Щоденник клівлендського самітника

 Олекса Ізарський. “Висмики” з щоденників. 1940–1980–і роки. — Полтава: Динамік, 2006.
Олекса Ізарський. “Висмики” з щоденників. 1940–1980–і роки. — Полтава: Динамік, 2006.

Літературна слава, як і літературна відомість чи невідомість, метафізична в своїй основі. Взагалі, говорити сьогодні про письменницьку відомість чи невідомість — дилетанство. Найкраще мовчати, і коли відкривається якесь невідоме тобі ім’я, дякувати долі, що вона подарувала тобі цю зустріч. Або й не дякувати, долю ж конем не об’їдеш, значить все, що відбувається з тобою, у тому числі й книги, які ти відкриваєш для себе, — все це давно вирішено і записано у книгу твого життя…

Олекса Ізарський. Колись я переглядав збірник українських письменників у екзилі “Слово” (1 випуск), де натрапив на уривок з повісти Олекси Ізарського “Ранок”. Проте не зупинився й не поцікавився долею автора. Так би йшло, напевне, все своєю чергою, якби з подачі Петра Сороки Полтавська філія Суспільної Служби України в особі Галини Кіященко не надіслала мені щойно видані “Щоденники. 1940–1980” Олекси Ізарського. Я не називатиму материк, який мені відкрився, “втраченою Атлантидою” – у цьому немає потреби. Він вже названий, лиш повторю це ім’я — Олека ІЗАРСЬКИЙ (Олексій Григорович Мальченко), 1919 року народження, вічний полтавець, доля якого змусила покинути рідну батьківщину ще нереального 1944 року, і з тих пір він самітником живе по закордонах: спочатку Німеччина, а потім Америка. Це окрема драма (можна назвати його долю й трагедією, якби ж хоч щось змінилося від зміни називань) загубленого покоління — хоча попробуйте назвати незагублене покоління, особливо на українському грунті, — яке забули усі.
Інколи здається, що й смерть пожартувала з ними, і не заходить у їхні краї(наприкінці березня 2007 року, а саме 24-го, прийшло повідомлення з Детройта (США), що Олекса Ізарський помер).

Сказати, що ці щоденники Олекси Ізарського мене вразили, — не сказати нічого. Я не згадуватиму тут “родинну хроніку” Олекси Ізарського, — в Україні ми й досі про неї майже нічого не знаємо, хоча два романи із восьми цієї хроніки вже опубліковані в Полтаві (“Полтава”, “Столиця над Ізаром”, публікація цього роману взагалі здійснена вперше). І що тоді значать оті оцінки творчості Ізарського його колег, таких же “забутих щасливців”: “Сьогодні Ви, на мою скромну думку, найкращий стиліст в українській критиці. Остаюсь з глибокою до вас пошаною, Юрій Стефаник” [31]; “від Вас бере свій початок українська прустіянська проза” [І.Кошелівець, 50]; “Так, як Ол.Із., пишуть у нас дуже мало. Але так пишуть передові письменники світових літератур” [Г.Горбач, 115]; “Ви не маєте завтрашнішнього дня. — Ви маєте аж післязавтрашній” [І.Костецький, 117]; “«Київ» і «Полтава» — то тверда валюта нашої літератури” [У.Самчук, 225]; “Спасибі, що Ви існуєте на цім світі” [Ю.Лавріненко, 277]… Цікаво, як би прокоментував ці «суперлятиви» сьогодні 88–річний літератор?.. “Гекуба? Що вона мені? І що я їй?” (цитата неточна, але зміст збережено)…

Ловлю себе на думці, що мені хочеться цитувати й цитувати сторінки щоденника. Можливо тому, що у ньому немає “води”. Це сконденсований хронологічно–понятійний цикл життя. Як визначав сам автор специфіку своїх щоденних записів: “Жаль, що це тільки нотатки. Не настирливе щоденне карбування” [21]; “Щоденник мусить розквітати в пусті дні. Це значить: у деталізуванні, а не в «повіді» подій і почувань” [23]; “Усе зведено до реєстрації мого писання та читання. Бракує мені зустрічей з людьми” [153]; “«Високі» щоденники мало цікаві, загальні. Зваба щоденників у дрібницях, деталях. Дрібниця — як вушко голки, крізь котре продівається нитка розумних розважань” [241]. Можливо, звідси в Ізарського бажання розповісти детальніше й повніше про людей, з якими спілкувався. Про задум книги “Зустрічі і листи” він уперше згадує на початку 1974 року: “Я зібрав докупи листи М.Лазорського і почну їх перечитувати. Намір — написати розділ для моїх “Зустрічей і листів”” [191]. Однак, задум так і залишився невтіленим, хоча до нього Ізарський ще не раз повертався [25.04.79; 27.12. 84; 28.11.86; 9.12.86; 5.01.87]. Можна було б закинути авторові завелику сконцентрованість на особистому і дуже локальному проблемному вузлі, себто – роботі (зі щоденника не зовсім зрозуміло, де працював Ізарський і чи взагалі працював; лише про брата Бориса є згадки, що той їздить у відрядження по роботі; хата, мати, книги … суцільні книги і різноманітне читання різними мовами: “Читаю журнали на тридесяти язиках” [212], і наскрізні розмови про свої романи – задум, сюжетні лінії, прототипи, герої тощо).

Однак Ізарський знає найголовніше у літературній праці — сумніви, вічні сумніви у доцільности літературної праці, особливо праці українського літератора в еміграції, без надії бути коли–небудь прочитаним на батьківщині: “Я пишу про листування Ролляна з Гессе. Мучуся при тому: навіщо? Для кого?” [30]; “Доводиться усвідомити істину про непотрібність мого писання. Йому ніхто не надає жодного значення… Так виринає проблема складніша, ніж знає про це розум: Гоголь, Короленко й Україна, й Росія” [75]; “Вразив факт: Ол.Воропай видав свій “Англійський щоденник” накладом у 50 пр.! А це свідчить, що в нас немає вже не тільки читача, а й друзів! Боляче!” [166]; “Взагалі, писання в наших умовах, без читача, без відгуку, це щось геніяльне або недоумкувате!” [211]. Коли ж він отримує вдячного листа від читача якраз на 1 квітня, то сприймає це як квітневий жарт [231].

Основний мотив щоденникових записів — самотність, екзистенційна закинутість, непотрібність, що час від часу виливається у нього в нестримну тугу за Україною, все частіші міркування про смерть (починаючи із записів кінця 70–х років ХХ ст.): “Жаль, що життя минає в самоті” [157]; “Страшно жити, пам’ятаючи про смерть. Затемнення свідомости” [231]; “Почуваю себе на безлюдному острові. На подібних островах пройшло моє життя” [265]; “Після розмови я відчув тугу за своїми людьми. Стало страшно, що я живу так самотньо” [305]; “Свідомість, що кінчається життя. Життя було, доки не переслідувала думка про смерть” [312];”Найбільший мій страх — за Україну. Це — найболючіше” [312]; “Учора був день народження Бориса: 65. Жити стає страшно. Лякає смерть і самота” [348]…

Серед багатьох записів про своїх знайомих — І.Багряний, Т.Осьмачка, О.Лятуринська, Є.Маланюк, В.Гайдарівський, Г.Журба, Ю.Стефаник, І.Качуровський, І.Костецький, У.Самчук, Ю.Шевельов та ін., — найдружніше ставлення до Юрія Шевельова: “Як завжди в нас, розмова цікава з першого слова. Й могла б продовжуватися безкінечно. (…). Ми ще ніколи з ним не були такими близькими” [215]; “Написав Ю.Шевельову. перечитав його останній лист… Його листи — найзначніше в моєму архіві” [343].

Олекса Ізарський записує у своїх щоденниках також свої сни, деякі з них пророчі, як от поганий сон, а потім повідомлення про трагічну загибель В.Гайдарівського [176]. Чи сон, після якого автора відзначили премією за роман “Полтава” [242]. Інколи йому сняться знайомі — Михайло Орест, Юрій Шевельов чи Марта Тарнавська, батько …

Окрема тема у щоденнику — жінки. Це найбільша таємниця життя Олекси Ізарського. Він нікого не впускає в інтимний світ свого життя. Немає навіть жодного натяку на інтимні стосунки, аби робити якісь припущення. Найближчими у житті Олекси Ізарського було дві жінки — його мати і німецька знайома Зента, з якою він листується впродовж 30 років. Коли ж вона померла, письменник це переніс дуже болісно: “Померла Зента! — 21.2. о 22.30.

А 20.2. у неї була сестра Марія й передала їй мій пакуночок.
Вона тридцять років сяяла над моїм життям.
Написав листа Марії, обливаючись слізьми.
Тягота в грудях. Поранена свідомість” [276].

Про свою маму письменник пише небагато, але її хвороба і смерть були для Ізарського були одним із найстрашніших життєвих ударів. Навіть смерть батька у 1945 році, якраз у день народження матері, про що сам автор майже постійно згадує у записах різних років цього дня, не була такою фатальною, як нею стала смерть матері (хоча прожила вона довге життя й померла на 89 році): “З 8–го червня моє життя в глибокій тіні. В траурі. — Мама тепер невиліковно хвора (…)” [345]; “Мама ледве жива, страждає. Задихається” [347]; “Два тижні тому, 14.1, у четвер, о восьмій год.ранку, померла наша мама. Спроба не вдалася: не можу писати” [347]… Фактично, ці смерті двох близьких людей у кінцевому підсумку призвели до того, що він втратив інтерес до життя й перестав писати.

Окрема сторінка щоденникових записів — фіксування смертей багатьох знайомих і близьких людей. Цей перелік укладається у своєрідний мартиролог. Повідомлення здебільшого без емоцій (вони вчуваються хіба що у згадках про відхід Ю.Стефаника та В.Гайдарівського). Але поряд з інформацією про смерть Ізарський тут же говорить про щось інше: про книжку, яку прочитав, про написання чергового розділу роману тощо.

Домінуючими у щоденниках є розповіді про книги, про роботу над книгами, про свою творчу манеру. Мало інформації про політичне життя чи якісь суспільні зміни (однак вони є: згадка про вбивство Кенеді, про зняття з посади Хрущова, про смерть Черненка, запис про Чорнобильську катастрофу).

Видно, що все-таки не ці події були головними для Олекси Ізарського. Книги і письменники. Письменники і книги. Улюблені Рільке і Томас Манн. Захоплення цими письменниками. Інколи до цього дуету додається Гессе …

Напевне. досить. Усе одно я не переповім усіх фактів, подій, не згадаю всіх імен, прочитаних книг. Річ не в цьому. Зі щоденникових записів Олекси Ізарського постає талановита і трагічна постать письменнника, чий літературний досвід і сьогодні ще невідомий українським читачам. Це найсумніше. Бо Олекса Ізарський завжди підкреслював свій нерозривний зв’язок з Україною, для якої він писав і жив.

І на завершення декілька слів про людину, без якої публікація цього щоденника в Україні була би неможливою. Петро Ротач. Названою публікацією він гідно підсумував цей тематичний пласт своїх власних краєзнавчих пошуків. Тепер справа за наступним кроком. Аби повернення творчої спадщини Олекси Ізарського було не фрагментарним, а цілісним і повним. Письменник давно на це заслужив.

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.