«Бу-Ба-Бу» як синонім свободи

«Бу-Ба-Бу»: Вибрані твори. – Львів: АЛ «Піраміда» - 2007.
«Бу-Ба-Бу»: Вибрані твори. – Львів: АЛ «Піраміда» - 2007.

У межах проекту «Приватна колекція» Василя Габора, який уже кілька років реалізує видавництво «Піраміда», 2007 року з’явилася антологія «Бу-Ба-Бу». До неї увійшли кращі, з погляду упорядника, зразки поезії, прози й есеїстики Ю. Андруховича, О. Ірванця та В. Неборака. Нагадаю, сама група «Бу-Ба-Бу» (бурлеск-балаган-буфонада) виникла у 1985 році, а прообразом нової бубабістської антології є спільна книга названих авторів «Бу-Ба-Бу. Т. в. о. /…/ ри», видана «Каменярем» 1995 року. Я пам’ятаю те видання: невеличка книжечка на газетному папері у твердій палітурці невизначеного кольору – щось середнє між кавовим і брудним бежем. Нове видання, точніше – фоліант у художньому оформленні Андрія Кіся. Ідеться не тільки про формат, папір і дотепні й епатажні фото самих бубабістів у виконанні Анатолія Мізерного, Павла Дроб’яка й Михайла Дашковича, а також світлини, на яких можна побачити архітектурні пам’ятки Львова (Андрій Кісь). Маю на увазі сам задум – поглянути на «Бу-Ба-Бу» на тлі львівської архітектури, через гру масок сатирів, атлантів, купідонів та інших фантастичних істот, що нагадують бестіарій Х.-Л. Борхеса чи ґалерею почвар Ю. Андруховича. Наприклад, риба – це зодіакальний знак Ю. Андруховича. Саме риба є центральним елементом в оформленні його розділу в книзі.

Не менш важливими, особливо для історика літератури, є біографічні та бібліографічні відомості про кожного з учасників групи й загальні матеріали – тези, декларації й думки про «Бу-Ба-Бу» кожного з бубабістів. Бібліографія – досить повна, хоча іноді серед книжок з’являються й екзотичні позиції. Наприклад, у бібліографії, що стосується творчості Ю. Андруховича, Василь Габор подав роман В. Шевчука «Око прірви», вочевидь, через те, що у цьому творі прозаїк порушив проблему гри, віддзеркалюючи таким чином дискусію, що точилася в українському мистецькому середовищі кінця ХХ ст. Одні учасники цієї дискусії, переважно – прихильники традиційної української культури, відкидали гру як щось несерйозне, інші, прихильники постмодернізму, перетворювали гру на гасло нового мистецтва. В. Шевчук без надмірної екзальтації визнав, що без гри життя стає нецікавим, яловим.

Серед бібліографії Ю. Андруховича знаходимо й роман Ю. Іздрика «Воццек», у якому фігурують бубабісти. Проте якщо навіть погодитися з таким потрактуванням бібліографії, дивує, чому до неї не включено роман Є. Пашковського «Щоденний жезл», у якому наратор полемізує із бубабістами, сатирично називаючи їх «бабуїністами». Ще більше питань виникає з приводу самого принципу добору текстів до антології. Адже критерій найкращого тексту є усе-таки надто суб’єктивним і залежить від смаків упорядника. Спочатку варто все-таки визначити, чим є «Бу-Ба-Бу» тепер – фактом історії української літератури кінця ХХ ст. чи й досі актуальним явищем. Хай кожен із учасників групи воліє називати себе бубабістом, який обрав власний шлях у літературі, проте зрозуміло, що перед нами явище історії літератури або, за Ю. Андруховичем, молодість, котра минула разом із тоталітарною епохою (тоталітарна епоха, зрештою, надавала їй сенсу).

Ідеться, звісно, про спротив совєтській системі. Саме бунтівливий і благородний постсоцреалізм бубабістів, який в українських умовах був водночас і постмодернізмом, є суттю цього феномена, його визначенням і значенням. Найлаконічніше й найпослідовніше портрет «Бу-Ба-Бу» подано в «Апології блазенади» або «Дванадцяти тезах до себе самих» Ю. Андруховича, з яких дізнаємося, що бубабісти є демократичними, ліберальними, відкритими й недогматичними, карнавальними, безсмертними, релігійними, синтетичними (у сенсі – різнобічними), урбаністами, національними, філологічними й гетеросексуальними. З плином років ці засади не змінилися, проте змінилося життя й самі бубабісти. Ю. Андрухович часами відходить від лібералізму, В. Неборак дедалі частіше вдається до моралізаторства, а О. Ірванець періодично сумнівається у безсмерті – у його віршах виринає тінь доктора Альцґеймера.

В інтернет-розмові про «Бу-Ба-Бу» В. Неборак зазначив, що про творчість кожного бубабіста існує чимала критична література, натомість на спільні видання групи реакції критики майже не існує. Це може свідчити про одне – індивідуальна творчість кожного з учасників становить для критики більший інтерес, аніж феномен «Бу-Ба-Бу».

Наскільки вдало укладач добрав тексти і наскільки повно йому вдалося показати творчість учасників «Бу-Ба-Бу» у динаміці? Із першим завданням Василь Габор упорався досить успішно. Хоча я, наприклад, замість «Рекреацій», незважаючи на суспільний резонанс останніх, подала б усе-таки «Московіаду». Адже саме цей роман дає розуміння того, що насправді совєтська система є російською. Вірші, проза й есеїстика Ю. Андруховича у доборі В. Габора являє собою своєрідний концентрат молодості. Якщо в добірці О. Ірванця містяться вірші кінця 90-их років, а також твори початку нового тисячоліття, коли «Давно нам ніхто не приносить нічого / Он навіть данайці прийшли без дарів», то у Ю. Андруховича знаходимо лише ранні твори. Відтак творчість О. Ірванця, як і В. Неборака завдяки різним версіям вірша про вулицю Академічну, постає багатограннішою. Ці автори виявляються динамічними, тоді як Ю. Андрухович у доборі Василя Габора статичний. Насправді ж це зовсім не так. Адже і у «Дванадцяти обручах», і особливо у «Таємниці», де чимало місця приділено «Бу-Ба-Бу», з’являються й нові теми, зокрема – тема зради й смерті.

Щодо О. Ірванця. Його творчість в антології, як на мене, представлена неповно. Бракує, наприклад, творів Ірванця-трибуна хоча б його «Оди гривні». Гадаю, що обов’язковими в антології мали б бути його драматичні твори; варто було подати бодай «Маленьку п’єсу про зраду». Адже талант О. Ірванця розкрився саме у драматургії. Щодо прози О. Ірванця, то я не маю нічого проти його ранніх оповідань, проте оповідання «День перемоги» (я б воліла, аби воно називалося «Дєнь Побєди») є у подібній антології незамінним, бо руйнує останній совєтський міф. Саме в цьому полягає неперехідне значення цього тексту.

Що ж до творчості В. Неборака, то, на мою думку, тут варто було б підкреслити, що всі бубабісти починали як поети, проте саме В.Неборак залишився передусім поетом. На відміну від Ю. Андруховича стихією В. Неборака не є ані проза, ані есеїстка. Не пише В. Неборак і п’єс, як О. Ірванець. Проте йому вдалося стати першокласним поетом. Я маю на увазі саме його римовану поезію з її різноманіттям рим, віртуозними переносами і витворною грою словами.

На жаль, мені не вдалося потрапити на вечір «Бу-Ба-Бу», який відбувся у кінці 2007 р. в київському Молодому театрі, проте завдяки антології Василя Габора я все-таки провела старий рік у товаристві бубабістів й із ностальгією згадала як свою молодість, так і молодість свого покоління. Бубабістам таки вдалося синтезувати досвід покоління, чия молодість збіглася із падінням совєтської імперії, досвід алкогольно-еротичного покоління із прокуреними легенями, якому, на жаль, було начхати на здоров’я і яке не надто переймалося кар’єрою; для якого шейпінґ і шопінґ – порожній звук, для якого не існувало слова солодшого за слово «свобода».

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).