Містика не від Стівена Кінга

 Захарченко О. Брат-і-сестра: Повість. — К.: Факт, 2007. — (Сер. «Поза фокусом»).
Захарченко О. Брат-і-сестра: Повість. — К.: Факт, 2007. — (Сер. «Поза фокусом»).

Відразу скажу, ця книга — продукт постмодерної залюбленості О. Захарченко в твори Умберто Еко. Текст склеєно з різних листів, споминів, переміщених часових координат, із уламків різних голосів, переказів, з епічних замальовок, легенд і заклинань. Перший вступ до повісті — стилізація під якусь давню легенду-притчу, в якій має йтися про брата й сестру, чи то квітку, чи то справді двох молодят, які перетворилися у квітку, тобто такий собі античний міф а-ля Нарцис із передісторією. У центрі повісті — двоє втікачів із Рівного, які мають відкрити для себе страшну правду про свого батька, тобто про свою кров, і про прокляття, що тяжіє над ними. Притча містить 18 розділів (перший має біблійну назву «Вихід», далі «Дві тіні», «Театр», «Його історія», «Там хтось є», «Тараканів», «Тьотя Юля» тощо-тощо й аж до «Смерті»). Справді, останній розділ повісті називається «Смерть», і він є апофеозом усієї історії.

У центрі оповіді і справді циклічний час, який нібито заморожено, для його лінійного розвитку Брат і Сестра (чи то вказівка на деперсоналізованість родових зв’язків, чи то літературна маска з психоаналітичним ухилом) мають розрубати кілька гордієвих вузлів. Герої втікають з Рівного. Якщо буквально за текстом, то саме місто виганяє наших героїв тинятися світом. Вони ж, наче прокляті, мають збагнути, що сталося, за що світ немилосердний до них. Географію повісті прописано доволі докладно, відчутно, що авторка добре знається на світі легенд і переказів Рівненщини, що й не дивно з біографічного боку. Але не про це мова. Як на мене, саме посилена увага до географічного простору, до докладнішого виписування чаклувань і міфів цього регіону могла б тільки поліпшити художній рівень книжки. Якщо взяти італійця Еко чи англійця Фаулза, то вони — безперечні знавці середньовічних історій і теперішніх міст, а наша оповідачка також претендує на це. Думаю, в подальших творах акцент на зображенні міста як географічно-історичного ареалу через міф матиме більший успіх. Простір цієї книжки обмежується Рівним і Рівненською областю, Луцьком, Києвом, Шосткою…

Є в тексті зворушливі моменти про те, як від душевних і фізичних недуг може зцілити книга Уласа Самчука «Волинь». Не буду піддавати ці твердження сумнівам, якщо авторка і справді мала в житті такі моменти, коли від суму й нудьги душу рятувала саме книжка. В такому патріотизмові немає нічого поганого. Інша річ, що в тексті це подекуди видається доволі натягнутим і штучним, надто «пропагандистським». Дається взнаки біографія й «географія» авторки, її життя, спогади, в які вона поринала під час роботи над цієї книжкою.

Архітектоніка повісті має свої загадки й таємниці. Деякі розділи постають ніби голосами з минулого («Театр» або ж «Його історія»). У них подано передісторію головної проблеми цієї оповіді (час повісті склеєно з різних площин). Авторка навіть стилізує один розділ під лист із минулого, в якому якась частина раптом уривається і залишається — тиша. Наратор(ка) грається з читачем, текст видається доволі легким для читання. Хоча деякі фрагменти потребують і вдумливого спокійного осягання змісту. Приміром, у тому місці, де йдеться про Галю із Шостки, яка втекла до Лаври, щоби врятувати свою душу. Галя принесла якось додому чорну кицьку, в личині якої насправді була відьма, яка вже після повернення у свою людську подобу вирішила помститися Галі. А Галя, щоб уберегти себе від чорної чаклунки, мусила навчитися чаклувати сама.

Отже, в підґрунті повісті — містична втеча; щоправда, містика тут переплітається з реаліями, – можливо, не так, як у Булгакова, але наші герої ніяк не можуть обійтися навіть у казкових мареннях без пластикової картки, на якій мають гроші, без банкоматів, електричок тощо.

Проте містика — основне семіотичне ядро повісті. Врешті, все тут має своє містичне подвійне денце: події з реального життя розгортаються на тлі легенд і переказів про Зміїну Царицю, млин Марти і шабаш Князя (просто-таки сатанинський бал Воланда; втім, подібні легенди й справді побутують на Волині та Рівненщині), про три разки намиста, про пса перевертня і змію, що породила цього пса (метафора до вічного зла), про вовкулаку…

Апофеоз містики — легенда про патронесу Рівного пані Несвицьку, яка зробила багато добрих справ для розвитку свого міста, але після смерті перетворилася на таку собі Медузу Горгону чи «колекціонера юних жіночих душ», щоб таким чином забезпечити вічне життя. Проте саме в цій легенді криється вся страшна суть історії, яку має припинити сестра. Але для цього потрібно здійснити стрибок в інший час. Часові переміщення й зображення у світлі двох світів — доволі сильні з художнього погляду. Якщо взяти до уваги попередні твори О. Захарченко, зокрема її «Вишивані гарбузи» («Факт», 2006), то варто припустити, що в українській літературі незабаром має з’явитися власний Стівен Кінг, щоправда, глибший, цікавіший – але для цього потрібно багато працювати й писати, а ще — бути гранично пильною до містичних переказів, адже сучасні письменники часто забувають про те, яку силу на читача можуть справляти твори, в яких використано фольклорні структури. І також — треба бути відповідальною перед читачем і за слово правди, і за фальш.

В останньому розділі сестра самостійно розв’язує гордіїв вузол прокляття, отруюючи власною душею, тобто душею своєю минулої астральної проекції (адже на прю з Несвицькою стає не молода Сестра, а її стара душа з минулого), яка не є поживною для патронеси. Несвицькій потрібна молода душа. Брата вже немає поряд.

Проте не переповідатиму всієї фабули, щоби читач міг самостійно насолодитися розв’язанням містичного детектива-таємниці. Останній діалог повісті між Сестрою та Несвицькою видається художньо надзвичайно сильним, із біблійними алегоріями та порушенням одвічного питання про релятивність добра і зла: «Марія, ми думаємо по-різному. Я народилась в інші часи, коли вбивати був не великий гріх. Ти ж нічого не знаєш про те, як я жила! Я ж помагала людям… Скільки я зробила для цього міста… ти й не знаєш, піхто не знає… А воно мене не захистило тепер — віддало. Ти така самовпевнена і горда, стоїш зараз… А кого ти перемогла? Немічну стару! Втомлену жінку…» (С. 171).

Загалом, твір доволі цікавий, хоча трапляється в ньому й видавничий недогляд. По-перше, хочу звернути увагу на доволі неякісний друк, коли літери просто не можна розпізнати: чи то «н», чи то «п». По-друге, є й прикріші моменти, коли коректори пропустили «зкублились» (С. 165), хоча має бути «скублилися» або «закублилися»; або ж немає пробілу після коми й перед новим словом (С. 133) тощо.

Шлях героїв нагадує чарівну казку: Брат і Сестра мають подолати різні випробування. Тільки на відміну від казки, оповідна манера в цій повісті більш психологізована, до структури нарації вплетено сни, які виконують функцію попередження-символу (як сни Христі Притики в «Повії» Панаса Мирного). І хоча архітектоніка повісті складається з 18 розділів, проте кожен із них може існувати й окремо, але, як на мене, це не йде на користь загальному враженню від книжки. Річ у тому, що кілька сюжетних ліній так і залишаються заплутаними, ніби наратор(ка) забув(ла) про героїв, які з-під носа зникають у небуття. Також відчутно, коли автор припиняв свою повість для перепочинку, а за ідеальних обставин такого бути не повинно, текст має триматися купи, і читач, навіть розбірливий, не має бачити текстуальних «швів». Цікаво, проте, читати текст від різних голосів — Брата і Сестри, що відображає спробу психологічного перевтілення й осягання чоловічої психології, адже авторка — жінка. Хоча з психоаналітичного, боку, мені здається, текст може вказати на одну доволі цікаву річ: наратор(ка) нібито й не прагне вказати, що це жіночий текст, а навпаки, сприймає маскулінність як апріорно вищу форму літературного, чи й реального, існування. Також цікаво було б із психоаналітичного боку визначити, звідки в тексті так часто з’являються доволі нелогічні з позиції логіки тексту авторські суб’єктивні міркування про те, що учительство сьогодні — це така собі праця в пеклі. Проте не буду вдаватися у психоаналіз, а краще подякую за цікаву річ, яка, попри свою певну природну недосконалість, колись може прорости в доволі цікавий стиль і інші цікаві твори. Постмодерні блазнювання, безперечно, вже дихають на ладан, а тому психологічна проза з елементами містики на ґрунті українського фольклору (ба й моторошного!) — саме те, що в усі часи приваблює читача.

Десь два роки тому під час одного шотландського книжкового ярмарку мій друг і наставник британський літературний критик і письменник Девід Лодж сказав: «Тепер дедалі менше казкового в літературі. Та й людство не хоче більше вірити в казку. А жаль».
Можливо, в українській літературі все ще не так трагічно?

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.