Майстри теж хиблять

petrarka
Ф.Петрарка. Канцоньєре. Переклав з італійської Анатоль Перепадя. Харків: Фоліо, 2007.

Почнімо з констатації: до української літератури Франческо Петрарка увійшов ще за доби бароко. Спершу анонімний Клірик Острозький включив був до своїх антикатолицьких писань фрагмент Петрарчиних «Листів без адреси», а трохи згодом Мелетій Смотрицький цитує у «Треносі» (в паралельному польському й латинському перекладі) перші десять рядків знаменитого «антиавіньйонського» 138-го сонету. (Принагідно зауважмо: ця обставина може бути ще одним свідченням на користь давнього припущення Сергія Єфремова про те, що саме молодий Смотрицький ховався за безіменною постаттю Клірика).

Проте лишімо цей сюжет фахівцям із ранньомодерного часу. Для нас зараз важливіше інше. Упродовж чотирьох подальших століть до творчості великого італійця епізодично бралися лише Панько Куліш (переспів 61-го сонету), Іван Стешенко (канцона «До Італії», перекладена різностоповим білим віршем), Микола Зеров (два сонети), його молодший брат Михайло Орест (сім сонетів), Дмитро Паламарчук (сім сонетів та канцона «До Італії» в антології «Світанок», 1978). Ще два перекладені сонети – 35-й та 132-й – під якими в згаданій антології стоїть підпис Дмитра Паламарчука, насправді належать Григорію Кочурові. Не йдеться, звісно, про жоден плагіат – просто на той час то був єдиний спосіб надрукувати щось із доробку забороненого Кочура в радянській Україні. Ще десять сонетів Петрарки вміщено в авторській антології Дмитра Павличка «Світовий сонет» (1983).

Отже – разом менш як три десятки віршів. А ще – невиразна згадка в перших видрукуваних на теренах Російської імперії «Очерках истории украинской литературы ХІХ столетия» пера професора Київської духовної академії Миколи Петрова (1884): «Навроцький перекладає з Гейне, Марта Писаревська (псевдонім) перекладає сонети Петрарки, а Куліш надихається Дантом». Але віднайти сліди тих ранніх, з половини позаминулого століття, перекладів не пощастило.

1982 року в Мюнхені вийшла ошатна книга «Франческо Петрарка. Вибране. З італійської мови переклав Ігор Качуровський». Вона містила переклади 46 сонетів, канцони «До Італії» та трьох фрагментів з більших Петрарчиних творів, зокрема, латиномовної поеми «Африка». Ця книга є, в певному сенсі, взірцем того, як слід видавати переклади поезії. Це – надрукована на доброму папері «білінґва», зі «стильною» графікою Конашевича. З двома передмовами – самого Ігоря Васильовича, присвяченою особливостям рецепції та перекладу Петрарки в Україні, та італійською «від видавця», покликаною дати італомовному читачеві ширше розуміння української ситуації. З покажчиком літератури про Петрарку та українських перекладів з нього.

Звичайно, з невеликого накладу цієї книги в материкову Україну потрапили лічені примірники, й тому фактом бодай неширокого загалу, який читає в нас поетичні переклади, Петрарка Ігоря Качуровського став допіру 2007 року з появою корпусу його перекладів «Круг понадземний».

І ось у «Бібліотеці світової літератури» видавництва «Фоліо» вийшла українською мовою книжка «Канцоньєре» Петрарки, що включає (за поодинокими винятками) майже весь корпус великого італійського лірика. Книгу відкривають аж дві передмови: професора Марка Сантагати й професора Ніколи Франко Баллоні. З них читач довідається чимало корисного й про життя Петрарки, й про світ і символіку його поезії. Видано книжку добре, в твердій палітурці, з дещо еклектичним, але назагал непоганим художнім оформленням.

Проте найбільшою несподіванкою для багатьох шанувальників поезії стало ім’я перекладача – Анатоля Перепаді. Річ у тому, що Перепадя є знаним продовжувачем «барокової» (Марина Новикова вживає ще термін – онтологічної) течії українського перекладу Куліша – Лукаша, що змагається з «класичною» течією Старицького – «неокласиків» – Кочура – Москаленка. Сила Перепаді – це віртуозне володіння мовою, часом у найризикованішому поєднанні високого й низького стилів, фольклору й книжкової лексики доби українського бароко. Цей арсенал допоміг перекладачеві конгеніально закінчити Лукашів переклад Сервантесового «Дон-Кіхота», блискуче впоратися з «Пробами» Монтеня, «Життєписом» Челліні й «Гаргантюа та Пантагрюелем» Рабле. Отже, з текстами чи то просто славетними своїми «стилістичними вибриками», чи то написаними неусталеною ще, далекою від пізнішого академізму мовою. Й переклади Анатоля Перепаді з перших сторінок витворюють чар певної часової віддаленості й мовної неусталеності.

Проте випадок з Петраркою – цілком інший. Заслугою поета (й про це можна довідатися вже з першої сторінки передмови професора Сантагати) є творення «найміцнішого ядра італійського поетичного словника». На відміну від Данте, Петрарка творив мову «штучну», очищену від просторіччя, а заразом – і від усього надміру «високого» чи «низького». Отже, тут для перекладу багатство «рафінованої» мови неокласиків придасться більше, аніж словесні «вилами» Куліша – Лукаша.

Годі й нагадувати: Петрарка був віртуозом сонета. А отже – різностопові рядки й неточні рими у перекладах його сонетів абсолютно неприпустимі. Тому перекладати його може братися теж як мінімум вправний віршник (вправний – у доброму ремісницькому розумінні, адже класична поезія є «високим ремеслом» не меншою мірою, ніж малярство). Той, хто не опанував цього ремесла, в справі перекладу Петрарки приречений (так не може зробити доброї академічної копії Джотто чи Ботічеллі самоук-примітивіст). Водночас Анатоль Перепадя відомий насамперед як майстер прози (й навіть у колективному перекладі «Нового життя» Данте він перекладав саме прозові уривки).

На жаль, обидві ці обставини помітно позначилися на якості перекладів. Тут доволі і слів, які випадають з нормативного ядра українського поетичного словника, і відхилень від усталених версифікаційних канонів. Уже перший рядок найпершого вступного сонета («До вас, слухащих, ці мої рядки») різоне око й вухо читачеві. Тим більше, що оригінал («Voi ch’ascoltate in rime sparse il suono…») зовсім не дає підстав для такого «підяскравлення». Абсолютно доречно, на нашу думку, переклав це місце Ігор Качуровський:

«Від вас, хто вчує в розсипові рим
Мої, для серця благосні зідхання…»

У тому ж вступному сонеті на місці бездоганних рим оригіналу (core – errore – dolore – amore) в Перепаді маємо ряд: жалями – нетяма – вами – гамом, який не лишає від сонетної досконалості й сліду. Але навіть версифікаційна неохайність не допомагає Перепаді донести зміст. Другий катрен першого сонета в оригіналі звучить:

Del vario stile in ch’io piango e ragiono,
fra le vane speranze e’l van dolore,
ove sia chi per prova intenda amore,
spero trovar pieta, non che perdono.

У Перепаді це перекладено:

Хай рвучий, а зворушливий таки,
Мій голос залунає поміж вами
І обізветься не ворожим гамом,
А спочуванням, юнки й юнаки.

Читач, що не знає італійської, нехай повірить рецензентові: маємо аж надто далекий від змісту й образності оригіналу переказ. Де, аби заримувати катрен, перекладач закликає відсутніх у Петрарки «юнок і юнаків» (і ця дописка – далеко не найбільший ґандж пропонованого уривка). Натомість Ігор Качуровський знов-таки переконує: за наявності належної версифікаційної майстерності й поетичного смаку тут можна зберегти майже все:

Цим віршам в розмаїтті стильовім,
Де думка й сльози, біль і сподівання,
Я ждав від вас, хто сам пізнав кохання,
Хоч співчуття – не вибачення їм.

Не можна сказати, начебто весь корпус віршів Петрарки в перекладі Перепаді поганий. А однак майже завжди в келихові поетичного меду знайдеться своя ложка дьогтю. Візьмімо ще один класичний, часто цитований і вміщуваний до антологій сонет – 312-й:

Ні в тихім небі мандрівні зірки,
Ні в чистім морі кораблі смолові,
Ні в полі лицарі, до бою вже готові,
Ні в пралісі на грищі хижаки,

Ні з новиною гість віддалеки,
Ні вірші, зложені на честь любові,
Ні край фонтана, на м’якім лужкові
Співачок любих голоси дзвінкі, –

Ніщо мойого серця не залудить:
Забрала все навік в свою могилу
Та, що була мені свічадо і світило.

Тягти життя мені несила, люди.
Я рвусь покласти край моїй недолі:
Ох, лучче б я не знав її ніколи.

Загалом перекладено (в межах неминучих для сонета змін і дописок) адекватно. Навіть українське «ні» при початку перших семи рядків достеменно відповідає «ne» італійського оригіналу. Але – сонет написано п’ятистоповим ямбом, а рядки «Ні в полі лицарі, до бою вже готові» й «Та, що була мені свічадо і світило» – шестистопові, довші від сусідів на цілі два склади (для призвичаєного до класичного віршування вуха це звучить прикрим дисонансом). У двох катренах є чергування чоловічих і жіночих рим, а ось терцети заримовано лишень на жіночих римах (і це з точки зору української просодії є безумовним ґанджем – можна або витримати весь сонет на жіночих римах, або знов-таки скрізь вдатися до альтернансу). Рима «залудить – люди» – явно не сонетна. До того ж, якщо перекладачеві хотілося вжити екзотичне «залудить» (напевно, від зафіксованого у «Словарі» Грінченка з посиланням на Федьковича «лудити» – «притягати, приманювати»; СУМ дає «лудити» лишень у значенні «вкривати оловом») – то форма «прилудить» звучала б краще й органічніше…

А ось як впорався з цим-таки сонетом Ігор Качуровський:

Ні в яснім небі рух плянет над нами,
Ні в тихім морі смолені човни,
Ні збройні лицарі, що мчать полями,
Ні ліс, прудкої повен дичини,

Ні довгождана свіжість новини,
Ні повість про закоханих без тями,
Ні край джерел, де зелень глушини,
З піснями на устах шляхетні дами, –

З того нічому серце вже не радо, –
Ачей його забрала з цього світу
Та, що була очей моїх свічадо.

Так над життям тяжить журба моя,
Що кличу смерть, бо прагну ту узріти,
Що краще був не зрів ніколи б я.

І коли читач візьметься за аналіз того, як цей переклад зроблено, він, будьте певні, побачить, що збережено не лише ті ж сім «ні» при початку перших семи рядків, а й восьмий рядок «dolce cantare oneste donne e belle», де цього «ne» вже немає, також відтворено майже дослівно. Дами в Петрарки справді «шляхетні» й «гарні». Причому перший із прикметників – для поета важливий і втрачати його не варто.

Загалом, рецензована книга лишає двоїсте почуття. Добре, що вона з’явилася (не так часто сьогодні з’являються нові українські переклади із золотої скарбниці світової поезії). Прикро, що вона не мала доброго редактора (чимало версифікаційних хиб не важко було б усунути уважним редагуванням). А загалом вона може бути класичним прикладом того, як навіть першорядний перекладач (заслуги Анатоля Перепаді перед українським перекладом безсумнівні) може зазнати прикрої поразки, коли візьметься «не за своє».

Отже, питання майбутнього більш-менш презентативного «українського Петрарки» – все ще на порядку денному. Чи зробить цю книгу якийсь один перекладач (хотілося б вірити, але не віриться)? Чи буде її зібрано з наявних перекладів – Зерова, Кочура, Ореста, Паламарчука, Качуровського, Павличка, того ж Перепаді (але ретельно відредагованих)? Рецензент гадати про таке не береться.

Але хотілося б, аби, окрім іншого, передмова до такого видання містила б бодай короткий огляд історії «українського Петрарки» – повчальної і драматичної, наче вся історія української літератури. Адже в рецензованій книзі (як і в більшості книжок «Фоліо», й не лише «Фоліо») про цю історію – ані слова. І в читача може скластися враження, наче Анатоль Перепадя взагалі не мав попередників…