Олександр Бондар: Пригоди українця в Японії

Олександр Бондар
Олександр Бондар

Олександр Бондар (1952 р.н.) – професор Одеського національного університету імені І. Мечникова, завідувач кафедри української мови. За фахом – лінгвіст; автор численних мовознавчих досліджень. Щойно у видавництві «Фоліо» вийшла його праця енциклопедичного характеру «Все о Японии» (вступне слово – Юрія макарова). Наскільки несподіваною вона була для самого автора? Що хотілося йому відкрити в Японії для читачів з України? Про це – розмова з автором книги – Олександром Бондарем.

– Книги, як відомо, мають свою долю. Як починалася історія книги «Все о Японии», автором якої Ви є? Наскільки великою є «доза» безпосередніх вражень, скажімо, в розділі, «Визначні місця»?

– Поява, народження будь-чого на світі завжди оповите таїною. Те саме стосується книг. Можна назвати мотиви, що лежать на поверхні, але глибинні причини з’ясувати важко. Все починається з інтенції, з внутрішньої потреби висловитися, сказати людям те, що їм може бути цікавим і корисним. Одні книги плануються від самого початку і з’являються на світ такими, якими вони були задумані. Інші народжуються, як діти, — немічні, кволі, маленькі, а потім поступово виростають, досягають зрілості, стаючи власне книгами. Останнє стосується і книги «Все о Японии».

Вирушаючи до Японії на цілий рік, я, правду кажучи, зовсім не планував засісти за подібну книгу. Мета моєї поїздки була інша: вивчити японську мову, ознайомитися з японською культурою і перекласти українською мовою японські народні казки. Все це я повністю виконав, і переклад у співавторстві з японським професором Уемурою Сусуму під назвою «25 кращих японських казок» вийшов друком в Україні 2003 року, відразу після мого повернення з Японії.

Поштовх «перу» дали, безумовно, глибокі, яскраві, неповторні враження від японського життя. Спочатку я просто ділився цими враженнями у приватних листах до своїх рідних. Але моя дружина настільки була вражена цими листами, що дала їх почитати всім знайомим, сусідам, колегам по роботі і т.д. Усі були в захваті. І як це часто буває, мої писання вивільнилися від мого авторства і стали жити своїм власним, автономним життям. Михайло Стрельбицький, вінницький поет, прочитавши мого листа, прислав мені до Японії слушну пропозицію: подати ці листи для друку до якогось часопису. Отож – уже через три місяці мого перебування в Японії в одеській газеті «Думська площа» було надруковано мої перші японські враження під назвою «Листи українця з Японії». Тоді ж редактор газети В.Долинський запропонував мені створити цілий епістолярний цикл. Звідтоді я став спеціально, з конкретною метою вивчати японську дійсність, не тільки їздячи визначними місцями, відвідуючи музеї, театри, оглядаючи архітектурні пам’ятки і фотографуючи все поспіль, а й регулярно працюючи в науковій бібліотеці університету міста Кіото та ряду наукових центрів, таких, як Нітібункен.

Робота просувалася швидко. Чималу допомогу я одержав від японських колег професорів Уемури Сусуму, Кітадзьо Міцусі, Ікеди Тецуро, від працівників Японського фонду та ін., а також від професора-японіста Івана Бондаренка, який на той час уже кілька років теж працював у Японії. Я продовжував писати листи і повернувшись до рідної України. Всього в газеті «Думська площа» було надруковано 17 таких листів. Пізніше частину з них надрукував журнал «Всесвіт».

Тим часом я почав готувати свій «епістолярний» японський доробок до видання у вигляді книги. Та 2005 року мені зателефонувала Наталя Фоміна, головний редактор видавництва «Фоліо» (вона дізналася про мої публікації у «Всесвіті») і запропонувала видати книгу про Японію. Книга повинна була бути російською мовою, бо, як мені пояснили, це серія, у якій уже вийшли книги «Все об Италии», «Все о Франции» та «Все о Великобритании». Тож мені довелося перекладати дві третини тексту книги з української на російську, а одну третину дописувати вже безпосередньо російською. Я надіслав до «Фоліо» план книги, редакція зробила поправки до плану, щоб уніфікувати мою книгу з попередніми, вже виданими, і я взявся до роботи. Відповідно до жанру було усунуто оповідь від першої особи, ліричні авторські відступи та більшу частину зіставлень японської дійсності з українським життям.

Первинно всі мої листи ґрунтувалися винятково на власних враженнях. Але коли постало питання щодо книги під назвою «Все о Японии», то, безперечно, одних тільки моїх власних вражень виявилося недостатньо, довелося попрацювати над літературою в бібліотеках Японії, а також здійснити інформаційний пошук в Інтернеті. Щодо четвертого розділу книги «Визначні місця», то підрозділи, присвячені регіонам Кансай, Канто, Тюбу, Тюґоку було написано переважно на підставі власних вражень. Решта чотири підрозділи ґрунтуються головним чином на інформації, здобутій у бібліотеках, Інтернеті та під час спілкування з японцями.

obkl10– Пишучи книгу, Вам доводилося мати перед собою «всю Японію», включно з географією, економікою, історією… Як Вам, лінгвісту, вдавалося долати опір цілком нового матеріалу?

– Згідно із задумом, книга справді охоплює майже всі сфери японського життя, хоч, звичайно, в сконденсованому вигляді, оскільки для розлогого викладу знадобилося б тільки багатотомне видання.
Розділи, присвячені історії, науці, культурі, освіті, спорту, країнознавству, гадаю, для будь-якого лінгвіста, філолога близькі, тому «опору матеріалу», як Ви висловилися, власне, не відчувалося. Географія була здавна моїм хобі.

Взагалі, повинен зауважити: якщо предмет, який описує автор, йому самому цікавий, якщо він надихає його, то весь процес написання відбувається якось сам собою. Єдині підрозділи, де я справді відчував «опір матеріалу», стосувалися економіки і соціального забезпечення. Довелося навіть почитати підручники з економіки, зокрема відомого американського професора Поля Самуельсона.
Економісти казали, що цей розділ моєї книги написаний на достатньому фаховому рівні.

– Ваш особистий контакт із японською культурою – в самій Японії і поза нею.

– У дитинстві Японія для мене, як і для багатьох інших, була романтичною країною. Очевидно, я рано чи пізно повинен був відвідати її, адже ще на першому курсі філологічного факультету Одеського університету ім. І.І.Мечникова придбав підручник японської мови. Щось же змусило мене це зробити! І самотужки опанував першою його частиною. Того ж року я почав займатися забороненою тоді в СРСР боротьбою карате, а пізніше ще й джіу-джитсу. Через них засвоїв низку японських слів і реалій, а також уперше познайомився з сьоґунами роду Асікаґа. А далі були кінофільми Акіра Куросави, твори Акутаґави Рюноске, Кавабати Ясунарі, Абе Кобо та ін., враження і роздуми про японців В.В.Овчинникова. Хоч до поїздки в Японію це все були невеличкі фрагменти опосередкованих контактів з Японією.

Поїздка до Японії змінила багато. Тепер на моєму життєвому шляху пролягла часова межа: до Японії, в Японії і після Японії. Перші три місяці я інтенсивно вивчав японську мову, витрачаючи на це більше половини часу. І коли через три місяці я заговорив по-японськи, мої контакти з японською дійсністю стали швидко розширюватися, адже я значною мірою вже міг обходитися без моїх японських друзів-опікунів.

Контакти в Японії, таким чином, відбувалися в різний спосіб: 1) через моїх японських колег, 2) через Японський фонд, який розгорнув багату спеціальну програму знайомства іноземців з різними сферами насамперед культурного життя Японії, 3) через Міжнародний центр у Кіото (де працювала й наша землячка Олена з Києва), який теж мав особливо цікаву програму з численними семінарами. Я мав змогу брати безпосередню участь у японських святах, у виготовленні керамічних виробів, у виготовленні тканин, у приготуванні страв японської кухні, в ознайомленні зі стародавнім побутом японців і т.ін., 4) шляхом мого особистого спілкування з японцями на вулицях, у бібліотеках, в музеях, на святах, в храмах і святилищах і т.д. Адже на цей час я вже готував для газети дописи, а тому діяв не навздогад, а цілеспрямовано, роблячи спеціальні виїзди по Кіото і до інших міст з ознайомчою метою.

Після приїзду до України мої контакти з Японією, звичайно, тривали далі. Це були не тільки регулярні обміни електронними листами з моїми японськими друзями і колегами. Я привіз з собою японського студента Фудзівару, який протягом цілого року вивчав російську і українську мови в Одесі. Передплачував і передплачую досі спеціальне електронне видання Японського фонду для іноземців англійською мовою, у якому повідомляються всі головні новини, насамперед культурного життя Японії. Постійно відвідую японські сайти, стежу за нашою пресою, радіо, телебаченням і занотовую все цікаве, що повідомляють про Японію.

– Чи вдалося Вам самому доторкнутися до того, що називається літературним життям Японії (контакти, книги, акції тощо)? Про кого з літераторів писати було найлегше (найцікавіше)?

– Мені пощастило спілкуватися з актором театру но і театралознавцем Хірота Юкітосі, з кінорежисером, кінематографістом і вченим Садао Накадзіма, з кількома музикознавцями, фольклористами, етнографами, істориками, журналістами, художниками, не кажучи вже, звичайно, про вчених-лінгвістів. Але, на жаль, безпосереднього спілкування з японськими письменниками я не мав, а тому навряд чи можна стверджувати, що я безпосередньо зміг доторкнутися до літературного життя Японії. Знайомство з японською літературою було радше бібліотечним.
Частково я познайомився з великими японськими письменниками, зокрема з поетом Йоса Бусоном на музейних виставках його картин та сувоїв з автографами його хайку. Зате я торкнувся японської міфології, на якій виросла японська народна казка, і менталітету японців взагалі.

Найцікавіше (і найлегше) було писати про японських поетів, особливо про Мацуо Басьо і Йоса Бусона, хоч мушу зазначити, що розділ про японську літературу є вкрай сконденсований, і я ставив собі за мету не так описати творчість кожного великого японського майстра слова, як показати загальне спрямування літератури.

– Як би Ви визначили жанр книги? Це енциклопедія?

– Цікаве запитання, тим більше, що проблема жанрів залишається актуальною і донині. Якщо зважити, що наразі сам жанр енциклопедії не становить якоїсь монолітності і поділяється на різні піджанри, так би мовити, то книгу „Все о Японии” можна вважати одним із таких піджанрів, а саме: науково-пізнавальна енциклопедія, а щодо розділу ІV, то тут наявні, я б сказав, навіть елементи реклами (до речі, це зроблено на прохання видавництва).

– Буваючи в інших країнах, завжди – свідомо чи несвідомо – порівнюєш чуже зі своїм. Ви також нерідко вдаєтеся до порівнянь і зіставлень. Чи означає це, що в книзі представлено український погляд на Японію?

«Японія - та сама планета, що й Україна»
«Японія - та сама планета, що й Україна»

– А хіба може бути в українця якийсь інший погляд? У вступному розділі книги я називаю свій погляд «українсько-європейським». І мені здається, що зіставлення японського і українського ще глибше допомогло б зрозуміти японське. Таке зіставлення виявляє не тільки відмінності в історії, культурі, ментальності наших народів, а, як це може не здатися дивним, і чимало спільного, що інколи просто вражає, наприклад, високі могили в українських степах і в японських долинахю Вони навіть насипані приблизно в той самий час, в ІІІ-ІV ст.; японські самураї і українські козаки, вбрання японської нареченої з провінції Хоккайдо, який є практично копією галицького вбрання нареченої, жіноче начало в ментальності японців і українців, інтровертність, тобто зануреність японців і українців у внутрішній світ та ін.

На жаль, редактори помітно зменшили ці зіставні елементи. Та все одно, навряд чи хто-небудь скаже, що зі змісту книги не видно, що її писав українець.

«Японія – та сама планета,
що й Україна»
– Чи підтвердилася думка Вашого співрозмовника про те, що Японія – то «інша планета»?

– Планета одна й та сама – однозначно. І у зв’язку з попередньою темою: знайомлячись із Японією, з японцями, я постійно порівнював їх із українцями, з європейцями взагалі. І натрапляв на величезні загальнолюдські пласти або навіть на чіткі українсько-японські паралелі, про що згадувалося вище. Звичайно, є чимало відмінностей, які інколи навіть шокують, наприклад, жіноча ініціатива щодо створення родини, суто формальні стосунки чоловіка й жінки після народження дитини як батька і матері цієї дитини, дешеві готелі у великих містах, номери в яких являють собою бокси такого розміру, що людина може туди ледве засунутися і тільки лежати (з клаустрофобією там робити нічого!), японські страви для очей, а не для язика чи шлунка та ін.

– Чи задоволені Ви ілюстративним забезпеченням свого тексту?

– Майже всі фотоілюстрації для книги я підбирав сам, а понад половину з них — це мої власні фотознімки. Я незадоволений, що чимало з них не ввійшли до книги і що все-таки більшість ілюстрацій невеликого формату. Але це вже обмеження, пов’язані зі скінченним обсягом книги. Якість друку фотоілюстрацій достатня, хоч, звичайно, могла б бути і вищою, але тоді, зрозуміла річ, вищою була б і ціна книги.

– Книга «Все о Японии» – як частина великого проекту (чи знайомі Ви з іншими виданнями серії? Чи однакова в них структура тощо?)

– Справді, книга «Все о Японии» — це четверта книга з серії «Країни світу», започаткованої видавництвом «Фоліо». Як я вже згадував, у цій серії вже вийшли друком книги «Все об Италии», «Все о Франции» та «Все о Великобритании», готується книга «Все об Испании». Я, звичайно, їх переглядав за рекомендацією головного редактора видавництва, щоб зберегти обов’язкові спільні риси серії. Це стосується також і структури книги, незважаючи на те що все-таки вони не збігаються повністю. Особливо це стосується принципу висвітлення історії країн. У мене є такі підрозділи, наприклад, «Оригінальні японські естрадні жанри», «Японські традиційні види мистецтва», «Японська родина», «Японський національний характер», «Японські дивовижі», частково «Японська кухня», яких немає в інших виданнях серії. І навпаки, в інших книгах серії є розділи, яких немає в моїй. Вважаю, що ця серія має велике значення для ознайомлення громадян України (і не тільки України) з іншими країнами світу. Проте хотілося б, аби така серія була також видана й українською мовою.

Розмовляв Володимир Панченко

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.