«Говорити»: читати і говорити знову

 Малярчук Т. Говорити. - Харків: Фоліо, 2007. - (Графіті)
Малярчук Т. Говорити. - Харків: Фоліо, 2007. - (Графіті)

В усі часи покірний папір терпів три основні бажання письменників: бажання сказати, бажання виговоритись і бажання поговорити. Сказано вже все і, здається, вже по-всякому. Нині літераторам залишається хіба що видзьобувати крихти. Тобто шукати такі грані слова, так підсвічувати свою думку, щоб вона скидалася на власну й оригінальну. На цьому шляху письменників іще виручають мовні ігри, але й ці крихти закінчуються… Тому незрідка сучасні, а особливо молоді, підмайстри слова скочуються до простого говоріння (не ого-говоріння, а просто говоріння). Іншими словами, сидять у болоті побутовізму та банальних розумувань, діляться ненабутим, чужим або ж нікому не потрібним досвідом і невідомо, чи життя їх висмикне з цього болота до того, як воно поглине їх із головою й назавжди.

На тлі цього повсюдного говоріння (сказати б, радше балаканини) книжка Тані Малярчук «Говорити» видається не такою безсенсовною. Глибшою. Хоча в анотації, орієнтуючись, вочевидь, на положення книжки Ц.Ломброзо про графоманію, авторка перестрахувалася, зазначивши, що ця книжка «виникла не з потреби писати, а з потреби говорити». І закликала потенційного читача (слухача) теж не мовчати. Тобто авторка поважає прагнення кожного бути почутим. Особливо коли каже про голоси зі своєї книжки: «Їх навіть не треба слухати». Таке рекламне загравання давно придуманий, але в цьому випадку не досить продуманий хід. Сиріч цю анотацію треба читати всім, щоб не всім читати книжку, як свого часу загравав із читачем О.Чорногуз. Бо в ній дається неприхована установка не на щось нове й оригінальне, а на «ще одне», на черговий змертвілий шмат досвіду, важливий насамперед для авторки.

Чому книжка Тані Малярчук «Говорити» попри всю свою зануреність у побутовізм, глибша, ніж, скажімо, «Славка» Галини Ткачук, «Кілька секунд щастя» Ірени Старостіної, «Ексгумація міста» Світлани Поваляєвої, більше журналістські, ніж літературні, писання Карпи та філігранна «Сьомга» Софії Андрухович? Тому, що персонажі книжки частково вбивають свою авторку. Вони говорять специфічною, кожен своєю мовою, і в їхніх монологах, як в уламках розбитого дзеркала, відбивається саме життя. Хай навіть те життя намислене, а дзеркало криве, але в кожному голосі вчувається особистість, яка зросла в глибинці України і з тією глибинною Вкраїною зрослася. Це те найкраще, найсвоєрідніше, що Таня Малярчук зберегла зі своєї попередньої книжки «Згори вниз». І там, і в «Говорити» простежується мотив самотності, самотності вдвох, самотності в суспільстві; присутній образ рідного закутка, мешканці якого переконані, що поза ним кінчається світ і починається щось інше й чуже; а ще вчувається туга за тим закутком – буде це заметена снігом хижка в горах, хата в Замаґурці чи давно вже зруйнована часом вулиця Батареї Муравйова. Голоси молодих і старих, усіх нещасних та обтяжених, усіх, кому накипіло, і всіх, кому нема чого сказати, рятують авторку від по-верхах-хапайства й модного нині молодіжного космополітизму (перепрошую, це тепер називається глобалізм). А також від тотального самомилування, що вкрило коростою сучасну молоду літературу. В розділі «Батарея Муравйова», щоправда, з’являється героїня Танька, й оповідь ведеться від першої особи, але цей «автобіографізм» компенсується живими й колоритними постатями баби з дідом. У їхніх діалогах та окремих репліках відгукується перша частина книжки «Голоси».

Тіло книжки «Говорити» становлять три частини: «Голоси», «Замаґурка» та «Батарея Муравйова». Кожна з цих частин поділена (хоч і кортить сказати роздроблена) на крихітні розділи – монологи чи коротенькі розповіді про побут-буття тих людей, чиї голоси вже лунали. Ці фраґменти, як атоми в молекулі, з’єднуються часом у більшу сполуку, часом просто перегукуються один з одним якимось образом, реченням, натяком і будять у читачеві спогад по прочитане (почуте) кілька(десят) сторінок тому. Однак стрункої фабульної структури, чіткої викінченої мозаїки ці фраґменти не творять. Книжка «Говорити» – уривчаста й нечітка, як саме життя. І, як у житті, тут трапляються несподівані повтори та зчеплення; єдиного погляду на ту чи ту ситуацію немає, є лиш її оцінка – неоднозначна й суперечлива оцінка різними голосами, в тому числі, голосом оповідачки, яку є велика спокуса ідентифікувати як авторку.

Тані Малярчук можна закинути, що все це не нове. Можна поставити її книжку в один ряд із «Сьомгою» Софії Андрухович. Можна пошкодувати, що підслухані нею голоси не спромоглися на цілісний і болісний роман із нелегкого життя нашого народу. Зрештою, зваживши на всі переморгування персонажів та подій всередині книжки й авторські підморгування читачеві, можна невдоволено побурчати з того приводу, що закінчення «Говорити», цього нонселекційного монологу, який начебто не претендує на щось, окрім свого тривання, має відчутний присмак кінцівки роману В.Єрофєєва «Москва-Пєтушки». Але краще не бурчати й не дошукуватися тих ниток чи радше павутинок, якими зв’язано фраґменти книжки Тані Малярчук. Краще її читати, чи то пак – слухати. Насолоджуватись її примарною зв’язністю, допасовувати в уяві ті елементи мозаїки, яких, на вашу думку, бракує, а по прочитанні не намагатись утримати в пам’яті, щоб переказати своєму ближньому. Це все одно вам не вдасться, бо попри свою яскравість і вже згадану глибину, сиріч закоріненість у народний, а не просто людський, колорит, книжка Тані Малярчук, як і твори переважної більшості сучасних молодих літераторів, покликана існувати тут і зараз, лише під час читання. Перегорнувши останню її сторінку, можна ще раз помилуватись обкладинкою і, як радить анотація, заговорити самому.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.