Смерть – це не найгірше, що може трапитися з нами в житті

 Діброва Володимир. Андріївський узвіз. - К.: Факт, 2007.
Діброва Володимир. Андріївський узвіз. - К.: Факт, 2007.

Якось К. Москалець дотепно зауважив, що не кожному з нас вдасться дожити до пенсії, проте всім доведеться дотягти до смерті.

Володимир Діброва, представник «задушеного покоління», той, чия молодість припала на період брежневського застою, той, хто, наспівуючи пісні «Бітлз», висміював комуністичну ідеологію й плекав замість совєтського колективізму індивідуалізм, до пенсії таки дожив. У «Андріївському узвозі» 54-річного чоловіка зі смаком і досвідом, чоловіка, який відчував при ходьбі кожен м’яз свого тіла, який дослужився до посади проректора, раптово хапає інсульт. Оскільки держава прирівняла науковців до держслужбовців, пенсія в чоловіка має бути не найгіршою. Проте це його чомусь не радує. У нього є донька, дружина, два зяті — колишній і актуальний – обидва талановиті поети.

У чоловіка намічається внук, якого назвуть на честь діда. І це найсвітліший момент роману. У чоловіка є друг- ректор, з яким він розсварився через кляту ректорку, і коханка, яка брутально кидає чоловіка, бо виходить заміж за іноземця. Через відкоша, отриманого від останньої коханки, у чоловіка й стався інсульт. На щастя, після лікування йому милостиво повернули всі досі паралізовані частини тіла. Після такого дива герой повернувся не тільки в лоно родини, а й у лоно церкви. На святі міста, що традиційно відбувається на Андріївському узвозі, із чоловіком стався другий інсульт. У коматозному стані він мандрує в потойбіччя. Виринаючи із потойбіччя й потрапляючи в реальність, чоловік бачить обличчя дружини, осяяне любов’ю, в якому збіглися початок і кінець. Він розуміє — йому вибачили. Як на перманентного перелюбника й ловеласа пенсійного віку така кінцівка видається усе-таки сентиментальною. Саме через це роман «Андріївський узвіз», незважаючи на домінуючий трагікомізм, прочитується як фарс і водевіль.

В. Діброва нагадує читачам: смерть — не найгірше, що може трапитися із нами в житті. Трагічною, на думку прозаїка, є відірваність української людини від християнської й національної традиції, про що свідчить фальшиве нацреалістичне дійство, яке змушений оглядати чоловік увечері перед першим інсультом. Трагічною є родина без любові, дружба без довіри. За В. Дібровою, нещастя нерідко об’єднує родину значно ефективніше, ніж щастя, а співчуття є одним із різновидів любові, – можливо, найзворушливішим. Трагічним є й розчарування людини, коли талант виявляється підробним, а справа життя – пшиком. В. Діброва знає, що вартість людини вимірюється тим, наскільки гідно вона витримує удари долі, а також її здатністю залишатися на висоті за найскрутніших обставин. Проте його герой у переломні моменти воліє все-таки рятуватися втечею. Він просто хапається за рятівну линву — й летить.

У романі «Андріївський узвіз» В. Діброва намагався вписати біографію свого «задушеного покоління» в історію України, хоча й не показав геноциду власної родини як основи незалежності. З висоти пташиного польоту над Андріївським узвозом його герою відкривається те, що прийнято називати Задумом. Як і в усій своїй творчості, В. Діброва передає відчуття приреченості свого покоління, що народилося не в тому місці й не в той час. Якщо совєтський період — атмосферу «благословенного застою» — в «Андріївському узвозі» прозаїку вдалося відтворити переконливо, то час незалежності, на мою думку, – ні. Оскільки він означений пунктирно (можливо, тому, що сам В. Діброва тривалий час живе за межами України).

У «Андріївському узвозі» прозаїк залишився вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх переважно невротичний. Цей сміх, як спазм, перехоплює горло. Звичайно, він маскує ридання. Відомо, що сучасна українська література соромиться сліз. Її творці вирішили сміятися завжди і скрізь, наслідуючи М. Гоголя, а не Т. Шевченка. Одначе є моменти, коли без сліз (і то рясних) не обійтися.
Мотиви у цьому романі теж традиційні. Центральним є мотив любові, який так оптимістично прозвучав свого часу ще у оніричній післямові до роману «Бурдик»: «любов — це те, що є завжди! Серед того, чого нема ніколи!» У «Андріївському узвозі» любов перетворюється на метафоричну линву, вхопившись за яку, чоловік подорожує в часі, здійснюючи п’ять зупинок, що символізують вузлові моменти його біографії. Саме на п’ятій зупинці, у дитинстві, герой розкриває читачеві свою таємницю. Дитиною він прагнув покататися на тарзанці, але дорослі категорично забороняли йому це робити. Маленький хлопчик зрозумів — дорослі нещасні, бо бояться розігнатися, схопитися за линву й відірватися від землі.

Мені видається майже містичним збіг, коли у цьогорічному конкурсі «Бі-Бі-Сі» головними претендентами на перемогу були два романи — «Андріївський узвіз» В. Діброви й «БЖД» Сашка Ушкалова. Якщо перший є текстом підсумковим, таким, що, безперечно, належить людині із багатим життєвим досвідом, майстрові мови й композиції, то другий — молодому автору, для якого поки що не існує не тільки смерті, а й натяку на неї. З одного боку, динамічний текст Сашка Ушкалова, що дихає життям, яке кличе, майбутнім, яке починається вже ось за цим рогом, не визнає авторитетів. З іншого, цей текст без творчості В. Діброви, гадаю, був би неможливим. Адже в літературі, як і в житті, теж існує Задум.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).