Богдан-Ігор Антонич – принагідний гість

Богдан-Ігор Антонич.
Фото останнього року життя

Феномен Антоничевої слави полягає втому, що сам поет її навряд чи прагнув – у його текстах не бачимо ні самомилування, ні натяку на манірність. Таке враження, ніби поет дивився на світ із відстороненою мудрістю: «Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем…»

Слава прийшла до Антонича вже «по від’їзді» у вічність – і не як наслідок його прижиттєвих титанічних зусиль, а, швидше, як побічний ефект. Такий собі осад від хімічної реакції в реторті поезії.

Писати вірші Антонич почав рано – у польській гімназії, польською мовою. «Навернення» до української поезії відбулося по вступові у Львівський університет 1928 року. Уперше Антонич дав до друку свою поезію аж у 1931 році в пластовий журнал «Вогні». Того ж року побачила світ перша книжка «Привітання життя».

Прижиттєве визнання запопало поета після публікації у 1934 році збірки «Три перстені», за яку він отримав літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів. «Книгу Лева», видану в 1936 р., теж було відзначено – премією Українського Католицького Союзу. Втім, слава (нехай досить локальна) торкнулася Антонича мало – лише через дискусії, спричинені незвичністю поетичних образів вільного літератора.

Не досягнувши 28 років, 6 липня 1937 року поет відійшов у «дім за зорею». Наступного року було посмертно видано дві збірки, які Антонич готував паралельно із останньою прижиттєвою: «Зелена Євангелія» і «Ротації».

А потім, після Другої світової, на Галичину прийшла радянщина, й Антонич потрапив до списку «крамольних» поетів як «прислужник буржуазії та реакційного клеру». Проте потужне зело Антоничевої поезії, слідуючи законам біосу, пробилося крізь асфальт забуття у шістдесятих: стараннями Святослава Гординського і Богдана Рубчака його вірші перевидають за кордоном. Ба більше – в Україні виходить збірка «Пісня про незнищенність матерії» із передмовою Дмитра Павличка (1968 р.). Тоді ж з’явилася й перша монографія про Антонича (автор – М. Ільницький), яка, втім, побачила світ лише через двадцять років. Ефект від свіжих, модернових віршів був дуже потужним: «Поява тієї однієї-єдиної наприкінці шістдесятих років книжки для читача вже УРСР … була подібна до вибуху», – казав перекладач і критик Максим Стріха в прямому ефірі на радіо «Свобода».

Тією книжкою зачитувалося не одне покоління знаних нині поетів. За словами Юрія Андруховича, «творчість, як і загалом уся загадково-трагічна, мічена комплексом Шеллі, постать Антонича справила особливий вплив на поетичне формування «пізніх шістдесятників» (І. Калинець, Г. Чубай, Т. Мельничук, Я. Павуляк), менш відчутний – на поетів «київської школи» і цілком «містичний», культовий – на деяких вісімдесятників (В. Герасим’юк, І. Малкович, П. Мідянка, В. Неборак та ін.), для яких це вже не стільки текст, скільки своєрідний «медіум-посередник».

Слава примхлива і часто бариться з приходом: для неї кілька десятиліть – не термін. Видавати та вивчати Антонича почали вже після проголошення незалежності – вийшло близько десятка видань із текстами поета, написано чимало наукових робіт, захищено кілька дисертацій… У 1994 р. у Львові було засновано літературний конкурс імені Антонича «Привітання життя». Вшанування перейшло навіть у суміжні мистецтва: наприклад, навесні 2007 року творче мистецьке об’єднання «Кактус» відкрило виставку живопису, присвячену творчості поета.

Апофеозом «забронзовіння» можна вважати включення віршів Антонича до шкільної програми.

Варто згадати і про здійснені та заплановані переклади поета мовами світу: Томаш Вашут – чеська мова, видавництво «Зуркамп» – німецька, Андрій Пустогаров – російська, Майк Найдан – англійська, ціла когорта перекладачів – польська… Латвійський поет Кнутс Скуєнієкс у 2001 році до Третього круглого столу поетів Європи видав антологію поетів, у якій представив поряд із мовою оригіналу свій переклад одного вірша майже з кожної європейської мови – 73 поезії, 73 мови. Від України він обрав Богдана-Ігоря Антонича.

Дружній шарж

Гучним був скандал, спричинений романом Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» (2003 р.), написаним начебто «для вшанування Антонича… Для його вічного повернення». Письменник дозволив собі одним із розділів подати містифіковану біографію того Антонича, який натяками проступає у власних віршах. Андрухович пояснює такий крок: «Я вкотре перечитав строфу про корчму на місяці – і раптом уявив собі її як писаний на кіноекрані епіграф до модного французького фільму про поета-декадента. Відтак подумалося, що коли я в той чи інший бік покінчу з дисертацією, я почну писати роман – Антоничеву фіктивну біографію». Втім, інтелігентна публіка гру письменника не сприйняла та серйозно обурилася – аж до відмов продавати книжку (Українська книгарня у Львові) та гучних заяв у пресі (Богдан Бойчук: «Можливо, i це найправдоподiбнiше, Антонич ще досi був надто популярний, надто великий i чинив конкуренцiю Андруховичу, тож вiн вирiшив знищити його, стягнути в болото»). Дехто визнає за патріархом Бу-Ба-Бу право на подібні експерименти (Максим Стріха: «Поява ще й такого Антонича свідчить про те, що він є живим, є загадкою»). Дехто воліє бачити в цьому завуальовану напівправду (Лідія Стефановська стверджує, що спогади сучасників дійсно «виставляють Антонича у дещо двозначному світлі»).

Цього року минули сімдесяті роковини смерті поета. За два роки святкуватимемо сто літ від дня його народження. Поки що Антонич удостоєний, як сказав Віктор Неборак, «розрушеної могили на Янівському цвинтарі і маленького барельєфа на Городоцькій». А ще –права іменуватися улюбленим поетом уже кількох поколінь – без найменшого натяку на моветон. От лишень здається, що він до всього цього байдужий. Адже навіщо принагідному гостеві минуща мирська слава?