсурд видаються неймовірними, а отже, й нежиттєвими, тобто, за термінологією радчасів, – умовними). Старий партійний маразматик скаржиться на те, що велетенський портрет партійного вождя на стіні будинку застує йому сонячне світло, тоді як дід – цілковито сліпий (“Ґудзик в нікуди”). Солідний італійський Вінченцо, вбраний лише в краватку, серед вулиці щось верещить своєю “нерозбірливою” мовою й кидається рачки на людей, лунко гавкаючи (“Чому не Поцдам”). Скандальний пасажир, який цілу зупинку істерично волає, щоб його випустили, бо вскочив не в той тролейбус: теж звичка – вскочити, а тоді питати, який це маршрут (“Тролейбус в оповідання”)… І в кожного з персонажів – своя особлива мотивація, суто комічна “нелогічна логіка”, розкривши яку, губиш межу між правдою життя та правдою абсурду, провалюючись у майстерно підлаштовану автором пастку, назва якій – абсурд життя.

Чи не єдиний мінус “Гальманаха”, як, зрештою, і всієї творчості Богдана Жолдака, – це критична густота мовних казусів (із відповідною ж орфографією) та скупчення в одній книжці текстів спільної тематики. Воно дещо втомлює, тож багато Жолдака за один раз не вчитаєш. Утім, це радше проблема читача. Котрому, як гурманові, має бути відомо, що самі тільки спеції ніхто не вживає. Їх додають до страви. А стравою в цьому випадку може служити наша мерзенна преса, що з неї Богдан Жолдак як колекціонер вирізок черпає для своїх текстів різноманітні цікавини і з якої в міру творчих сил шляхетно знущається.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.