Особливості українського способу дискутувати

Оля Гнатюк. Прощання з імперією. — К.: Критика, 2005
Оля Гнатюк. Прощання з імперією. — К.: Критика, 2005

Книжка польської дослідниці Олі Гнатюк «Прощання з імперією» (К., «Критика», 2005), у якій проаналізовано українську тривалу дискусію про тожсамість на межі ХХ-ХХІ ст., як на мене, зовсім не безстороння. Хоча Наталя Яковенко й наголошує в анотації на відстороненості цієї праці, все ж заангажованість її авторки відчувається повсякчас. Свого часу Д. Донцов з великою пристрастю писав про волюнтаристську Європу. Зрозуміло, що й про Європу ліберальну мав хтось написати не менш пристрасно. Це судилося зробити О. Гнатюк, яка беззастережно віддана ліберальній ідеї. Проте жодній ідеології, здається, не варто надто довіряти. Адже будь-яка ідеологія (і ліберальна не виняток) спонукає поділяти світ на чорне й біле. Саме через лібералізм, який для О. Гнатюк перетворюється на мірило всіх речей, неприязнь дослідниці до українських «нативістів» сягає тієї межі, коли перед собою вона вже бачить не учасників дискусії, а ідеологічних супротивників. Частково розчаровується вона й у любих її серцю «модернізаторах», бо дехто з них, зокрема Ю. Андрухович, усе далі відходить у своїх літературних аналізах суспільних явищ від ліберального світогляду.

О. Гнатюк відмовляється від прийнятого в Україні 90-х рр. поділу дискутантів на «грунтівців» і «західників», оскільки він наслідує російський зразок («славянофилы» / «почвенники» і, відповідно, «западники»). Щоправда, це не заважає їй широко вживати інший штамп, не менш російський: ідеться про «народників». Дослідниця пропонує іншу опозиційну пару «нативісти» (від англ. native – «рідний, місцевий», лат. «natio» – народ) проти «модернізаторів» (від лат. modo «тільки-но, щойно, нещодавно, зараз»). Як на мене, назва у даному випадку особливої ролі не грає. Важить інше. Будь-яка українська дискусія замість того, щоб об’єднувати дискутуючі сторони, зазвичай навпаки – роз’єднує їх. О. Гнатюк усю свою увагу зосереджує на суперечностях між учасниками української дискусії зламу століть, хоча переважно всі вони прагнули якомога швидше й ефективніше відокремитися від Росії, не заперечуючи при цьому європейську культурну традицію. «Грунтівці» (чи «нативісти», себто консервативніша група) наголошували на потребі відродити українську традицію, часто вдаючись до авторитарного моралізаторства. «Західники» (чи «модернізатори» – ліберальніша група) вимагали ревізувати рідну традицію. При цьому вони так щиро переймалися західною культурою, що приймали західні цінності часто некритично й навіть інфантильно. Одні пропонували шукати власний шлях розвитку, відмінний і від російського, і від європейського, інші наслідувати європейський зразок, проте і перші, і другі констатували: Україна є частиною Європи, але особливою, відтак незамінною. Мені здається, що між учасниками дискусії зламу століть (маю на увазі саме молодше покоління) попри всі відмінності було більше спільного, аніж такого, що різнить їх. Усіх не влаштовував совєтський варіант української культури й совєтська естетика, тобто соцреалізм. Всі не приймали нову спільність – совєтський народ або совєтську політичну націю як втілення російської ідентичності. Попри запевнення, що системі начебто так і не вдалося створити совєтський народ, – його таки було створено передусім на основі російського, українського і білоруського етносів. За мовою, культурою нова спільність була російською. Хоча соціалістичне суспільство декларувало атеїзм, проте в СССРі функціонувала Російська православна церква (крім неї, з православних була також Грецька і старообрядницькі церкви). Ніхто не заперечить того факту, що у масових убивствах і депортаціях, які відбувалися на Західній Україні після возз’єднання, брали участь не тільки росіяни, а й «східняки». Проте останні, хоча й були етнічними українцями, насправді ототожнювали себе не з українським, а з совєтським народом, виступаючи носіями російської мови, культури й атеїзму, зрідка – російського православ’я.

О. Гнатюк називає подібний підхід стереотипом. Формально вона має рацію. Адже незалежна Україна визнала себе правонаступницею УССР – замість того, щоб за прикладом прибалтійських країн назвати совєтський період своєї історії окупаційним. О. Гнатюк вважає, що й період Другої Речі Посполитої не був для українців окупаційним. Головний аргумент цього разу такий: возз’єднання українських земель не принесло Західній Україні бажаного визволення. Я не хочу вдаватися у дискусію на тему меншого зла. Звичайно, полякам на відміну від росіян не вдалося створити політичну націю – галичани і волиняки так і не ототожнили себе з поляками. Проте вже в Першій Речі Посполитій майже вся українська шляхта культурно й політично ідентифікувала себе з поляками. З людської точки зору (саме так цю проблему розглядає Н. Яковенко) українську шляхту можна зрозуміти – вона прагнула освіти, а польська культура була для неї привабливою. Проте з точки зору української історії спольщена руська шляхта не виконала свого призначення – не об’єднала довкола себе етнос для наступного його перетворення у націю. Польська дослідниця схильна розглядати австрійські й польські впливи на Східну Галичину як тотожні, а небажання українців говорити про польські впливи пояснює тим, що Польща є східнішою порівняно з Австрією. Гадаю, це спрощення проблеми. Українці збереглися в Австро-Угорській монархії як етнос не тому, що вона була західнішою від Польщі, а тому, що ця імперія була набагато толерантнішою порівняно і з Першою Річчю Посполитою, яка так і не стала Річчю Посполитою Багатьох Народів, і з Другою. Остання, до речі, внаслідок Мюнхенської угоди 1938 року отримала від Чехословаччини Тешінську Сілезію, тоді як Німеччина – Судетську область, а Угорщина – Закарпатську Україну. Ця польська змова з гітлерівською Німеччиною, однак, не наштовхує польських істориків й інтелектуалів на думку про те, що Польща легендарного Ю. Пілсудського теж наслідувала дух свого часу – волюнтаризм, що його згодом назвуть фашизмом. На цьому тлі побоювання Олі Гнатюк щодо можливого відродження фашизму в сучасній Україні виглядають не тільки непереконливо, а й кон’юнктурно.

Дослідниця доходить висновку, що «розчарування дійсністю в дискурсі нативістів виявляється дедалі виразніше і набирає агресивно-націоналістичних форм» (С. 456). На її думку, Є. Пашковський і В. Медвідь так розмили межу між творчістю і життям, що вона змушена повторити за О. Шевченком: «інколи важко відрізнити власне фашизм від «гри-в-фашизм»» ( С. 455). Хочу нагадати: В. Медвідь і Є. Пашковський ніколи не були політиками. Вони письменники: література їх завжди цікавить більше, ніж ідеологія. Віддаючи перевагу духу перед розумом, міфології перед історією, вони пишуть неомодерний текст, в якому ідея народу трансформується в ідею досконалої мови чи стилю. При цьому часто вдаються до пророцтва й авторитарного моралізаторства, Є. Пашковський навіть оголошує себе самопроголошеним диктатором, але у межах власного тексту. Крім того, критика демоліберальних цінностей, неприйняття фемінізму й гомосексуалізму ще не є свідченням фашизму.

О. Гнатюк адекватно аналізує роман Є. Пашковського «Щоденний жезл». Справді, Є. Пашковський невмотивовано виставляє Заходу рахунки за українські біди. Ці рахунки насправді треба виставляти Росії як правонаступниці СССР. У відчаї він навіть обносить Європу колючим дротом. Одначе ці нерозумні слова не свідчать про те, наче Європа не живе за подвійними стандартами. Саме про це, як мені здається, й намагався сказати у своєму романі прозаїк. Щоб донести цю думку, йому треба було писати не про Чорнобиль, а про басків, яким ліберальна Європа відмовляє в незалежності, про Росію, яка, незважаючи на диктаторський режим, залишається у складі великої вісімки, про війну у Чечні й Іраку, що їх європейці приймають як даність, зрештою про Україну, на громадянах якої випробовуються найновіші європейські лікарські засоби.

Оля Гнатюк з Дмитром Павличком – у хвилини,
коли про дискусії «західників» та «нативістів» не думається…

Якщо «нативістів» О. Гнатюк засуджує, то «модернізаторами», передусім Ю. Андруховичем та М. Рябчуком, щиро захоплюється, хоча й до певної межі. Як уже зазначалося, цією межею є ліберальна ідея. Авторка закидає Ю. Андруховичу надмір патріотизму, оцінює метафоричний образ варвара, що його в есеїстиці письменника уособлює носій російської мови, як стереотипний, нарешті – не сприймає підходу, коли російськомовне населення, яке є частиною українського суспільства, трактується Ю. Андруховичем як «чуже». О. Гнатюк вважає, що «глибина модернізаційних процесів та історичний досвід набагато сильніше впливають на суспільне життя, ніж етнічна однорідність» (С. 278). Цю тезу авторка доводить на прикладі Естонії, де понад 40% населення становлять росіяни. При цьому не згадує, що Естонія юридично визнала совєтський період своєї історії окупаційним, відтак росіяни, які проживають на її території, не вирішують долю цієї країни.

Українська дискусія зламу сторіч не була безплідною. Вона сприяла тому, що «західний» план України став набагато реальнішим. Його реалізація значною мірою залежить від того, чи вдасться українцям створити складну ідентичність – політичну націю. З цією тезою О. Гнатюк важко не погодитися. Питання лише в тому, як це зробити? Отже, дискусія триває.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).