Кетамінові діти…

Починаючи читати роман, я думав назвати розмову про нього фрагментом із цитати Р.Кіплінга, яку сам Любко Дереш виніс як епіграф до всього твору: «У нього в голові була тріщина…», однак, поволі вгризаючись у цей текст, я все більше й більше розумів, що мій епатаж і моє упередження до автора тут не спрацюють. Тому що «Трохи пітьми…» Любка Дереша є все-таки твором контрастним і в своїй основі талановитим. Цей парадоксальний для себе висновок роблю напочатку, аби самого себе налаштувати на розмову і спробувати якщо не сприйняти – це не мій світ і я його вже не прийму, – то бодай у момент коментування спробувати зрозуміти. Тут, як ніколи, я себе бачу в ролі російського філософа Розанова, – не претендуючи на лаври останнього, особливо на факт смерті останнього від голоду, який з приводу міркування про молоде покоління дозволив собі сказати таке: «Що я думаю про молоде покоління? Нічого не думаю. Сироти…»… Не зупинятимусь я на мові роману з його молодіжним сленгом, суржиком і табуйованою лексикою – окремі сторінки рясніють і стогнуть від всіх цих «х…», «п…», «бл…». Не зупинятимусь, бо це нічого не змінить. Сучасне молодіжне середовище, принаймні якась його частина, розмовляє саме такою мовою, тому автор виглядав би брехачем, якби писав інакше. А тут він себе веде майже так, як одна із героїнь цього роману «Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу». Не знаю, чи потім справджується той висновок, який робить ця ж героїня Лорна зі своїх максималістських тез: «Якщо жити за цими принципами, одного для ти станеш відьмою»… Не знаю і знати не хочу.

Але весь цей сюжет болісно притягує й відштовхує читача. Притягує умінням, – а Дереш таки виписується і стає автором, який не тільки вміє придумувати історії на межі раельного/ірреального, а й бути гострим і соціальним, водночас підкреслюючи власну асоціяльність. Це дуже сумний роман з такою дещо інтригуючою назвою «Трохи пітьми…». Це хроніка, – а тут, гадаю, можна додати й попередні книги Дереша, – покоління сиріт. Нікому не потрібних, покинутих, розчавлених неувагою, байдужістю і збоченнями старших. Покоління, яке боїться доброти в собі й у комусь; яке боїться і прагне, таємно, зачаєно, спрагло, – отієї банальної і зачовганої любови. Чи як каже ще одна героїня цього роману Віка чи то Віра: «Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене…» …

Весь цей фестиваль самогубців, на який зібралися в Карпатах ці нібито випадкові персонажі – Йостек, Жанна, Лорна, а ще Герман, Віка і Алік – є нічим іншим, як бажанням, відчайдушною спробою, можливо, останньою, врятуватися від Страху, який переслідує кожного з них. І який живе в кожному з них. Який тероризує кожного з них. Цей нібито сюжет у сюжеті, де двоє : V. і Л. розігрують якусь історію, де в ролі реальних прототипів персонажів виступають камінці, які то переставляються, то викидаються із кола розповіді, – є нічим іншим, як внутрішнім бажанням, неусвідомленим або ж механічно зорієнтованим на потребу Світла. У собі й у комусь. Ці драматичні історії, на перший погляд трохи штучні, надумані, – є результатом отієї поколіннєвої й індивідуальної покинутості. Звідси всі ті помилки, яких допускаються персонажі. Весь той біль, яким отруюють себе і навколишніх.

Мені було шкода цих юнаків і юнок. Це вперше, читаючи роман Дереша, мені було шкода його героїв. Навіть Лорни, цієї гидкої, відразливої, злої, чорної Лорни, яку заохотив до наркотиків рідний дядько ще в 4-річному віці. Але поряд було й інше відчуття – огиди до всіх цих персонажів, без винятку. Бо щось невловимого в кожному персонажі є від нас самих. Це дивно й майже непоясненно, але це так.

Я не збираюся переказувати історію кожного з персонажів. Я просто думаю про той світ, у якому вони живуть. І розумію, що вони стали заручниками чогось більшого, про що воліють мовчати або ж не признаватися. Їхній індивідуальний Страх, що переслідує і не відпускає, є породженням чогось більшого, неназваного, але від того не менш жахливого. Тут ніде немає натяку на це ЩОСЬ. Тут акцентація робиться тільки на індивідуальній слабкості, яка викинула цих персонажів за борт Життя («Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари…»). Але це також і наскрізний мотив повернення до Світла. Головне, вміти створювати навколо себе атмосферу добра і світла. Це дуже й дуже непросто, як говорить один із героїв: «(…) набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності». І тільки знявши чи розбивши окуляри, можна побачити світ у всій його фактурності й безумстві кольорів. Знову ж таки, як твердить ще один герой: «Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…» А вся пітьма залишається позаду.

Тепер повернуся до свого сприйняття книги Любка Дереша. Розібратися у світі героїв Дереша непросто не тільки тому, що його герої майже завжди перебувають на межі реального/ірреального й дуже часто це відбувається під дією наркотиків: легких, як кальян, чи важких, як кетамін. Непросто тому, що сам автор не може розібратися у складності того світу, який він описує. Звідси в попередніх романах Дерша дуже багато сумбуру, хаосу і відвертої наркотичної маячні. Однак роман «Трохи пітьми…» вирізняється із прозового доробку Дереша своїм неусвідомлено/усвідомленим бажанням вирватися із влади пітьми, пустивши в душі й серця героїв Світло, яке би очищало й оздоровлювало їх. Не знаю, чи задумувався над таким прочитанням сам автор, однак це той єдиний варіант для мене, який дає мені виправдання, для чого я це все так довго читав.

Це не мій світ, але я би не хотів, аби таким був світ моїх дітей. Можливо, це одна із причин, яка мені дозволяє говорити про роман Дереша в незвичному для себе позитивному контексті.

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.