Український шекспірівський проект – бути чи не бути?

Вільям Шекспір

Стаття доктора філологічних наук, професора (м. Запоріжжя) продовжує розмову про стан сучасного українського шекспірознавства, розпочату Марком
Соколянським (див. його статтю – «ЛітАкцент»)
Редакція

Попервах стаття відомого шекспірознавця Марка Соколянського викликала в моїй душі екзистенційний неспокій, спричинений, як говорять філософи, конфліктом трьох основних есенціалій: емоцій, розуму і волі. Прикра справедливість деяких закидів на адресу вітчизняного шекспірознавства, стикаючись з особистою, у прямому сенсі цього слова, приватно-інтимною причетністю до нього, підіймала потужні емоційні хвилі, діапазон яких виявився доволі широким. Там знайшлося місце і для сповнених надії розмірковувань («Ну, слава Богу, «лед тронулся», – нарешті це питання «стало руба»), і для помірковано-виправдовувальних сентенцій («Не так уже все й погано в Данськім королівстві», «пацієнт радше живийт, аніж мертвий»), і для насиченої громадянським пафосом крилатої фрази митника Верещагіна з фільму «Біле сонце пустелі»: «Мне за державу обидно!», і для роздратовано-цинічної репліки: «Якби ж хтось допоміг матеріально!»…
Згодом, дещо оговтавшись від шквалу суперечливих емоцій, я, зрештою, пристала на настійну пропозицію іншої есенціалії – ratio – і при вирішенні майже гамлетівської проблеми: писати чи не писати відповідь колезі з Німеччини, спробувала підпорядкувати власну волю рефлектуючому мисленню, позбавленому притаманної почуттям амбівалентності.

Полемічна і сповнена гіркої правди стаття нашого колишнього співвітчизника, а нині авторитетного професора з Німеччини, ставить діагноз сучасному українському шекспірознавству. І цей діагноз болісний, як вирок: криза. Фактична неприсутність, чи, як мінімум, малоприсутність вітчизняного шекспірознавства у світовому інтелектуальному просторі; вкрай уповільнені темпи розгортання всіх магістральних напрямків вітчизняного шекспірівського дискурсу (перекладацького, театрального, аналітично-дослідницького тощо) – є, безперечно, симптомами вкрай серйозними і загрозливими. Тож цілком природною є стурбованість автора статті сучасним станом осягнення спадщини великого британця українською літературою, театром, а також гуманітарними науками.

Зрозумілим і своєчасним видається і його заклик «подивитися правді у вічі». Однак саме в ній, у цій правді, і криється «заковика», як говорив україномовний Гамлет Михайла Старицького. Думається, що ми (тобто ті, хто живе й працює в Україні) бачимо цю правду дещо по-іншому, ніж наші зарубіжні колеги. Я аж ніяк не хочу сказати, що наше бачення ситуації є «правдивішим» за їхнє. Ні. Але воно є іншим. І це цілком природно, адже ми з ними споглядаємо за одними й тими ж явищами з різних позицій: вони ззовні, а ми – ізсередини. Тож зрозуміло, що їхнє бачення буде більш формальним і узагальнюючим, наше ж навпаки – більш суб’єктивним і конкретизуючим. Істина ж, як відомо, знаходитиметься десь посередині, між їхнім і нашим розуміннями, між їхньою і нашою правдою.

Перед тим, як представити власне бачення сучасного стану українського шекспірознавства та накреслити деякі перспективи подолання кризи, я хотіла б зробити необхідний для прояснення моєї позиції історико-культурологічний відступ.

***
Говорячи про сповільнене просування у справі кваліфікованого перекладу всіх творів британського генія українською мовою, професор М.Соколянський, зокрема, зазначає: «Деякі культурологи схильні з’ясовувати це прикре запізнення „імперською дискримінацією”. Але ж на той час уже давно посідали своє місце на книжкових полицях повний естонський Шекспір, повний грузинський Шекспір, і низку тих, що опинилися попереду, можна було би продовжити».

Думається, що подібне порівняння є не зовсім коректним, і що шановний колега дещо недооцінює ту негативну роль, яку відіграла «імперська дискримінація» у розвиткові української культури в цілому, і шекспірознавства – зокрема.

Українські території, які до першої Світової війни перебували у складі різних імперій (Російської і Австро-Угорської), протягом кількох століть піддавалися потужному тискові, спрямованому на асиміляцію українського населення. Важливим знаряддям такої асиміляції виступала дискримінація за культурними й мовними ознаками. І якщо в Австро-Угорщині така дискримінація здійснювалася у порівняно м’яких формах, то в Російській імперії вона мала жорсткіший і більш всеохопний характер. Усілякі емські та валуєвські заборони не тільки обмежували вживання української мови в офіційній сфері, але й забороняли друкування українських книжок і підручників, постановки театральних п’єс українською мовою, діяльність українських культурних та просвітницьких товариств.

Нагадаю, що для широкого загалу читачів і театральних діячів у розвинених країнах Європи і США Шекспір став культовою фігурою ще на початку XIX століття. Показові у цьому плані слова великого Й.В.Гете: «Шекспір і кінця йому немає» та зізнання американського філософа Ральфа Вальдо Емерсона, що за його часів усе – література, філософія і навіть саме мислення – стали шекспірівськими.

У Німеччині, наприклад, перші переклади Шекспіра з’явилися у 1741(!) році (це була п’єса «Юлій Цезар», перекладена пруським послом в Англії К.В.Броком), а вже у 1777 році німці мали повний переклад шекспірівського канону, здійснений професором Брауншвейзького університету Й.Ешенбергом. У цей же час зусиллями Г.Е.Лессінга було започатковано й суто теоретичне вивчення творчої спадщини великого британця. Згодом, завдяки активній популяризаторській діяльності таких корифеїв національної культури, як Й.В.Гете, Ф.Шіллер, Л.Тік, Г.Гейне, в свідомості німців структурувався літературний концепт «наш Шекспір». Акцентування співзвучності англійського генія «німецькому національному духові, німецькій старанності і науці» (Ф.Шлегель) сформувало один із ключових топосів німецького духовного простору першої половини ХІХ ст. – «Німеччина – це Гамлет» (Л.Берне, Ф.Фрейліграт, Г.Гервінус).

Не відставала від Німеччини й Польща. Перші постановки шекспірівських п’єс «Ромео і Джульєтта» і «Гамлет» польською мовою були здійснені Войцехом Богуславським у 1797 та 1798 роках (до речі, у Львові). У 1839-1841 роках побачив світ перший друкований польський переклад десяти Шекспірових п’єс Ігнасія Головинського. З повним же зібранням творів великого англійця поляки згодом змогли ознайомитись завдяки талановитому перекладачеві Леону Ульріху (1811-1885).

Наукове вивчення шекспірівської спадщини в Польщі також розпочалося досить рано: ще за часів короля Станіслава Августа Понятовського (1733-1798), коли нація переживала період культурного відродження, за безпосередньої підтримки монарха було засноване періодичне видання «Monitor», на сторінках якого у 1770-х роках друкувалися перші шекспірознавчі розвідки. Серед їхніх авторів були відомі в ті часи особи: принц Адам Казимир Чарториський, Йозеф Ігнасій Красицький, Францишек Богомолець і Францишек Заблоцький.

У другій половині ХІХ століття у більшості країн Західної Європи, Росії та США відбувалося стрімке зростання загального інтересу до постаті й творів Великого Барда.

У 1871 році в Америці вийшов перший том так званого Четвертого Варіорума – коментованого видання Шекспірових творів, в якому, окрім тексту з Першого Фоліо, розміщені ще й інші збережені версії, а також текстологічні коментарі та дослідницькі розвідки. Наприкінці 1880-х років шанувальник Шекспірового таланту нафтовий магнат Генрі Фолджер розпочав грандіозну подвижницьку діяльність, спрямовану на збирання, колекціонування і каталогізування текстів, пов’язаних із Шекспіром. Блискучим результатом цього грандіозного проекту стало створення славнозвісної Фолджерівської Шекспірівської бібліотеки, яка вже понад сто років залишається найпотужнішим у світі ресурсним центром з шекспірознавства.

У другій половині XIX століття в історії російської шекспіріани, яка сягає корінням ще XVIII ст. (нагадаємо, що перша спроба перекладу «Гамлета» була здійснена О.Сумароковим 1748 року), спостерігався справжній перекладацький бум. Лише повних перекладів «Гамлета» за півстоліття вийшло понад десяток: М.Загуляєв (1861), М.Кетчер (проз., 1873), А.Данилевський (1878), М.Маклаков (1880), А.Соколовський (1883), М.Польовий (1887), А.Месковський (1889), П.Гнедич (1891), П.Каншин (1893), Д.Авєркієв (1895), К.К.Романов (1899), М.Россов (1907). Для порівняння зазначу, що перший український повний переклад цієї великої трагедії, здійснений В.Косовцевим на початку 1860-х років, взагалі не був опублікований, а його рукопис, зрештою, загубився. У 1865 році журнал «Нива» почав друкувати «Гамлета» у перекладі П.Свєнціцького, однак опубліковано було лише першу дію. Щасливішу долю мали переклади Михайла Старицького та Пантелеймона Куліша. Перший побачив світ у 1882 році, а другий вийшов друком у Львові 1899 року за редакцією і з передмовою І.Франка, котрий, як вважається, своїми передмовами до драм Шекспіра і закладав основи українського наукового шекспірознавства.

Суттєвим стимулом для розвитку шекспірознавства в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. став переклад російською мовою філософських і літературно-критичних праць Георга Гервінуса (1877), Едварда Даудена (1880), Іполита Тена (1894), Євгена Дюринга (1897), Віктора Гюго (1899), Георга Брандеса (1899) і Куно Фішера (1905). Ці переклади, що викликали помітний резонанс в освічених колах, а також численні шекспірівські алюзії в художніх творах російських письменників (М.Лєсков, І.Тургенєв, А.Чехов та ін.), не тільки зумовлювали пожвавлення загального інтересу до творчості й постаті англійського драматурга, але й здіймали хвилі суто наукової полеміки. До неї залучалися і відомі літератори (Л.Толстой, І.Тургенєв, І.Анненський), і філософи та релігійні мислителі (Л.Шестов, П.Флоренський), і літературні критики та вчені (В.Бєлінський, В.Боткін, В.Лебедєв, О.Веселовський, С.Сичевський, М.Стороженко).

Сьогодні навіть важко уявити, наскільки популярним був Шекспір у ті часи. Але що приніс цей пік популярності власне українському Шекспіру? Чим збагатив він нашу книжкову полицю? Якими досягненнями тогочасного українського шекспірознавства ми могли б сьогодні пишатися? На жаль, навіть ті переклади шекспірівських сонетів, що були здійснені геніальним Іваном Франком за німецькомовними версіями, важко віднести до розряду дуже вдалих або високоякісних. Отже, через колоніальний стан України всесвітній «шекспірівський бум» середини ХІХ – початку ХХ століття майже не торкнувся тодішньої української культури.

Та воно й не дивно, адже становище української мови в імперіях було настільки принизливим, що видавці не бачили сенсу в друкуванні будь-яких україномовних перекладів. І якщо в Австро-Угорщині на офіційному рівні за українською мовою ще зберігався певний статус мови (хоча й «хлопської»), то в Росії вона була позбавлена навіть і цього: «по высочайшему соизволению» їй належало бути «малороссийским наречием». А навіщо перекладати великого Шекспіра на якесь там «нарєчіє», зрозуміле лише малоосвіченим селюкам?! Хіба хтось захоче ті переклади друкувати?

На жаль, і в радянській імперії, де влада намагалася будь-якими засобами створити «новую историческую общность – советский народ», українська культура також не мала реальних шансів на вільний і динамічний розвиток. Аби зупинити національне й культурне відродження, що розпочалося в Україні у 20-ті роки ХХ ст., тоталітарний режим вдався до безпрецедентних за своєю жорстокістю заходів, які були спрямовані насамперед на знищення генофонду українського народу, його культури й мови. Під час Голодомору 1932-1933 р.р., який, на мою думку, за глибиною трагізму не має аналогів в історії людства, загинули майже 10 мільйонів селян, серед яких переважну більшість складали етнічні українці. Саме ця частина українського соціуму і була налаштована найбільш проукраїнськи. Саме вона й зберігала генофонд нації, її мовну і культурну традиції.

Сьогодні вже зрозуміло, що Голодомор був не лише актом геноциду (знищення генофонду нації), і соціоциду (винищення «мєлкобуржуазного», за визначенням більшовиків, соціального прошарку селян-одноосібників), але й одним із механізмів продовження започаткованого ще в царській Росії лінгвоциду, спрямованого на поступове витіснення української мови на маргінес із подальшим її остаточним відмиранням. «Українці, – як зазначає Ліна Костенко, – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу» ( Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. – К., 1999. – С.30).

Величезних втрат зазнала українська культура й під час сталінського терору 30-х – 40-х років, коли було розстріляно та потрапило до ГУЛАГу кілька тисяч представників національної інтелектуальної еліти, духовенства і творчої інтелігенції, коли було знищено й репресовано більшість українських письменників і перекладачів. Згадаймо трагічні біографічні колізії «ґрона п’ятірного» неокласиків (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Пилипович, Максим Рильський, Освальд Бургардт). Насолоджуючись сьогодні співучою мелодійністю й розмовною задушевністю українського «Гамлета», що вийшов з-під пера Юрія Клена (Освальда Бурггардта), природною органічністю й естетичною досконалістю «Короля Ліра» в перекладі Максима Рильського, українська душа водночас переповнюється сумом і болем при згадці про інших наших геніїв, яким, на жаль, не судилося дати власну перекладацьку версію Шекспірових творів. Не довелося, не дали … Крізь жахливе пекло сталінських таборів і в’язниць пройшли майже всі тогочасні перекладачі Шекспіра: Борис Тен (Микола Хомичевський), Леонід Гребінка, Тодось Осьмачка, Василь Мисик, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук.

У 70-ті роки минулого століття, коли українська література завдяки зусиллям «шістдесятників» почала вириватися за рамки дозволеного колоніальною владою «колгоспного гетто», проти українського перекладу здійнялася нова хвиля репресій У 1973 році було заборонено друкувати переклади й літературно-критичні статті Григорія Кочура – надзвичайно освіченої людини, тонкого знавця європейської культури, який перекладав з оригіналів поетичні твори iз понад 30 літератур. У 1978-му поета і перекладача Дмитра Павличка було звільнено з посади головного редактора журналу «Всесвіт». Головною причиною цього звільнення було те, що журнал став занадто цікавим, у ньому друкувалося забагато, як на думку партійних ідеологів, високоякісних українських перекладів творів зарубіжних письменників, тому його почали читати навіть люди російськомовні. А це суперечило мовній політиці КПРС, яка мала на меті забезпечити домінування в радянському суспільстві «великого и могучего языка межнационального общения».

Утім, попри весь драматизм нашої національної історії, українська шекспіріана продовжувала розвиватися. Щоправда, вкрай оригінальні в аспекті перекладацького методу й стилю україномовні переклади Шекспіра, зроблені в еміграції Ігорем Костецьким, Юрієм Кленом, Тодосем Осьмачкою, Василем Баркою, Остапом Тарнавським, Яром Славутичем та ін., протягом багатьох десятиліть, через цілком зрозумілі причини залишалися абсолютно невідомими не лише широкому загалові читачів в Україні, але й вітчизняним шекспірознавцям.

До речі, подібні суворі випробування випали й на долю польських перекладачів. За часів комуністичного режиму один із найталановитіших польських інтерпретаторів Шекспіра Владислав Тарнавський був ув’язнений за політичною статтею. Як і наш Дмитро Паламарчук, він продовжував перекладати твори англійського поета вже перебуваючи за ґратами.

Отже, в той час, коли в Європі і світі активно створювалися шекспірівські асоціації та найрізноманітніші дослідницькі ренесансознавчі центри, Україна все ще виборювала своє право на власного україномовного Шекспіра. Тож поява у 1986 році повного зібрання творів Великого Барда з фундаментальною передмовою академіка Д.Затонського, глибокими аналітичними коментарями Д.Наливайка, О.Алексєєнко, Н.Жлуктенко, Н.Модестової та надзвичайно цінним бібліографічним покажчиком М.Мороза стала визначною культурною подією загальнонаціонального масштабу. Це «прикре запізнення», про яке згадує у своїй статті М.Соколянський, мало свої об’єктивні, трагічні причини, найголовніша з яких – тривале перебування української культури в колоніальному статусі.

На підтвердження цієї «внутрішньої» правди, тієї правди, якою вона бачиться ізсередини контексту, хотілося б навести сповнені мужньої справедливості й непідробного драматизму слова Євгена Маланюка, якому довелося випити до дна гіркий трунок політичного вигнання. «Трагедія українського культурного процесу, – наголошував він, – полягала на браку внутрішньої суцільно структуральної цупкості, що мала б сцілкувати, сцілити покалічений і пошматований організм культури, історії, нації. Тому-то органічне життя протікає в нім епізодично й фрагментарно, так би мовити, поміж ковадлом просвітянщини і молотом – в чужій руці, звичайно, – малоросійства» (Цит. за: Сивокінь Г.М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. – К., 2007. – С.152).

На жаль, «імперський синдром» і сьогодні залишається однією з головних хвороб українського суспільства, що негативно впливає не тільки на сферу внутрішньої і зовнішньої політики, економіки й бізнесу, міжнаціональних і конфесійних відносин, але й на сферу культури і мистецтва. Саме через нього багато українців інфікуються вірусом меншовартості, який породжує в них «комплекс молодшого брата», такого собі «хохла-придурченка», котрий без вказівок «брата старшого» не спроможний ні на що путяще.

Багато українців ще й сьогодні не розуміють, навіщо нам український Шекспір, якщо є російський. Це один із численних наслідків колоніалізму. Недорозвинена ідентичність, ще й сьогодні, так само, як і в 1920-ті роки, навіює декому «сумні думки, що українською мовою, справді, можна тільки складати пісні про Грицька та гречаники» (Бургардт О. Новий переклад «Фауста» // Життя і революція. – 1926. – №9. – С.121), спонукаючи одних виходити на мітинги з плакатами проти дублювання фільмів українською мовою, а інших – платити чималі гроші за суржикові «шедеври» Вєрки Сердючки й стрибки в кропиву разом зі співучим ректором. За великим рахунком, саме комплекс культурної меншовартості, мовної неповноцінності сьогодні, у нашому такому ґлобалізованому та мультикультурному світі, найбільшою мірою заважає українській людині «знайти себе», а це, як казав свого часу наш великий мисленник Григорій Сковорода, перетворює її на «заброду й бездольника» (Сковорода Г. Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті… // Сковорода Г. Твори у 2-х томах. – К., 1994. – Т.1. – С.341).

У контексті розмови про «імперську дискримінацію» та її наслідки для України хотілося б навести показову цитату із здійсненого Ю.Андруховичем перекладу Шекспірового «Гамлета», що насичений численними алюзіями й ремінісценціями, та, за словами перекладознавця Л.Коломієць, є «постмодерністським жестом письменника, своєрідною літературною провокацією і громадською акцією» (Коломієць Л.В. Новий український «Гамлет»: перекладацька стратегія Юрія Андруховича // Мова і культура. – Київ, 2005. – Вип.8. – Т.3. – Ч.2. – С.350). Вводячи до шекспірівського тексту внутрішньолітературну ремінісценцію з першої строфи широко пропагованої в радянську епоху поезії Павла Тичини «Чуття єдиної родини» («Глибинним будучи і пружним, / Чужим і чуждим рідних бродів, / Я володію аркодужним / Перевисанням до народів»), перекладач вкладає у вуста Гамлета іронічну фразу, яка пародійно обігрує відомі радянські ідеологеми та штампи щодо дружби народів:

Зважаючи на шану міждержавну,
Зважаючи на приязнь і партнерство,
Зважаючи також на пальмоцвітне
Перевисання наших двох народів,
Що скріплене вінком із колосків …

Тож «перевисання наших двох народів» за умов багаторічного агресивного домінування російської мови у спільному інтелектуально-духовному просторі не могло не позначитися на темпах розвитку української шекспіріани. Безперечно, визначні здобутки російських шекспірознавців та безцінний науковий досвід, накопичений радянською шекспірологією (М.Морозов, О.Анікст, О.Смирнов, Ю.Шведов, В.Комарова, М.Барг, А.Бартошевич, Л.Пінський, А.Горбунов, М.Соколянський, С.Макуренкова та багато-багато інших), мали й мають велике значення для українських шекспірівських студій. Що ж до власне нашої національної традиції рецепції та наукового осмислення спадщини великого англійця, то необхідно чесно визнати, що після набуття Україною незалежності активізації руху, започаткованого в попередні роки у Львові О.Чичеріним, І.Ваніною, М.Шаповаловою, І.Селезінкою та ін., на жаль, не відбулося. Так сталося, на мою думку, саме тому, що наша культура ще не вийшла із постколоніальної ситуації. «Парадокс постколоніальної ситуації, – як слушно наголошує Л.Коломієць, – полягає в тому, що, аби лишень не зупинитися на марґінесі європейського розвитку, місцеві культурні діячі нерідко продовжують відтворювати схеми колоніальної залежності, в основі яких міститься телеологічна, тоталітарна ідея прогресу, котра полягає у простій тезі: хтось більш розвинутий, а хтось – менш» (Коломієць Л.В. Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу. – К., 2004. – С.23).

Узагальнюючи, хочеться ще раз наголосити: криза сучасного шекспірознавства – це один із проявів системної кризи української культури, тож навряд чи можливий швидкий і успішний прорив в одній окремо взятій галузі однієї з гуманітарних наук. Оздоровлення всього організму культури, відродження гуманітарної аури нації, виховання нової генерації дослідників, які матимуть життєву наснагу і творчий ентузіазм, – усе це далеко не повний перелік тих чинників, без яких неможливо розраховувати на реальне подолання кризи у вітчизняному шекспірознавстві.

Вельмишановний професор М.Соколянський своєю полемічною і до певної міри навіть “провокативною” публікацією зробив велику послугу українському літературознавству: він озвучив проблему. Втім, я не можу погодитись із запропонованою ним розстановкою акцентів. Говорячи про кризу в українському шекспірознавстві, він репрезентує її прояви як такі, що начебто не пов’язані один з одним:

1) українські перекладачі повільно і не дуже якісно, здебільшого під впливом моди, перекладають Шекспіра;
2) українські «номінальні дослідники ренесансної літератури, залишивши поле академічної проблематики, з головою поринули в шкільну методику»;
3) українська наука про Шекспіра залишається «terra incognita» для світового шекспірознавства, оскільки про її здобутки (доволі незначні, на думку М.Соколянського) ніхто не знає внаслідок неоприявлення результатів на міжнародних конференціях і сайтах та в спеціальних виданнях.

Але ж усі ці культурні практики мають спільний знаменник: вони генетично укорінені в іманентній природі сучасного стану української культури, що значною мірою визначається так званим «постколоніальним синдромом». Сучасне пробуксовування у царині художнього перекладу Шекспіра є болісним наслідком загальної мовної ситуації і вищезгаданих трагічних колізій історії українського перекладу. А включення освітянського напрямку до пріоритетів діяльності українських вчених-шекспірознавців сьогодні бачиться цілком доцільним. Адже саме тепер в Україні формується нова парадигма національної освіти, і від науковців значною мірою залежить, яким буде предмет «Зарубіжна література» і як буде представлена в ньому творчість Шекспіра.

Зауважу, що на відміну від М.Соколянського, я не вважаю «тривожним симптомом» активну участь представників академічної науки у підготовці шкільних програм, підручників та методичних посібників. До речі навіть такі видатні філологи, як Дмитро Лихачов, Юрій Лотман, Олександр Анікст, не цуралися освітянських справ, а написані ними посібники для вчителів і сьогодні не втратили своєї цінності та актуальності. Крім того, не поділяю я і такої думки шановного колеги: «Іноді здається, що і спеціалісти-літературознавці вирішили наблизитися до вивчення Шекспіра, що називається, шляхом найменшого опору». Адже відомо, що «для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки краще» (К.Чуковський). Коли готуєш підручник або навчальний посібник, дбаєш насамперед про чіткість, логічність та системність викладу. Тут абсолютно неприпустимі казуальність використання термінів, дискретність нарації, перевантаження тексту цитатами або гіпотетичними судженнями (чим незрідка зловживають сучасні дослідники у своїх наукових публікаціях). Тож адаптація здобутків світового шекспірознавства до освітніх потреб є справою нелегкою і вкрай важливою. Причому, звертаючись до освітньої сфери, вчений не стільки сам «наближується до вивчення Шекспіра», скільки наближує до цього свою аудиторію.

Навряд чи правомірно говорити про те, що вітчизняні дослідники, «залишивши поле академічної проблематики, з головою поринули в шкільну методику». Можливо, таке враження створилося тому, що потік методичних публікацій із творчості Шекспіра є більш-менш структурованим. Його репрезентують статті науковців та методичні розробки уроків, підготовлені вчителями-предметниками, що друкуються у спеціальних педагогічних виданнях: «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України» та «Зарубіжна література в навчальних закладах». Щодо власне наукових шекспірознавчих розвідок, то їх потік, на превеликий жаль, все ще залишається неструктурованим: в Україні немає жодного фахового шекспірознавчого видання, тож учені публікують результати своїх досліджень там, де пощастить, або там, де змушені. Сьогодні майже кожний вищий навчальний заклад України має своє філологічне фахове видання (так званий «вісник університету»), яке здебільшого друкує праці своїх співробітників або матеріали наукових конференцій. Що ж до тематичних видань, то їм постійно доводиться виборювати своє право на життя в умовах жорстокої фінансової конкуренції. Якщо для вісника університету в бюджеті навчального закладу якісь кошти передбачаються, то тематичне видання ніхто фінансувати не хоче. Тому головні редактори змушені шукати спонсорів, а це в нашій країні справа вкрай складна, якщо не безнадійна.

До речі, редагований мною спеціалізований фаховий збірник «Ренесансні студії» якраз і ставить собі за мету подолання інформаційної розпорошеності ренесансознавчого дискурсу в Україні. Не забуваємо ми й про шекспірівські студії, у нашому виданні регулярно друкуються дослідницькі розвідки шекспірознавців. В одинадцяти випусках збірника вже опубліковано 26 статей, пов’язаних із творчістю Шекспіра. причому серед їхніх авторів є не тільки вітчизняні вчені (М.Габлевич, Н.Сімейкіна, М.Новикова, С.Ватченко, С.Маценка, Т.Михед та ін.), але й зарубіжні (Г.Бонгейм, М.Сміт, О.Шурбанов, Н.Карбахоза, Р.Спаркс, С.Лопес, Б.Енглер).

Думається, що для кращої репрезентації своїх наукових здобутків на міжнародній арені українському шекспірознавству бракує належної інституалізації. Адже через відомі причини за радянських часів про створення якоїсь національної інституції, на кшталт української шекспірівської асоціації, не могло бути й мови. Не проводилися у нас і наукові форуми шекспірознавців, подібні до Шекспірівських читань. Найвизначніші праці наших учених друкувалися здебільшого на сторінках авторитетних всесоюзних видань («Шекспировский сборник», «Шекспировские чтения», «Вопросы литературы», «Филологические науки»). Сьогодні ж ані економічна, ані політична, ані духовно-інтелектуальна ситуація, на жаль, не сприяють інституціональному структуруванню українського шекспірівського дискурсу. Ми опинилися у такому становищі, яке досить точно можна схарактеризувати за допомогою ефектного парадоксу: «Багаті духом зазвичай виявляються бідними родичами бідних духом». Спираючись на власний досвід, маю констатувати, що серед тих, кого називають сучасною українською елітою, мені поки ще не пощастило зустріти такого щирого шанувальника Шекспіра, як Генрі Фолджер. Сподіваюсь, що він колись з’явиться. І, можливо, він буде саме серед тих, хто вивчатиме в 11-му класі факультативний спецкурс «Творчість Шекспіра», розроблений «номінальними ренесансознавцями» у співпраці зі шкільними вчителями.

Те, про що професор М.Соколянський згадує лише іронічно-побіжно (тобто «імперська дискримінація» з її наслідками), є, на мою думку, основною причиною кризового стану вітчизняного шекспірознавства. Тож урахування цього фактору має стати наріжним каменем при виробленні стратегії виходу із кризи як для українського шекспірознавства, так і для української культури в цілому.

На жаль, стратегія культурного розвитку нашої держави не вироблена й досі. У такій ситуації зміни в гуманітарній сфері відбуваються надзвичайно повільно, а витрати на розвиток вітчизняного шекспірознавства, навіть наймізерніші, як і раніше, не вписуються у прокрустове ложе українського бюджету.

Втім, попри все, попри абсолютну відсутність будь-якої державної підтримки, попри певну дискретність і фрагментарність, український шекспірознавчий дискурс усе ж існує. Завдяки працям перекладознавчого характеру (Л.Коломієць, М.Габлевич, М.Стріха, О.Дзера, О.Лучук, О.Гутарук та ін.), рецензіям на театральні вистави, історико-літературним та літературознавчим розвідкам (М.Новікова, І.Селезінка, С.Маценка, О.Алісеєнко, С.Ватченко, О.Максютенко, М.Догадайло, М.Кремер, Ж.Кононова, Г.Горенок, Т.Хитрова та ін.), новим перекладам (наприклад, лише за останні три роки в Україні вийшли друком три повні переклади Шекспірового сонетарію – Георгія Пилипенка, Ірини та Олександра Селезінок, Ірини Чупіс).

На відміну від М.Соколянського, я не вбачаю у моді на переклади Шекспіра великої вади. В аспекті соціокультурному поява кожної нової версії перекладів сонетарію спричинює помітний резонанс: люди читають, порівнюють попередні, добре знані варіанти перекладів з новими, знову повертаючись до оригіналу, а головне – долучаються до невичерпних глибин Шекспірового слова.

В аспекті власне фаховому, кожна серйозна перекладацька спроба, попри природну неминучість окремих помилок та слабких місць, відкриває можливості кількох украй корисних інтелектуальних практик. Насамперед, для тих, хто вже знайомий із сонетами, виникає спокуслива пропозиція стереоскопічного читання. Паралельно освоюючи два чи декілька різномовних текстів (оригіналу та перекладів), читач отримує змогу внутрішнім чуттям, інтуїтивно осягнути міжпороговий простір (тобто простір, у якому ми думаємо, читаючи білінгву). Це, в свою чергу, сприяє відновленню первісної гостроти поетичного відчування, що збагачує нашу загальну ідейно-смислову й естетичну візію оригіналу. Адже переклад завжди є результатом прискіпливого вчитування у вихідний текст, осмислення його смислових обширів, осягнення його іманентної художньої самобутності. Тож цілком природно, що вдалий переклад завжди має шанс відкрити якісь «нові», раніше не помічені, або не усвідомлювані читачем нюанси смислу та художні відтінки. До речі, білінгвальний переклад Г.Пилипенка (2004) якраз і є прекрасним запрошенням до подібних розмислів над Шекспіровими текстами. З цією книжкою дуже цікаво працювати у студентській аудиторії. Хоча подекуди шекспірівська затемненість у ній дещо зредукована (від цього не вільний і перший за радянських часів повний російськомовний переклад сонетарію), вона стимулює мислення, надихає на зіставний аналіз, дарує справжню естетичну насолоду.

Небезнадійна ситуація і з суто науковим студіюванням Шекспіра в Україні. За останні роки захищено три літературознавчі (М.Кремер, Ж.Кононова, Г.Горенок) і дві перекладознавчі дисертації (О.Лучук, Н.Куконіна). Українськими науковцями ведеться активна робота з вивчення історії становлення й розвитку шекспірівського дискурсу в Німеччині (Т.Хитрова) та США (Д.Москвітіна). Розпочато також вивчення ґендерної ідентичності в ранніх поемах і комедіях Шекспіра (Г.Храброва) та метатекстуальної природи «Гамлета» (Д.Лазаренко). До речі, ці літературознавчі дослідження здійснюються в науковій лабораторії ренесансних студій (м. Запоріжжя), яка є спільним проектом Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та запорізьких університетів. Один із напрямків її діяльності – вивчення та популяризація творчої спадщини Шекспіра. Майже в кожному випуску фахового філологічного збірника «Ренесансні студії», який редагується й видається цією лабораторією, друкуються статті шекспірознавчого характеру.

Завдяки підтримці західних колег, зокрема німецьких професорів Адольфа Паше і Гельмута Бонгейма, канадських ренесансознавців Мері Елізабет Сміт, Даніеля Доерксена та ін., нами створено унікальну для України бібліотеку. Її фонди нараховують понад три тисячі шекспірознавчих праць, серед яких є й фундаментальні монографії (найстарша датована початком ХІХ століття, а найновіша – 2008 роком), і німецькі шекспірівські щорічники «Shakespeare Jahrbuch», і американські журнали «Shakespeare Quarterly», «Renaissance Quarterly» та «Studies in the Renaissance» за декілька десятиліть. Колеги з Києва, Львова, Черкас, Дніпропетровська, Тернополя, Чернівців вряди-годи приїздять до Запоріжжя, аби попрацювати у нас в лабораторії, адже деякі з наявних тут текстів відсутні не тільки у фондах Національної бібліотеки ім. В.Вернадського, але і в провідних наукових бібліотеках Росії.

Отже, ми маємо доволі солідну інформаційну базу, що спроможна забезпечити надійну емпіричну основу для розвитку шекспірознавчих студій. Колективом лабораторії (а її члени здебільшого працюють на громадських засадах, поєднуючи дослідницьку роботу з викладацькою) розпочато підготовку матеріалів для української енциклопедії шекспірівських сюжетів, для бібліографічного покажчика української шекспіріани, який має значно розширити й доповнити новими даними попередній покажчик, укладений визначним бібліографом Мирославом Морозом. Звісно, що для реалізації цих досить амбітних проектів потрібні чималі інтелектуальні ресурси, багато часу і фінансова підтримка. Втім, нині ми працюємо майже на «голому» ентузіазмі – в лабораторії лише дві штатні одиниці, один комп’ютер та один старенький ксерокс.

До речі, найближчим часом ми плануємо презентувати сайт «Український Шекспірівський портал» (www.shakespeare.zp.ua), який, хочеться вірити, зможе виконувати вкрай важливу координаційну функцію та сприятиме структуруванню вітчизняного шекспірознавчого дискурсу.

Серед подальших ініціатив наукової лабораторії ренесансних студій – створення шекспірівського ресурсного центру та підготовка української шекспірівської енциклопедії. Безперечно, для втілення цих грандіозних планів самого лишень ентузіазму буде замало. Необхідно вписати їх у загальну стратегію розвитку вітчизняного шекспірознавства, розробка якої давно вже назріла. Серед першочергових заходів, на мою думку, мають бути:
1) проведення в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України круглого столу з метою обговорення стану справ у вітчизняному шекспірознавстві;
2) створення Української шекспірівської асоціації та започаткування періодичного видання – друкованого органу асоціації;
3) започаткування традиції проведення Шекспірівських читань в Україні.