Баба бабі сказала (про «Книжку року Бі-Бі-Сі-2007»)

«Тут Зевс не втерпів, обізвався…»
Малюнок Анатолія Базилевича

Нудно стало в сучасному літературному процесі. Такий ніби він повноцінний і повнокровний, і так у нас усього доволі: хліба й ковбаси само собою, лише гроші давай. Доволі всякої макулатури білялітературної (як там у російського класика: «На всякого мудреца довольно простоты»), і стільки в нас конкурсів на підтримку талановитої автури, що, просто, бери – не хочу.

Ми стаємо заручниками масового чтива, яке всуціль виганяє розмови про справжні проблеми вітчизняної літератури на задвірки, на «чигиринські хутори» (нещодавно в новинах розповідали, що опустілі хутори на Черкащині заселяють «бурлаками», людьми суспільного дна, жаль, що не з’явився в нас великий гуманіст Горький, аби описати се дно). «Масова культура» у своєму сьогоднішньому вияві стає агресивною й нетерпимою до будь-яких інших розмов про літературний процес, якщо в цій розмові немає згадки про неї.

Цій хворобі літературного масовізму – чимось відразливим вона мені нагадує історію літературних 20-х минулого століття, коли, як писав Б.Антоненко-Давидович, у літературу йшли, наче козаки на Січ, – піддалися й не согірші літератори. «Що за время таке люте, що талант повинен скурвитися, аби вижити?!»

Літературні премії й відзнаки не отримує сьогодні хіба що лінивий. Особливо популярними стали полювання на премії закордонних структур, бо до них нібито більше довіри. Все це дуже відносно, щоби не сказати – гидко. Коли поляки минулого року дали премію Андруховичу за його роман «Дванадцять обручів», можна було їх ще якось зрозуміти. Чоловік не бездарний, хоча важко сказати, чого більше привносить Юрій Ігорович у сучасний літературний процес вітчизняний – позитивного чи негативного. Але коли цьогоріч ті самі поляки дають премію Олександрові Ірванцю за нібито роман «Рівно/Ровно», який в Україні фактично провалився (не беру до уваги журналістського піару), залишається тільки розвести руками. Чого вартий журналістський піар, говорить бодай такий цікавий факт: нещодавно десь перебував у Польщі Андрій Бондар, який мав виступ перед студентами-україністами Ягеллонського університету. У своєму виступі він назвав себе «партійним критиком», а на запитання студентів, що, мовляв, в Україні вже немає партійного впливу на літературу, якось досить відверто признався, що він пише те, що каже йому шеф (за сумісництвом ще й тесть) Юрій Андрухович. «Я клановий критик, бо обслуговую інтереси свого клану», – цитата майже дослівна. Ця дивна відвертість одного із найактивніших кон’юнктурщиків сучасного літпроцесу є закономірною в своїй основі – сьогодні в літературі оцінюється будь-що, приправлене в більш-менш квазіхудожні форми, бо ставити серйозні питання людської екзистенції сучасна українська література, за незначним винятком, не навчилася й навіть не прагне: світ-бо залишається глухонімим, то чому письменник повинен вдавати, нібито він щось більше чує і відчуває. Письменник підпадає і піддається впливам і смакам мас. Себто, за великим рахунком, дехто з наших літераторів мовчки погодився на ролю вуличної дівки, яка не гребує заробітком і виконує найрозпусніші забаганки своїх випадкових клієнтів.

Тепер про цьогорічний конкурс на кращу книгу року за версією Бі Бі Сі. Я вже мав необережність минулого року висловити свої міркування з цього приводу, але доводиться знову щось говорити, хоча все це мені нагадує ситуацію із відомої східної приказки: «Собака гавкає, а караван іде». У нашому варіанті він не просто йде, він, мов лавина, суне, не зважаючи увагу ні на кого й ні на що.

Насамперед про членів журі: Віра Агеєва, Олександр Ірванець та Сергій Жадан. Можна більше нічого не казати. Знаючи прізвища членів Журі конкурсу, вже навіть не дивуєшся переліку імен тих авторів, чиї книги допущено до розгляду. Так само, як і до можливих варіантів переможців.

Хоча, задля справедливости, треба сказати, що цьогоріч є кілька цікавих авторів – маю на увазі Володимира Діброву, Богдана Жолдака, Євгенію Кононенко, Марію Матіос, Галину Пагутяк.

Наявність у списку сімейства Андруховичів не коментуватиму. Хоча роман Софії відверто слабенький, така собі дівоча щоденникова балаканина, моментами вдала. Про «Таємницю» ж Юрія Ігоровича можна сказати: «І це все?» А шуму, а крику! Дивним є також, що у списку кандидатів опинилися Андрій Кокотюха, хоча він і пише більш-менш вдалі «разові» детективчики. З Любка Дереша зробили «зірку», але всі його романи, а сьогодні їх уже п’ять чи шість, нагадують мені суцільну маячню. Як у всякій маячні, там інколи проривається здоровий глузд, але то випадкова хвиля, яка відразу ж розчиняється в засиллі випадкових слів (сподіваюся, я ще матиму змогу висловитися докладніше з цього приводу).

Тетяна Малярчук з її такою акторською правдивою інтонацією, довірливою й відкритою простотою на публіку, все більше мені нагадує Хамелеона, – вона вміє ловити голоси й надавати їм власної інтонації. Однак – це майже геніяльне акторство є відразливим у своєму зневажанні всіх і вся, боязню і невмінням бути самою собою. Чимось невловимим вона схожа на Люсю Гурченко, яка й свою смерть, напевно, спробує геніально зіграти.

Щодо інших авторів, то тут також зберігається певна ситуативна інтрига. Але на саму проблему літературної конкуренції такий нібито демократичний і об’єктивний відбір автури майже не впливатиме. І наші письменники й далі залишаються маргінальними авторами маргінального дійства. Бо насправді парадом заправляють не вони. На днях в Івано-Франківську відкрили «Книжковий Супермаркет» (так голосно сказано!), на відкриття якого приїхали Марія Матіос, Олег Криштопа, Тетяна Малярчук… У тому «супермаркеті» лише кілька полиць з українським книгами, решта – російськомовний ширпотреб. Має, звичайно, рацію, Марія Матіос, стверджуючи, що українському письменникові потрібно використовувати будь-яку можливість заангажування в «ринкових світ» запитів і потреб. Але чомусь забуваємо просту й банальну істину, яку вчасно нагадав український публіцист і критик Микола Шатилов: «злочин живе далі, якщо ви не поквиталися з мовою самого злочинця».

Усе це я веду до того, що тішитися однією своєю книгою на тлі суцільного моря чужомовної лектури, яка влазить у вуха, серця, розуми, – є справою безнадійно провінційною й недалекоглядною. Те саме із конкурсами, дуже далекими від об’єктивної картини сучасного літературного процесу в Україні. Бо зорганізовані розмови про «вибрану» автуру ще не означають існування повноцінного літературного простору, а лише те, що допуск до інформаційного зомбування естетично несформованого читача отримали не так талановиті письменники, як, здебільшого, талановиті актори-одноденки. Тому до всіх цих навколітературних новин і дійств сьогодні треба ставитися так, як до пліткування бабок у селі: якусь інформацію вони знають, але інтерпретація новини як і її сприймання потребують якщо не здорового скептицизму, то принаймні здатності не поширювати її далі своєї хати.

Список учасників конкурсу:
Андрухович Софія. Сьомга
Андрухович Юрій. Таємниця
Антипович тарас. Мізерія
Бриних Михайло. Електронний пластилін
Дереш Любко. Трохи пітьми
Діброва Володимир. Андріївський узвіз
Жолдак Богдан. Гальманах
Кокотюха Андрій. Зоопарк
Кононенко Євгенія. Жертва забутого майстра
Луцишина Оксана. Не червоніючи
Луцишина Оксана. Сонце так рідко заходить
Малярчук Таня. Говорити
Матіос Марія. Майже ніколи не є навпаки
Пагутяк Галина. Слуга з Добромиля
Сняданко Наталка. Чебрець в молоці
Ушкалов Сашко. БЖД

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.