«Між порожнинами слів»

 (три збірки Богдана-Олега Горобчука)
(три збірки Богдана-Олега Горобчука)

1. Горобчук Б.-О. Я застудив серце (У кн. «Цілодобово!»).- К.: Факт, 2007

2. Горобчук Б.-О. Місто В Моєму Тілі. – К.: Смолоскип, 2007. – 160 с.

3. Горобчук Б.-О. Немає жодної різниці. – К.: Факт, 2007. – 172 с.

Підбиваючи підсумки книжкового року в Україні, неможливо оминути увагою авторів, які відзначилися виходом кількох книжок. Напевно, не помилюся, сказавши, що серед поетів Б.-О. Горобчук є на сьогодні поодиноким прикладом такої «плодючості». Тому й цікаво поглянути на його збірки 2007 року системніше, ніж це було досі. Адже як трансформують ЗМІ інформацію про будь-якого більш-менш відомого автора (особливо українського)? Левову частку повідомлень становить інформація про виступи, «маршрути» презентацій тощо. Простіше кажучи – світська хроніка. Натомість власне тексти часто залишаються поза увагою.

Звісно, беручи до уваги обсяг виданого Горобчуком (три збірки становлять разом понад 400 сторінок), тут не йтиметься про всебічний аналіз, а лише про означення головних тенденцій у поетичному доробку автора та систематизацію вражень від прочитаного.

Читача, не обізнаного з особливостями сучасної літературної моди, збірки Горобчука, як мінімум, дивують. Але не в сенсі художніх відкриттів чи одкровень, на що спроможний не кожен автор, а в зовсім іншому плані: таких довгих поетичних збірок можна небагато пригадати в українській літературі, тим паче в дебютантів. І річ навіть не в кількості сторінок, а в послідовному «нелаконізмі» вміщених ліричних текстів. Нагромадження образів за допомогою важковчитних, іноді суто приватних (отже, зрозумілих лише автору) метафор та асоціацій втомлює та дезорієнтує, ускладнюючи будь-яку спробу адекватної інтерпретації. Таке письмо атакує своєю перманентною безформністю, відсутністю жанрових рамок, де найупізнаванішою рисою стилю є авторський волюнтаризм. Маємо цілковиту протилежність ощадливому володінню словом та обережності у «проговорюванні» деяких тем (усталених у нашій культурі як сакральні, отже апріорі невимовних), тобто – виразну нетрадиційність.

Такі експерименти цікаві лише настільки, наскільки можуть виправдати читацький «обрій сподівань», цілком, до речі, підпадаючи під дію законів ринку. Продукт, згрубша кажучи, не має розчаровувати. Будь-яка альтернатива (безвідносно до сфери її реалізації) набуває актуальності завдяки можливостям, що їх вона несе.
Що відкриває нам «альтернатива» поетичних текстів Горобчука, складно сказати навіть після уважного прочитання всіх трьох книжок.

«Звучить надто радикально, щоб бути правдою», – подумає хтось про останнє твердження, але помилиться. Найголовнішою причиною цього (крім уже названих) є «герметизм» багатьох творів Богдана-Олега. Через неможливість цитувати тут довгі тексти, відсилаю всіх до найпоказовіших зі «смолоскипівської» збірки: «Ліцей Молчанова», «Хороші Люди Поховали Кирпу», «Блакитний Валентине», «Псевдотріп Записаний Надвечір», «З Гострими Кристалічними Ребрами», «Африка Бджола», «Несвіжі Овочі Збуваються». Незвичні назви мають хоч трохи мотивуватися такою неодмінною складовою якісного літературного тексту, як художня правда. Писати в поезії можна все, що заманеться, але так, щоб воно не йшло в розріз із мінімальною логічною правдоподібністю. Тобто художні засоби не мають бути незалежними аж настільки, щоб шкодити прозорості задуму.

Під цим оглядом згадані твори Горобчука відкривають дві свої важливі особливості. По-перше, тут не йдеться про герметизм у класичному розумінні терміна, а саме про тяжіння засобів над візією, окремого – над загальним. По-друге, вони справляють враження таких, що видані чи не в первісному вигляді, так би мовити, в першій редакції («Псевдотріп Записаний Надвечір» тут далеко не єдиний приклад). А це вже можна розуміти як претензію на перфекціонізм, адже шедеври народжуються не лише з натхнення, а й із праці. Можливо, тексти фіксують працю поета над собою, але навряд чи над художнім матеріалом, – надто багато подібності (насамперед у стилі, композиції та проблематиці) між начебто різними збірками.
Знижує потенційний читацький інтерес і те, що деякі вірші («Часосвіт Без Повернення», «Ледве Зелена Солома», «Я Всіх Люблю але Всі мусять Померти», поема «Раковський і Його Друзі» та інші) «мандрують» із книжки до книжки із незначними змінами. Характерною ознакою їх поетики є послідовне залучення до власної структури буденного мовлення (аж до автоцитат із ЖЖ). Така текстуальна стратегія на результати впливає неоднозначно: з одного боку, посилюється контакт із авдиторією при читанні віршів уголос (Горобчук, як відомо – завсідник слемів), – і в цьому можна вбачати авторську щирість, «незакамуфльованість» та відкритість (як-от у цитуванні SMS від коханої в «Тексті Тобі У Відповідь»; з іншого – розмивається суто лірична складова віршів, тому навіть верлібрами їх називати складно. Це зовсім не той верлібр, що у Вітмена чи Воробйова. Радше маємо справу з особливим різновидом постфольклору.

Цікаво, що й сам Горобчук спостерігає за цими процесами, констатуючи:

це місто переводить поезію навіть не в прозу
а радше в суміш приглушених вигуків
музики пробілів тобто мовчання – розділеного на хвилини
музики багатослівності – як розповідей про те що було
і чого не було і навіть чого не буде…

Це спостереження ще раз підводить до думки, що розуміння релятивності поетичного слова, його незахищеності в Горобчука існує більше не на світоглядному рівні (як це часто можна зустріти і в класиків, і в сучасників), а на наративному, реалізуючись у стихійній (аж до недбалості) побудові текстів, а також у лексичній та образній «надмірності», отій «музиці багатослівності» (sic!). Звісно, це не є персональною прикметою Горобчука, а лише проекцією констатованою багатьма філософами й культурологами ціннісної кризи та девальвації слова в модерній цивілізації. Тому такі пасажі, як «Мені снився Богдан Горобчук,/ що снився самому собі» її сповна відображають.

Модерне мовлення – річ достоту підступна, надто ж тоді, коли сказати не завжди є що, але дуже хочеться. Поет може зображувати процес письма, висловлювати свої симпатії тим чи іншим постатям у культурі (цикл «Гендрікс, Рембо, Беккет і Кафка»), нанизувати суто приватні, майже медитативні асоціації у великій кількості варіантів (поема-колекція «Повторювання Речей і Станів», не обтяжуючи їх жодним задумом. Таке письмо сконцентроване на самому собі, в кращому разі – не виходить поза межі авторської психології. Зв’язок із трансцендентим (як знаємо, невід’ємна передумова кожного твору) тут де-факто санкціонується через гадану універсальність та деміургію особи самого автора.

Складається враження, що всі спроби виходу поза межі власного «я» (розділ «Раковський та інші (тексти)», «Поема про Москву», «Листи Коцюбинського (поема хвороби про квіти в зубах»; і тексти, що на позір демонструють увагу до життя довкілля (їх немало в «Місто В Моєму Тілі» та «Немає жодної різниці»), – то передусім спроби віднайти хоча б уявного «співрозмовника», встановити діалог із зовнішнім світом. І вивірена мало не з бухгалтерською точністю організація структури збірок лише підкреслює це.
Однак вдалими можна назвати тексти інтимної лірики та присвячені темі самотності (в «Я Застудив Серце» є навіть цілий розділ із недвозначною назвою – «13 текстів про кохання й самотність»).

Також живими і справжніми виглядають тексти, де проглядаються прикмети життя соціуму. Спектр тематики тут коливається від полеміки з газетними штампами («Про Людей що Вмерзали в Поверхні») до гострого переживання суто «гуртожитківської» самотності («Тут Нікого Немає»).

У такому контексті цілком легковажними виглядають спроби дешевого епатажу («Забути Тараса Григоровича», «Anal Margarita»), від яких, натомість, вільна збірка «Я застудив серце».
Багато з означених щойно аспектів мають спільну причину – Горобчук як поет дуже слабко засвоює й інтерпретує чужі досвіди. Цю (до речі, суто акторську) якість поетики завжди непогано демонстрував Сергій Жадан. Горобчук же завжди накидає зображуваному власну оптику, від чого текст втрачає на різноманітності та вірогідності. І саме в цьому сенсі можна назвати таку поетику вкрай егоцентричною.

І тут уже дозволимо собі не погодитися з Ростиславом Семковим, який у передмові до «Міста в Моєму Тілі» скаржиться, що сьогодні поезію не читають через «передчуття пізнавання чогось нового». Ризик «втратити комфорт розміреного, звичного тут-і-тепер» у нас мінімальні, якщо ми читаємо Горобчука, а не майстра поетичного слова.

Дуже дивують у цій ситуації похвальні оцінки авторів різних передмов та післямов, які – за браком місця – ми не цитуватимемо. Говорити про незаангажований дискурс тут навряд чи можна, і тому, зрештою, «немає жодної різниці», читати ці збірки, чи ні.

Максим Солодовник Народився 1986 року в м.Полтава. Навчався в КНУ імені Шевченка. Активний журналіст, блогер, поет і музикант.