Сучасність «Київської старовини»

Палієнко М. «Киевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К., Темпора, 2005. – 380 с.

Палієнко М. «Киевская старина» (1882-1906): Хронологічний покажчик змісту журналу. – К., Темпора, 2005. – 480 с.

Палієнко М. «Киевская старина» (1882-1906): Систематичний покажчик змісту журналу. – К., Темпора, 2005. – 680 с.

Лазаревський Г. Київська старовина. – К., МАУП, 2007. – 624 с.

Навряд чи варто починати огляд двох видань, присвячених «Киевской старине», з екскурсу в історію цього журналу, що видавався у Києві у 1882–1906 рр. Годі уявити, що про нього чули лише фахово зацікавлені читачі, – дослідники-гуманітарії. А тепер ось маємо аж два видання, присвячені унікальному київському часопису.

Спочатку – про тритомник Марини Палієнко. Перша книга «трилогії» – “«Киевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець XIX – початок XX ст.)” – це, власне, авторське дослідження про історію заснування та видання журналу, його роль у тогочасному українському русі, редакторів, дописувачів, наповнення, основні напрями досліджень та їх внесок у розвиток науки. Цінними є також додатки, особливо другий: шість різножанрових документальних матеріалів з історії «Киевской старины» у першому, та короткий біографічний словник авторів журналу – у другому. Словник не лише містить традиційні дані про основні життєві віхи дописувачів, а й вказівку на роки співпраці з виданням та оприлюднені на його сторінках праці.

Про характер другої та третьої книг, що їх упорядкувала Марина Палієнко (“«Киевская старина» (1882–1906): Хронологічний покажчик змісту журналу” та “«Киевская старина» (1882–1906): Систематичний покажчик змісту журналу”) свідчать вже самі назви. Систематичний покажчик сформований за рубриками «Історія», «Археологія», «Етнографія і фольклористика», «Літературознавство та мовознавство», «Художні твори», «Критика та бібліографія», «Хроніка», «Від редакції», «Некрологи», «Ілюстрації». Третій том містить також доречний і добре продуманий предметно-тематичний, іменний та географічний покажчики, а також цінний покажчик періодичних та серійних видань. Особливу увагу слід звернути на “Словник псевдонімів та криптонімів авторів «Киевской старины»”, що дозволяє побачити справжні імена дописувачів журналу.

Отож, навіть короткий погляд на «трилогію» М. Палієнко, засвідчує актуальність її появи – попри виданий майже сто років тому систематичний покажчик змісту видання. Можна сперечатися з тими чи тими висновками дослідниці, чи закинути їй окремі недогляди (скажімо, Марина Палієнко лише припускає належність однієї публікації про митрополита Рафаїла (Заборовського) перу Дмитра Вишневського, прихованого за скороченням «Д. В.», хоча той сам в іншій праці прямо на це вказує). Проте якщо спробувати кількома словами охарактеризувати тритомник, то інших означень, як комплексність та цінність, важко підшукати: тут є інформація і про журнал, і про його зміст, і про авторів. Видання є незамінною лоцією для мандрів сторінками «Киевской старины», а якісна робота видавництва зробила її ще комфортнішою. До речі, з моїми колегами, з якими довелося обговорювати це видання, ми дійшли спільної думки щодо його вартісності.

Одним із джерел, використаних Мариною Палієнко під час роботи, є нотатки Гліба Лазаревського (сина Олександра Лазаревського, активного співробітника журналу, який стояв біля його витоків). М.Палієнко вважає їх мемуарами. Як спогади записи Г.Лазаревського кваліфікують також упорядники видання Іван Забіяка та син Гліба – Олександр Лазаревський. Мова про надзвичайно цікаву і легку (не в сенсі розважальному, а за характером викладу, всього того, що характеризує майстерне слово), таку, що буквально «ковтається», роботу «Київська старовина», написану Г.Лазаревським в евакуації (в Уфі) і вперше надруковану Юрієм Яновським у 1943–1944 рр. у журналі «Українська література».

Нове – третє – видання «Київської старовини» побачило світ у 2007 р. під однією обкладинкою разом з іншими працями Гліба Лазаревського (короткими спогадами, науковими статтями, популярними художніми нарисами) під такою самою назвою. Вочевидь, перш, ніж познайомити читачів із цією роботою, варто трішки зупинитися на біографії його автора. Як не прикро (а прикрість зростає по ходу читання і спотикання об наявні в ньому протиріччя та кардинально протилежні ідеологічні барви), повідомлена упорядниками інформація про Г.Лазаревського украй пунктирна і «суха». Вона, до того ж, значною мірою повторює дані з коротенької замітки Мирослава Мороза (опублікованої 1996 року), який, своєю чергою, скористався з офіційного особового листка автора «Київської старовини». Відтак, мені лише доведеться приєднатися до зауваг упорядників книги 2007 р. про малодослідженість сторінок біографії Гліба Олександровича, особливо ж радянської доби, та коротко звернути увагу на її «білі плями».

Гліб Лазаревський (нар. у 1877 р.) належав до того покоління українців, які не лише на власні очі побачили кардинальну зміну становища України, загибель Російської імперії, а й продовжували жити за радянської влади. Оскільки він походив хоч і не з вельми заможного, однак таки дворянства, треба гадати, що гострота змін не лише на політичному, соціальному, а й побутовому рівні була досить відчутною. За часів української революції Гліб хоча й не грав перших ролей, однак не був і останньою людиною: перший помічник старшого військового прокурора УНР, полковник та начальник відділу розгляду прохань на ім’я гетьмана (за П.Скоропадського), голова законодавчої управи за Директорії. За радянської влади у 1920-х рр. Лазаревський працював у кооперації. У 1930 р. його випускають на три місяці за кордон у наукове відрядження збирати матеріали про Шевченка. Як видається, цей поворот у біографії Гліба Олександровича потребує окремого пояснення майбутніх дослідників. Як людина з таким прізвищем (пізніше батько Лазаревського «ввійде в науку» як історик, який не дотримувався класових підходів!), у такий час, працюючи, до того ж, юрисконсультом, а не на науковій ниві, змогла переконати владу у потребі наукового вояжу?

Не менше запитань викликають і деякі інші факти біографії Г.Лазаревського. За кордоном він перебував замість кількох місяців – аж до 1939 р., співпрацюючи з Українським науковим інститутом у Варшаві та долучившись до українського руху у Варшаві, друкував антирадянські статті. У цей час його сім’ю було заслано до Сибіру за звинуваченнями чоловіка у шпигунстві. Тим не менше, після повернення до Союзу, Гліба Олександровича не лише не карають, а й дозволяють спочатку працювати вчителем у Сумах, а від 1940 р. – перекладачем та редактором в Академії наук УРСР. Разом із цією установою він після початку війни переїжджає в Уфу. Тим не менше, після війни Лазаревському пригадують його публікацію «Київської старовини»: працювати у Києві він уже не зміг, тому змушений був переїхати з родиною до Львова. У місті Лева в січні 1949 р. й закінчилося у злигоднях його життя. Увагу читачів «спогадів» слід звернути також на те, що наприкінці 1890-х рр. Лазаревський був секретарем журналу «Киевская старина», а в Польщі він опрацював архів Михайла Драгоманова.

Чим же є «Київська старовина» Гліба Лазаревського – чи дійсно спогадами? Як на мене, то ця робота не вміщується в рамки мемуарного жанру, перед нами радше «документальна оповідь». При цьому питома вага документальності є достатньо солідною, оскільки автор опирався не лише на власну пам’ять, а й на джерела. Отже, для тих, хто любить історію, писану не науковим, а художнім стилем, але разом з тим не вигадану, а оперту на реальні факти та події, може бути читачем «Київської старовини».

Про що ж твір? Найперше, це розповідь про журнал «Киевская старина», його виникнення та історію, про людей, долучених у той чи інший спосіб до видання. Друга «сюжетна лінія» – оповідь про Київ та київське життя другої половини XIX – початку XX ст. Проте не лише київське: у розповіді зринають сюжети про українське життя поза межами стольного града (скажімо, коли Лазаревський веде мову про котрогось з достойників, який вже покинув місто). Перед читачем постає жива та колоритна картина звичаїв і побуту. Серед його героїв – композитори, театрали, письменники, історики, заможні дідичі й скромніші вчителі, юристи та підприємці. І, нарешті, «Київська старовина» – це данина пам’яті батька, а відтак – сповнена любові розповідь про нього.

Попри таку широку оповідну палітру твір Г.Лазаревського має бар’єри, чітко позначені національним маркером. Його виклад про журнал та коло співробітників стосується лише українських авторів і жертводавців. Натомість, ніяк не згадані інші, не менш цікаві та плодовиті дописувачі. Скажімо, автор оминув увагою професора Київської духовної академії, етнічного росіянина Миколу Петрова, який співпрацював із журналом упродовж усього часу його видання, помістивши в ньому 41 публікацію. Причому, я кажу не про маловідомого дослідника (Микола Іванович згодом був обраний академіком ВУАН), а про людину ліберальних поглядів, – на противагу, наприклад, іншому автору «Киевской старины», блискучому історику, професорові тієї ж академії та університету росіянину Степану Голубєву, який дотримувався монархічних поглядів, і про якого теж немає жодної згадки.

Так само зі «спогадів» читач довідається лише про українське життя тогочасного Києва. Інші етнічні групи згадуються переважно як негативний фон, – наприклад, вороги українства росіяни-урядовці, чи німці, які заполонили Хрещатик. Неодноразові гострі репліки у бік німців, наведення уривків із віршів Драгоманова («не для друку») із закликами до слов’янства протистояти німецькій навалі можуть пояснюватися обставинами, в яких писався твір. Під час війни були попущені ідеологічні віжки, про українство можна було знову говорити. Однак, повністю ідеологічну «вірність» ніхто не відміняв. Тому доводиться лише здогадуватися, де Лазаревський щирий, а де пише вимушено.

Як, скажімо, розцінювати його постійні антицерковні випади: пишучи про Іоасафа Горленка, слово «святий» він бере в лапки; ченці в нього обов’язково гугняві та товсті, прочани – затуркані, темні та залякані, а згадка про панахиду по Шевченку обов’язково супроводжується виправданнями, що йшлося начебто не про «клерикалізм»? Як розцінити опис гармонійної краси головного храму Михайлівського монастиря – і поруч не менш піднесену оповідь про радянський Київ, зокрема, про будинок, задля спорудження якого цю обитель зруйнували? Особливо якщо пригадати, що статті Г,Лазаревського «варшавського періоду» ніяк не позначені антиклерикальними нотками, а руйнування монастиря він приписував «окупантській владі» Москви?

Чому, пишучи про людей, долучених до журналу, часто – нащадків відомих козацьких родів (предки автора теж належали до козацького стану), він постійно наголошує на їхньому кріпосництві та визискуванні селян, вплітає у клубок захопленої оповіді «чорну нитку», вказуючи на їхні негативні риси характеру чи поведінки? Адже сам Гліб Лазаревський належав до кола більшості згаданих осіб, товаришував з їх дітьми, разом навчався, закохувався (як у випадку з Олександрою Лашкевич)! Згадки про Гетьманат Скоропадського, коли Гліб був полковником, теж не мають інакшої інтонації, крім різко критичної, а радянська влада, натомість, не характеризується жодними негативними рисами (ще не так давно, у 1930-х р., перебуваючи за кордоном, Лазаревський інакше, як окупаційною, її не називав).

Де справжні авторські переконання, їх еволюція, – а де вимушені акценти, а то й просто виконання замовлення влади, що хотіла у критичні часи задобрити українців після жорстокогов нищення? Ці запитання видавці залишили на розсуд самих читачів. На жаль, без необхідних орієнтирів.

Незрозуміло також, як зможуть користуватися книгою «спеціалісти-літературознавці, історики, політологи…», яким вона, на думку видавців, адресована, якщо видання не містить навіть іменного покажчика. Доводиться дякувати хоча б за другу частину книги із передруками двох історичних статей Г.Лазаревського у «Киевской старине» та його закордонними публікаціями, що дозволяють робити бодай мінімальні зіставлення. Але ж і вони не стануть у нагоді фахівцям, бо не містять вказівки на час і місце першопублікації. Лише частково такого роду інформація про деякі з них згадана у передмові.
Насамкінець, зазначивши, що для зацікавленого читача «Киевская старина» стане ближчою після ознайомлення із оглянутими книгами, не можу не згадати про цікавий «фоторяд» обох видань: у них є світлини як загальновідомі та часто тиражовані, так і рідкісні – з приватних колекцій Віктора Короткого та Олександра Лазаревського (деякі публікуються вперше). Фото візуалізують вербальну інформацію, представляючи чи то осіб, про яких ідеться у тексті, чи то призабуті види Києва.