Білі починають і не виграють

 Неллеке Ноордерфліт. Бухта Пелікана / Пер. з нідерландської О. Власенко. – К.: Юніверс, 2006.
Неллеке Ноордерфліт. Бухта Пелікана / Пер. з нідерландської О. Власенко. – К.: Юніверс, 2006.

Прочитавши анотацію до роману «Бухта Пелікана», можна подумати, що перед нами аболіціоністський детектив: у 18 столітті на Карибах хтось вбив дружину нідерландського плантатора, повісили за це чорношкірого раба, а в 21 столітті правнучка плантатора, Ада, відправляється на острів «розгадати таємницю», а заодно знайти «кольорового» звідного брата. Але насправді все зовсім не так. Ні, цю фабулу з пальця не висмоктано – є у книзі й «жахливе вбивство», і контрабанда наркотиків, і секс на райському тропічному пляжі, але тягучі психологізм та мудрування, якими усе це залито, цілковито розчиняють гостросюжетність. Одне слово, якщо шукаєте драйву і завмирання серця – краще не читайте, бо роман цей «серйозний». Авторка, як будь-який сильний романіст, лишає багато недосказаного, недопоясненого: чому насправді героїня кидає звичне життя і їде на карибський острів – достеменно невідомо навіть їй самій.
Ім’я Неллеке Ноордерфліт небагато каже українському читачеві. Авторка дебютувала у 1980-х біографічним романом, присвяченим першій дружині Мультатулі –класика данської літератури. Відтоді швидко набула популярності у своїй країні та отримала кілька національних та регіональних премій. Одначе це не є слава світового, та й навіть всеєвропейського, масштабу – якщо судити із кількості перекладів.
Любителі класифікацій можуть використати для «Бухти пелікана» аж кілька ярличків: «постколоніальний роман», «інтелектуальний», «історичний», «родинний» (останній жанр нині дуже популярний у європейських літературах – з пошуком ідентичності як неодмінною складовою). У центрі роману, напевно, все-таки стосунки колишніх колонізаторів і колонізованих. Змальовані – уклін авторці – в усій їхній неоднозначності. В одному з епізодів Ноордерфліт символічно вбиває знайомого колоніального героя – презирливого консула, що ставиться до рабів, як до тварин. Такі постаті відійшли в минуле: на великій шахівниці чорні вже давно не пішаки, білі розгубили своїх королів та лицарів, біла королева кохається із «чорним жеребчиком» та й взагалі якось незрозуміло, хто за кого грає. Тепер швидше чорні знущаються над білими, ніж навпаки – на митниці, наприклад… Тепер білі почуваються на острові Іншими. Білим дискомфортно через нав’язливий комплекс вини. Білі ловлять себе на тому, що запобігають перед чорними, аби добитися їхньої любові. Ноордерфліт багато і плідно розмірковує над взаєминами між расами; хоча деякі її висновки, втім, можуть здатися ординарними – того кшталту, що їх постійно озвучують у солідних глянцевих тижневиках. Наприклад, що демонстративна, насаджувана зверху політкоректність може бути так само неприємна чорношкірим, як і расизм. Що звинувачувати в усіх проблемах колонізаторів – не зовсім справедливо. Що мода на усиновлення дітей із країн третього світу (привіт, Анджеліно Джолі) – це така собі новітня версія рабства.
Паралельно розгортається сюжет в історичній площині. Героїня намагається з’ясувати: хто ж у далекому 18 столітті убив красуню Фанні: її власний чоловік (із ревнощів) – чи коханець-раб (теж із ревнощів)? Не дивно, що розслідування не досягає успіху: філософія ХХ століття навчила нас, що описати, «як все було насправді» – неможливо. Будь-яка історична оповідь є фікцією, минуле не пізнають, а вигадують – тож Ноордерфліт повсякчас і підкреслює, що історичні частини роману – це лише те, що Ада уявляє собі про предків. Ідея ніби правильна, «в дусі часу», але після Умберто Еко чи Джона Барта – якось неоригінально. І доволі нудно: адже якщо вже вигадувати – чому не вигадувати по повній, як це робить, наприклад, Джонатан Сафран Фоєр у магічному романі «Все ясно»? Адже сюжет подібний: єврей-американець їде шукати коріння в екзотичну Україну (знаєте таку?), опиняється на тих самих німих руїнах, що й Ада. Проте його уява вибудовує ціле фантастичне містечко-штетль із синагогою на колесах і стовпами світла над тілами коханців.
У фіналі Ада відмовляється вибрати – грати за білих чи чорних, тож читачам пропонуються дві альтернативні кінцівки – де Фанні вбиває то чоловік, то коханець. Гарно, але після «Коханки французького лейтенанта» Фаулза не вражає. Як не вражають і міркування про сутність, рабство, свободу – все точно за вокабуляром екзистенціалізму. Провівши ще кілька подібних зіставлень, засікаєш: ось вона, проблема. Глибокий роман, ґрунтовний, добротно зроблений, але надто вже часто з’являється відчуття «вже читаного». Тож в якийсь момент «Бухта Пелікана» починає асоціюватися з карликом, що впав з плеча гігантів, і тепер плутається у них під ногами. А ще – не затягує мова. Саме собою письмо Ноордерфліт по-германському тягуче й повільне, а український переклад його ще більше обважнює. Переклад точний, але вже надто літературний, філфаківський – того типу, де повії і наркодилери послідовно вживають кличний відмінок, а слоган «make love, not war» розшифровується за допомогою академічної зноски.
Втім, це не вирок – «Бухта пелікана» достатньо насичена, щоб кожен знайшов там щось для себе. Як на мене ж, що Ноордерфліт найкраще вдалося передати – це гіркоту життя сучасного європейця, точніше європейки, яка має багато свободи, любить свою свободу… і все одно не почувається щасливою.