Іен Мак’юен: «Я хотів показати в «Суботі», що життя — це переплетіння секунд…»

Іен Мак’юен
Іен Мак’юен
Іен Мак’юен — найкращий англійський романіст ХХІ століття. Певен, що колись його так і назвуть у підручниках зі світової літератури. І справді, Мак’юен узяв стрімкий курс на успіх. Його «Atonement» було названо найкращим англійським романом, і саме з того часу цього автора порівнюють з Джейн Остін. Роман, що з’явився раніше, — «Amsterdam» — спокійно здобув Букера. Літературні критики пов’язали його зі стилем Евелін Ваф. А ще раніше були романи «Enduring Love» і «Black Dogs», що викликали в англомовному світі нечуваний резонанс. Проза Мак’юена настільки довершена, міцна й чутлива водночас, що твори цього письменника часто порівнюють зі скальпелем; та інтелігентність, із якою він підходить до з’ясування найстрашніших, найжахливіших сторін людського суспільства, вражає мільйони читачів. Його улюблені теми — інцест, убивство, психози, маніакальні стани та всілякі акцентуації людської психіки. Але так, як це зображує Мак’юен, може зробити тільки він один. Розмова буде про виданий в Україні роман «Субота».

— Пане Мак’юен, мені здалося, що «Субота» — автобіографічний роман, чи це так?

— Так, цілком, ви маєте рацію. Річ у тому, що прототипом Тео в романі є мій син, який тепер подорожує у Бразилії. Він — дуже самостійна й вихована людина. Хоча деколи він видається й аж занадто ніжним. Щодо роману, то його і справді насичено багатьма автобіографічними елементами.

— Чи Вам ніколи не хотілося стати нейрохірургом?

— Коли Генрі, головний герой роману, каже: «Щось має бути цінніше в житті, ніж рятування життя», — я поділяю його погляд.

— Можливо, вам колись хотілося бути музикантом?

— Так, ще б пак, я би хотів спробувати себе в ролі виконавця блюзу. Мені дуже імпонує поняття «повнота часу». Я хочу жити, проживаючи кожен день сповна.

— Але й Ваш роман «Субота» — це лише один прожитий день. Можливо, Ви хотіли спроектувати таку повноту часу, використавши одноденний часовий простір?

— Гм, я навіть якось і не замислювався над цим питанням. Є в Грехема Свіфта роман «Денне світло», в якому події також розгортаються упродовж одного дня.
Роман «Субота» — це нова спроба реалістичного письма. Розумієте, на читання роману в середньому людина витрачає сім чи вісім годин. Але коли людина перебуває в тексті, в якому події також тривають десь стільки часу, скільки і в реальному житті, то ефект від прочитаного просто вражає. Людина починає по-іншому сприймати світ, час і себе у світі. Ми сьогодні живемо в той час, коли люди втратили цінність миті. Але так не має бути. Я хотів показати в «Суботі», що життя — це переплетіння секунд, і не можна нехтувати жодною миттєвістю, адже все у світі взаємопов’язане.

Мій роман наближається до мистецтва кіно, я використовував прийоми кінорежисера, щоби оживити сам простір: зупинений кадр, наплив тощо.

— В Україні на початку минулого століття схожі спроби були вельми успішними, маю на увазі поєднання техніки кіно й літератури. Пригадати хоча б Юрія Яновського з його найкращим романом «Майстер корабля», в якому описано життя героїв на тлі Голівуду на березі Чорного моря…

— А де це?

— В Одесі, на Півдні України. Але менше з тим. Мені б хотілося запитати щодо поєднання в романі кількох часових площин, як у Фолкнера в «Шумі і шалі». Чи не вважаєте Ви, що це ускладнює читацьке сприйняття? Або ж навпаки: спрацьовує ефект магічності часового перетікання?

— Це дуже цікаво. Певно, що так. У Британії в 1930-і роки з’являлися статті, у яких ішлося про творення категорії часу в художній літературі. Але мене ніколи не цікавила теорія питання. Щоправда, я помітив, що інколи написання одного пасажу може забрати в мене кілька тижнів. Але читання цього самого пасажу забирає лише вісім хвилин. Мене часто запитують, чи не думаю я, коли пишу, що мій роман колись може перетворитися на фільм? Тобто чи не навмисне я роблю художній текст прийнятним для кінематографіста? Ні, я ніколи про таке не думаю. Але я міркую ось над чим: я забираю стільки часу, тижні, місяці, щоби лише розмістити на порожньому аркуші кілька тисяч слів. Потім я починаю замислюватися, що мені може сказати цей текст. Написання роману чи творення фільму, який можна прочитати/переглянути за сто вісім хвилин, — забирає два-три роки життя і тяжкої праці.

Але поєднувати часові плани на одній сторінці — надзвичайно цікаво. Я вперше почав це робити ще в романі «Enduring Love». У цьому творі я використав принцип замороженого часу й обрамлення: початок і фінал – в одній часовій площині, а решта — в іншій.

— І як це все ж таки подібне до роману Яновського «Майстер корабля»! Його також починає людина, якій уже багато-багато років.

— Гм…Знаєте, книжки мають дивовижну здатність впливу на людину. Поясню чому. Я ніколи не читав роман «Код да Вінчі» Дена Брауна, але мав нагоду переглянути фільм, знятий за цим твором. Таку ж нагоду мали ще 25 мільйонів людей у всьому світі. Упродовж кількох годин вони напружували свою уяву, увагу, щоб пережити знятий матеріал, зрозуміти приховані сенси. Але коли ми читаємо книжку, то робимо це, зазвичай, з інтервалами, тож маємо залучати на допомогу пам’ять, адже через три дні, коли повертаємося до книжки, треба пригадати все те, що було раніше. І біда нових поколінь, вихованих на культурі інтернету, в тому, що вони мають погану і слабко розвинену пам’ять. А це не дає їм можливості сприймати життя в тій повноті, в якій його сприймало і сприймає моє покоління. Книжка змушує нас замислюватися, і процес осмислення пов’язаний із використанням пам’яті як вихідного ресурсу.

— А сьогодні набагато менше читають, це так?

— Можливо. Знаю тільки, що в будь-якому містечку, в будь-якому селі можна зустріти людину, яка живе в книжках. Так було в усі епохи. Я вмію добре розпізнавати таких відлюдників. Вони мають дивний погляд. Кілька разів мав можливість поспілкуватися з ними. Вони прочитали в сотню разів більше, ніж я. Але я не знаю, чи буде краще, якщо всі у світі будуть такими читачами. Щось бліде й нездорове є в їхньому погляді на світ. Урешті, їхнє несамовите прагнення пізнати світ через «маніакальне» пірнання в книжки — також результат якоїсь травми.
Також хочу звернути увагу ось на що: жінки й чоловіки читають по-різному. Жінки читають повільніше, глибше вдумуючись у зміст, вони розбивають текст на кілька рівних частин, наче пиріг. Чоловіки, літературні фани, читають зовсім не так. Їм важко перетворити книжку на поле для гри в шахи. Їм хочеться швидкості думки, дотепів, гостроти. Для них, врешті, потрібно писати в іншому часі.

— Цікаво: коли Ви створювали Генрі, яким він мав бути спочатку і яким він вийшов насамкінець? Він прочитав «Походження видів» Дарвіна?

— Ні, він прочитав лише біографію Дарвіна. Він згадує в тексті, що нібито читав «Природу видів», але насправді лише збирався це зробити. Але також він читає й невідомий роман Конрада. А Конрад, як ми знаємо, мав величезну повагу до Дарвіна. Взагалі, Генрі не можна назвати звичайною людиною, навіть із соціально-економічного боку.

Генрі дуже занепокоєний тим, що робиться у світі. Коли він переходить вулицю, то починає міркувати над доволі складною темою: колись у світі все було не так, як тепер. Раніше кожна річ мала своє місце, і місце те було визначене Богом. І як, певно, було зручно! Його поведінка здається виявом аносоґносії, це такий психіатричний термін, що описує людину, яка страждає від певних умов, але не може визначити, від яких саме. Але в принципі, мені здається, Генрі — доволі весела і жвава людина. Прте я не поділяю його літературних смаків і поглядів. Йому також дуже подобається музика.

Я не закладав жодних алегорій у свій текст, не хотів і не прагнув когось повчати. Просто вийшов літературний твір, який можна читати і переживати разом із його героями. Також це не той роман, у якому пропагують соціальну справедливість. Ця річ більше подібна до спроби втримати скельце, в якому відображено проблемний час. А також подано спробу показати незмінні, вічні цінності й те, що кожна людина вважає для себе дорогим. Ідеться не про звичайні речі, як чудове червоне вино. Ні, я маю на увазі, приміром, таке поняття, як раціональність. Свідомість Генрі живе у світі, що має раціональний кодекс життя. Всі проблеми можна пояснити з позиції здорового глузду. Бакстер у романі — це нераціональна людина, і причина його проблеми з раціонального погляду — гематома. От і все. «Зависання» між світами забезпечує звичайний фізичний розлад.

— Чи не здається, що Генрі порушує медичні приписи у своїй поведінці щодо Генрі?

— Я так не думаю, але певен, що Генрі здається, наче він їх точно порушує.

— Якщо трохи відійти від роману «Субота», то мені б хотілося запитати ось про що: інколи читачеві здається, що ви часто використовуєте різні типи «дорослої мови»? Чим для вас є мова в художньому тексті?

— Так, це правда, я використовую різні голоси. Багато оповідань із «First Love, Last Rites» було написано за рік після того, як я закінчив Університет Східної Англії. Я тоді поринув у світ повоєнної американської художньої літератури, що виявилася справжнім клондайком для мене. Я послуговувався формою коротких оповідань, бо це було подібне на те, коли ти приміряєш різний одяг — такий собі літературний письменницький пастиш. Форма важлива для автора передовсім на початку кар’єри. Ти можеш витратити 5-6 тижнів, щоби скопіювати стиль Філіпа Рота, а як не вдасться, то взятися за стиль Набокова. Тож моя голова повнилася різними голосами. І я не вважав це проблемою. Пастиш був моїм власним шляхом віднаходження мого голосу.

— Важливий аспект — вибір літературних персонажів. Вам не здається, що серед ваших знайомих (маю на увазі літературних героїв) багато марґіналів, алієнованих особистостей? Ви пробуєте показати інший світ, у якому живуть люди із проблемою, найчастіше психічною, ментальною. Чи не так?

— Так, мої наратори найчастіше — алієновані особистості, люди самотні, з важкою долею. Певно, всі вони мають зв’язок із моєю власною особистістю, самістю. Думаю, що вони — результат мого відторгнення, ні, я би навіть сказав — відчуження, глибокого ігнорування світу. Я не мав жоднісінької ідеї щодо власного місця у британському суспільстві загалом. І я не мав романтичної ілюзії: як це чудово бути аутсайдером, коли ти повністю незалежний від суспільства! Ні, таких фантазувань не було. Я насправді хотів приєднатися до цього суспільства. Але моє походження було déclassé: мої батьки походять із робочого класу, вони дуже трудолюбиві і дуже бідні. Мій батько зробився військовим у британській армії, коли я був зовсім маленький, і наша родина багато подорожувала. Але він так і не спромігся бути офіцером «середнього класу», в армії його всі називали ranker. Отже, ще одна екзистенційна проблема. А потім мене віддали в школу, де більшість дітей були такого ж походження, і я знову опинився у вакуумі. В університеті — та сама алієнація. Знаєте, мені довелося перепробувати багато професій; найулюбленіша — прибиральник! І саме тому я довго не міг знайти свого героя, близького мені по духу. Коли я перечитував романи Анґуса Вілсона, Джона Вейна або ж Айріс Мердок, — я бачив, що їхні герої – з центру англійського суспільства. Але я так і не зміг збагнути той середній клас, який вони описали. У своїй творчості я мав віднайти той літературний світ, який досі не мав свого тіла.

— І наостанок: пане Мак’юен, література і мораль мають щось спільне?

— Питання моральності тісно пов’язане з літературою. Багато авторів пробували знайти на нього відповідь. Багато навіть писали, ґрунтуючись лише на моральних засадах. Мені здається, що першопричина цього питання — проблема уявної свободи, яку може чи не може отримати автор. Хтось може сказати, що писання апріорно входить у поняття моральності, що мова — це вияв моральних цінностей цивілізації. Так, це правда, але для мене це не настільки важливо. Це нічого не говорить. Із плином часу я дійшов того висновку, що на моральність впливає саме уявлення про моральність. Ми насправді дуже моральні істоти, як би це сказати – на нейрологічному рівні. За сім мільйонів років, принаймні з того часу, як ми вже вийшли з шимпанзе, ми почали жити в окремих групах, бачачи одне одного, допомагаючи одне одному. Тож саме ця взаємодопомога — важливий чинник, що можливий завдяки генетично закладеній моральності. Наша уява дає нам можливість зрозуміти, як поводиться хтось інший, тобто провести таку собі реінкарнацію в чуже тіло, чуже життя. Акт насилля — результат викривленої уяви. Художня література — апріорно моральна форма, в ній одна форма мислення має зустрітися з іншою, і лише завдяки толерантності діалог можливий. Отже, саме завдяки емпатії людей можливе поняття моральності в літературі.

Розмову вів Дмитро Дроздовський

Висловлюю вдячність за сприяння в підготовці інтерв’ю з Іеном Мак’юеном п. Роберту Бірнбауму,
працівнику англійського журналу «Ранкові новини»
та п. Розенкранцу Белдвіну, заступнику головного редактора «Ранкових новин»

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.