Автор повертається в «Суботу»

 Іен Мак’юен. Субота / Пер. із англ.: Віктор Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2007.
Іен Мак’юен. Субота / Пер. із англ.: Віктор Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2007.

Немає нічого важчого, ніж прожити один день. Прожити так, щоб усе подальше життя і все пережите раніше було лише постійним згадуванням цього дня завдовжки в безмір людської свідомості.

«Субота» Іена Мак’юена — це психологічна сага, сконденсована в одному дні у свідомості й підсвідомості однієї людини. Хронотоп роману – традиційний для англійської літературної традиції. Відчутні впливи Дж. Джойса (потік свідомості, деперсоналізованість комунікативних контактів, втрата первісних сенсів комунікативного акту, роль географії простору, вплив психології міста, країни на психіку людини), а також В. Шекспіра (драматизація оповіді, діалоги, конфлікти, двоплановість комунікативного простору, подвійність ситуацій). Але спершу не про це.

І вже тим паче не про політичний план книжки, на який указують майже всі західні літературні критики, через руки й свідомість яких пройшла «Субота». Ну невже в цьому фоліанті немає чогось більшого, ніж політична стратегія британців щодо політики США на Близькому Сході? Невже не можна написати про щось інше, крім ставлення до Саддама?! Розумію, що політика й книжка-як-вияв-політичної-відповіді — важливе завдання, що ставить перед собою автор, який виступає народним трибуном. Для більшості англійців «Субота» прочитується саме в цьому політичному й ідеологічному світлі, що, врешті, й спричинило такий нечуваний інтерес до неї.

Але насправді сіль твору в іншому. Цей роман засвідчив повернення у світову літературу питання людської психіки і психології часу через призму художнього слова, що засвідчує потужний розвиток альтернативної щодо постмодернізму естетичної епохи й появу нового типу свідомості й нової інтенціональності (наміру) художнього письма.

Попри наявність у цьому романі рис постмодерністського світобачення, скажу, що цей постмодернізм аж занадто приємний для мого модерністського ока. Ми повертаємося до епохи великих зрушень і складних соціокультурних проектів, складних тем і прагнення поставити діагноз, знайти відповідь, порушити складну проблему, не втікати од психологічних глибин та екзистенційних людського існування, а отже — ми повертаємося до змалювання нової людини нової епохи в літературі, до творення й відображення психологічного портрета людини на тлі епохи. Таким чином ідеться про появу нового стилю вже після постмодернізму.

Генрі Перроун — головний герой роману «Субота» — нейрохірург. Покажіть мені сучасного «постмодерного» українського письменника, який би наважився порушити цю тему! Я не веду мову про постмодерністські загравання з божевільнями та іншими типами лікарень у Іздрика, адже це письмо орієнтується на зразки більше бітницькі, ніж мак’юенівські. Єдине, можу згадати пасажі про амінокислоти у В. Підмогильного в романі «Невеличка драма», що розвинулися в прозі Віктора Домонтовича.

В Іена Мак’юена маємо спробу перетворення простору й часу (лише один день) на складний психологічний та соціально-історичний феномен. Один день Мак’юена — це все життя і навіть трохи більше. Цей роман не кришталева ваза, не штучний симулякр. У цій стихії — вся велич людських стосунків із психологічним драматизмом. День подрібнено на кілька ситуацій, але все має свій зародок, нульову площину. Так і з Генрі. Власне, роман повертає мільйони читачів до усвідомлення життя як складної процесії, в якій усе взаємопов’язано. І в такій мисленнєвій настанові (маємо новий ментальний модус у європейській літературі) немає жодного страху перед завтрашнім днем. Відбувається усвідомлення часу як природної складової людської психіки та свідомості. Якщо в Палахнюка (чи Паланіка) оповідь подрібнено на одинарні фрагменти, то в Мак’юена оповідна структура — це психологізована багатовекторна система, сформована як у людському «Я», та і в об’єктивній дійсності. Щоправда, тієї самої миті уважний читач помітить, що попри наявне прагнення все підкорити мозкові (маємо культ мозку як джерела життя, що відбиває стан сучасних британських досліджень природи людського мозку та появи нового наукового напряму в університетах — нейроестетики) – існує й щось таке, чого з суто раціональної позиції пояснити неможливо. Але саме це дає підстави стверджувати, що стиль роману, його внутрішня сутність — це не позитивізм, а все ж таки неомодерністський дискурс зі стильовими домінантами психологічного імпресіонізму та експресіонізму ХХІ століття.

Але той-таки уважний читач помітить і символи в романі, зокрема, наприкінці, у тій психологічно напруженій фінальній миті, коли Генрі розуміє, що колись і йому доведеться попрощатися зі своєю матір’ю, і станеться це доволі швидко. Він віддає її до притулку, розуміючи, що ця людина вже не належить цьому (його) світові. Жест Генрі — природне людське бажання утривалити ще якийсь час перебування такої близької людини в цьому світі, чудово усвідомлюючи, що незабаром фінал настане. Так-от, коли родина Генрі приходить до маєтку, який вирішено не продавати, то саме тут, у родинному помешканні, кожен із родини Перроуз (син Тео, дочка Дейзі, дружина Розалінда) виносить із будинку Генрі якусь маленьку дрібничку. Саме в таких тонкощах стилю криється символістський первень роману «Субота». Не знаю, хто би ще міг наважитися стільки років провести в лікарні, саме у відділенні нейрохірургії, щоб видати на-гора за кілька років таку річ, залучивши до праці фахівців-нейрохірургів. Саме в такій письменницькій настанові й криється глибоке почуття відповідальності за власний текст.

Вражає також легкість стилю. Від цього суботнього дня неможливо відірватися. Традиція Джойса в інтерпретації Мак’юена навдивовижу чарівна: за один день у житті родини відбувається все: Генрі виїздить на заборонену ділянку траси, і це спричинює зустріч із бандитами, але один із них, на ім’я Бакстер, має психічне захворювання. Генрі як нейрохірург це помічає. Він намагається допомогти… Але ця зустріч має свій розвиток, коли злочинці проникають до будинку родини. Бакстер сильно б’є Граматика, діда родини. У цій сцені Генрі дізнається, що його дочка вагітна. А ще він раптом розуміє, яку силу може мати поетична творчість, адже Бакстер був зачарований поетичним твором, який прочитала йому юна Дейзі (в романі нейронне та естетичне переплітаються й утворюють на практиці життя той самий вимір нейроестетики).

Сила мистецтва у творі – центральна. Мені здається, що й сама медицина, тобто нейрохірургія, — величезне мистецтво. Наратор, який у цьому творі знає все, підводить читача саме до такої думки. Роль наратора тут і справді важлива. З одного боку, це людина, яка все знає. Насправді в романі «Субота» фабулу побудовано на тому, що я би визначив як «нестерпна легкість буття». Тобто ця «легкість» може бути й доволі складною, але саме в цих конфліктах народжується щось незрівнянно вище, як, приміром, почуття Генрі до Бакстера, абсолютно дивне й непередбачуване в наш час. Що це: обов’язок лікаря? Не зовсім. Навіть попри всі його вчинки, Генрі не тримає зла на злодюжку, бо розуміє, що причина всього цього — боротьба за життя. Бакстер не винен у тому, що робить, бо «не відає, що творить». Абсолютно несподівана для нашого часу концепція, як і творів, у яких на одній сторінці можна читати про складні процеси нейрохірургії, про роль мозку та біофізику свідомості, про тонкощі мистецтва хірурга та багато іншого.

Усе в цій книжці гармонійно поєднується в символ-метафору нового часу. Наше століття — час великих звершень людини й науки. Тільки не великі особистості творять велику історію. Головне — мати в собі ті вічні почуття, які були, є й будуть. Почуття Генрі до Бакстера — це вихід якоїсь, їй-Богу, францисканської любові до ближнього – навіть якщо той ударив тебе, навіть якщо приставив ножа до горла дружини. Любов, урешті, — важливий струмінь у цьому романі. І любов тут представлено в усій гамі й розмаїтості. Це й несамовито-пристрасна тілесна любов-жага, любов-батьківська, любов-інстинкт, любов-батьківська, любов-патріотична, любов-людська.

Зачаровує й композиційний рівень. Найперше — обкладинка. В темінь дивиться чийсь силует. Надвечір’я, швидше за все. На звороті обкладинки те саме вікно, тільки вже немає суб’єкта дії. А навіщо він там… День прожито. Виставу завершено. Далі починаються звичайні будні, які є в кожного з нас. Але для наших героїв, можливо, нарешті почалася неділя. І тут виходиш на розуміння глибокої символіки – релігійної, християнської – яку закладено в тексті. Всі проблеми, пов’язані з тероризмом, Саддамом, злодюжками, сімейні негаразди — все відбувається в суботу. Але в неділю буде інша історія. У такому разі неділя, про яку йдеться, — це сакральний, священний простір, у який прийде людство ХХІ столітті – авторська інтенція прочитується як апріорно позитивна. В самісінькому центрі оповіді — віра, що все в цьому найчудовішому зі світів також прекрасне. І не варто звинувачувати когось у власних негараздах. Як казав герой «Суботи» Генрі, якби він не виїхав на заборонену смугу, то нічого б не сталося. Але він мав виїхати, щоб у цьому складному сплетінні подальших життєвих сюжетів пізнати велику правду, наблизитися до своєї родини, і в мить складної та психологічно напруженої ситуації пізнати одне одного глибше. У цьому весь Іен Мак’юен і його спосіб компонування фактів та життєвих ситуацій – нова філософія нового модерну, який насправді не помер як світоглядно-культурна доба, але на якийсь час заліг десь подалі від іронічно-інфантильного постмодернізму.

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.