Вогонь усередині

 Жеребецький Тарас. Снідання з самотністю. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007.
Жеребецький Тарас. Снідання з самотністю. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007.

Що таке підліткова література? Зазвичай так називають літературу для підлітків; як правило, це захопливі гостросюжетні романи. Тоді як література від підлітків при згадці про підліткову літературу на думку не спадає. Доводиться констатувати, що пишеться (і тим паче видається) таких книжок небагато: адже юні хлопчики та дівчатка, пишуть не надто майстерно і в ліпшому випадку можуть сподіватися на видання куцої збірочки віршів. Але приємні винятки з цього правила таки трапляються. Наочний приклад – прозова книжка молодого (1989 року народження) автора з Івано-Франківська Тараса Жеребецього «Снідання з самотністю», що вийшла друком в активно оновлюваній та омолоджуваній серії «Аґресивна бібліофілія» від «Лілеї-НВ».

До книжки увійшло два твори, про які, з огляду на значні стильові відмінності, слід говорити окремо. Перший з них – невелика повість «Снідання з самотністю», яка в формі такого собі щоденника (хоча він і не містить конкретних дат) оповідає про автобіографічні, судячи з усього, подробиці перебування в Америці за програмою обміну. Нові, незнані умови життя, дивакувата родина, божевільна школа – все це стає шоковим досвідом для героя, від чого той виплескує на папір свої думки та враження у художній формі.

Як і кожен щоденник, «Снідання з самотністю» не має стрункої фабули, його оповідь побудована фрагментарно. Втім, це не банальний «літопис днів»: події американського життя раз у раз викликають ланцюгову реакцію мимовільних спогадів, які відкривають життя героя в Івано-Франківську. Твір узагалі дуже інтимний, у ньому постійно робиться акцент на особистих переживаннях, але не (тільки) в сенсі кохання і тому подібних речей. Він переповнений всілякого штибу саморефлексіями, роздумами (часом – банальними, але інколи й вельми глибокими та проникливими), які здебільшого все одно так чи інак співвідносяться зі свідомістю наратора, еґоцентричною, як і в майже будь-якому особистому щоденнику.

Таким чином окреслюється і набуває барв образ головного героя, ніби і звичайного – але все ж непересічного підлітка із заходу України, який потрапив на незвичний ґрунт, що виявився придатним для осягнення самого себе і світу навколо. Герой репрезентує не найчисельнішу, але найцікавішу категорію «неформальних» підлітків: його не влаштовує спосіб життя більшості однолітків, не кажучи вже про дорослих, йому хочеться бути іншим. Це бажання закономірно призводить, з одного боку, до певної ізоляції, окреслення невидимого кордону між «ними» і «мною». З іншого боку, герой встановлює для себе власну систему норм, притаманних «неформалові», – одягу, захоплень тощо. Це саме той момент підлітковості (я просив би позбутися негативних конотацій при читанні цього слова), про який ішлося на початку: в намаганні будь-що стати нон-конформістом сходиш до певного, обмеженішого, але жорсткішого конформізму. Не сказав би, що це погано, радше – неминуче. Саме там, де герой вбачає відмінність, проступає підлітковість. Наприклад, його симпатичний «побутовий фетишизм» стосовно власних штанів, куплених на секонді, чи велосипеда.

Звертає на себе увагу також нав’язливо повсюдна присутність музики, ці уточнення до багатьох записів: «Зараз грає (назва гурту)». Чи й більше: вплив музики на написане, тобто на літературний, здавалося б, матеріал. Ліричні, але з ноткою аґресивності, мелодійні, але тяжкі композиції американських гуртів у стилях rock, punk-rock чи emocore, що на них посилається наратор, накладають відбиток на стиль твору.

Написаний без особливих стильових викрутасів чи мовних дивовиж, твір, однак, не справляє враження надто простого: автор лише починає писати, це помітно, але він виписується, і це помітно не менше. Ближче до кінця незграбностей меншає, натомість вдається утримувати набраний темп і фрагментарну стилістику з екзистенційним нальотом і лірично-філософською тональністю. До того ж читається «Снідання з самотністю» легко і швидко.

Друге оповідання – «Сценарій мого життя» – вражає передусім цілковитою відмінністю від заголовної повісті, і вже майже не містить підліткових елементів. Натомість в очі впадає те, що Іздрик на презентації серії назвав «прохаськівщина», тобто стильова й концептуальна залежність від творів Тараса Прохаська. В цьому сенсі чільний представник Станіславівського феномену постає ніби «літературним батьком» Жеребецького (а то й «дідусем»); натомість Жеребецький постає «сином», але ніяк не «клоном» – і це той позитив оповідання, на який варто звернути увагу.

Автор тут витворює міф; цей міф він подає як спогади про свою родину, що надприродним чином сягають неймовірних глибин і розгортаються в фантасмагорійно-ностальгійному просторі, який можна назвати «мрія про Австро-Угорську Галичину». Так, це та сама мрія, яка так настирливо звучала різними способами в різних галицьких письменників. Але на цьому головна спорідненість «Сценарію мого життя» зі станіславівцями завершується: міф перетікає з русла географічно-історичного в, передусім, родинно-історичне, й історичного тепер стає суттєво менше.

Виписуючи одного за одним членів цієї ідилічної (як і весь міф) родини, автор вражає надзвичайною теплотою, любов’ю і щирістю щодо них усіх. Не ставлячи на меті достовірність як таку (якої в цьому міфі бути не може), Жеребецький досягає суто психологічної достовірності власних почуттів, цього вогню всередині душі. Саме тут простежується ключове спільне місце вміщених до книжки творів.

Теплий, світлий «Сценарій мого життя» й написано відповідно: розмірено, у повільному темпі. Без послідовного сюжету, але й без кричущої розірваності. Дещо прояснюють вказані наприкінці обставини написання твору: на Різдво, вдома. «Святочний» настрій пронизує оповідання й надає йому невловимої чарівності, яка змушує забути про якісь там стильові запозичення (не такі, зрештою, суттєві) та просто насолодитися справді ціквавим текстом.

Не пророкуватиму Жеребецькому грандіозних висот і не називатиму цього талановитого хлопця майбутнім генієм, скажу тільки, що його перша книжка вселяє надії; вона може стати добрим початком кар’єри прозаїка – залишилося тільки «виписатися» і позбутися надто помітних впливів.