Повернення старих жанрів: «М.істерія» Катерини Калитко

 Калитко К. М.істерія: Повість, оповідання. – К.: Факт, 2007.
Калитко К. М.істерія: Повість, оповідання. – К.: Факт, 2007.

Якби рецензент готував рекламівку до першої прозової книжки Катерини Калитко, він би написав щось на кшталт: «Ти не зустрінеш тут банальних, обсмоктаних історій кохання – тільки натяки. Ти не зустрінеш тут масних описів сцен у ліжку – лише дібрані зі смаком ескізи. Не буде й детективних сюжетів, стрілянини, хіба що з водяного пістолета. Ти віднайдеш невеличкі зразки старого жанру, середньовічної драми-містерії, майстерно вкраплені в події чи то сучасні, чи то невідомо якого часу – сказати б універсального…». Втім, рецензент не любить дешевої реклами, він цілком серйозно претендує на науковість і об’єктивність.

Фактівська серія «Exceptis excipiendis» вкотре себе виправдовує: книга сподобається як любителю ненав’язливого чтива, так і шукачеві смислу й «чогось глибокого». Назва книжечки відповідає її ідейному наповненню. Як відомо, містерія – жанр барокової драми, що буквально перекладається як «таїнство», «обряд». Катерина Калитко взяла головну думку містерії, полишивши біблійні сюжети клірикам, – переродження людини, що стає душевним оновленням, містерією душі. Природною стає крапка, що перериває назву, адже сьогодні все менше й менше людей – якщо такі взагалі існують – перероджується «тихим» способом (через молитву, наприклад), натомість все більше впадає в істерики, декларує свою «божевільність» і звертається за допомогою до психіатра.

Кожен із персонажів Калитко – особистість із багатим внутрішнім світом, напрочуд зріла, як і сама авторка. Кожного з них можна назвати диваком, далеким від реального життя, ненормальним. Бранко з повісті «М.істерія» «препарує чуже життя», він – фотограф. Герой Калитко давно не молодий, – утім, запросто може сидіти на підвіконні й метляти ногами, як дитина, любить їсти вівсяне печиво, запиваючи молоком. Бранко дивиться життю в потилицю й «щиро сподівається, що життя не бачить його». Він – бранець (думаю, не випадкова гра слів) об’єктива і своєї доброти, язичник у постмодерному світі, що дотримується плівкових ритуалів, сам робить відбитки, а цифрові знимки вішає на мотузку разом із усіма. Бранко їсть на підлозі, не любить носити краватки й костюми, ходить у футболці з написом “Harley-Davidson” і джинсах із дірками, а його кишені постійно набиті прищіпками. Бранко не любить Правил, і все це робить його таким зрозумілим непересічному читачеві.

Близьким видається майже кожен із персонажів книжечки: хай то буде Бранко, глухонімий Ярко чи атлетичної будови Марко, Славко чи Левко… Авторка робить їх близькими вже самими іменами, адже так називають тільки рідних і найщиріших друзів. Читач мимоволі задумується, чи не є хтось із цих –ко, його гарним знайомим або навіть другом. Герої Катерини Калитко – «окремі планети із власними мовами» (мовами візуальних мистецтв), диваки, незрозумілі черствому соціуму, вони намагаються втекти від суспільства, закритися у своєму світі. Певно, тому Ярко з оповідання «Тут чи з собою» втрачає слух, а потім і мову: коли люди навколо тебе не чують і не хочуть зрозуміти нікого, відпадає потреба у спілкуванні.

Слід визнати, що сучасна література часом викликає справжнісінький «філологічний катарсис». Передовсім «першорожденною, пластичною як цитоплазма» українською мовою і свіжими, ще не затертими метафорами, що самі собою приносять задоволення вдумливому читачеві. Калитко пише подекуди по-дитячому наївно. В її повісті все олюднено, все живе, все діє, дихає, рухається, все сповнено пристрастями: тут і звичайна куртка «сердито висить у шафі, … ліниво опустивши рукави…», а тлуста муха стає досить активною дійовою особою повісті.

Водночас, теми, порушені Катериною Калитко, аж ніяк не назвеш дитячими. Авторка грається мотивами смерті-народження, життя-після-смерті («Спадок білої крові»), продовжуючи тему «містерії» у невеличких оповіданнях, вдихаючи Розповідача то в невидиму дівчину за одним зі столиків у «МакДональдзі», то в мертву жінку з двома сім’ями, то в студентку-художницю… Цією грою Калитко створює неповторний образ Автора-Розповідача – байдужого спостерігача, який в один мент переходить межі простого писаки і стає персонажем власного твору. Вражає насамперед прийом розповіді від імені жінки, яка щойно померла («Бог у місті»). У цьому випадку спрацьовує саме те опоязівське «очуднення».

Виявляється, смерть не є страшною, якщо поглянути на неї з точки зору померлого. Страшними у своїй абсурдності є ті формальності, що супроводжують людину від народження і навіть деякий час по смерті.

Цікавим є і хронотоп «М.істерії». Місце дії – неназване італійське містечко – «бляшана банка» – з брудними інтригами й зіпсованими мешканцями – аж ніяк не прив’язується до Італії в географічному плані. Однаково успішно можна було б поставити на його місце будь-яке інше містечко в будь-якому місці Земної кулі. Цим простеньким прийомом Авторка змушує придивитися до портретів головних і другорядних персонажів: а раптом я його/її знаю? А раптом я бував у тій милій цукерні? А раптом то – я?!!

Авторка попереджує: класичних гепіендів у природі не існує. М.істерія – шлях до спокою через персональну катастрофу й приниження. Бранко навчився сміятися. Стоп. Знято. Оновлення через істерію. Містерія відбулася. Лишилося тільки перевірити все, що тут написано, прочитавши книжку самотужки, бо, що не кажіть, а рецензіям не завжди й не цілком можна довіряти.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»