Самогубство, що тривало десять діб

Амвросій Метлинський

Ім’я Амвросія Метлинського скаже мало що й мало кому. Навіть якщо назвеш його найвідоміший псевдонім – Амвросій Могила, – не кожен студент-філолог одразу пригадає, що це за один і чим він видатний. А.Л.Метлинський – малознаний представник харківської школи романтиків, фольклорист і перекладач, професор Харківського та Київського університетів, автор книжки «Думки і пісні та ще дещо» (1839) і укладач збірника «Народные южнорусские песни» (1854).

А.Метлинському присвячено оповідання Валерія Шевчука «Постріл» (цикл «Мандрівка в гори»). В цьому оповіданні поет фігурує як старий висушений туберкульозом статський радник, який до всього має ще й проблеми з психікою: мало того, що постійно плаче, так іще й неадекватно сприймає довколишню дійсність. «Він покинув кімнату, в якій не міг уже сидіти, ставала вона кругла й сіра, і почало народжуватись у ній те, від чого тікав проздовж останніх літ […], нависало воно над головою, як хмара чи каменюка, що висіла колись над Танталом». І далі: «Був знищений і розкладений, а з чорних, як ніч, кутків поповзли на нього чорні, як ніч, вужі. Стали на хвости й засичали, а стіни стискались і стискались і ладні були розчавити його». Крім того, Шевчуків варіант Метлинського погано себе тямить: він «губив красу сьогочасну, бо тільки коли ставала вона минулим, починав розуміти її красу!» Тобто ‒ починав розуміти красу краси… Одне слово, якби не знаття, що це у Валерія Шевчука такі особливості стилю, надто ж у зображенні внутрішнього стану героїв, якби не знаття, що він полюбляє топити думку в словах, то можна було б подумати, що в Амвросія Метлинського щонайменше діагноз delirium tremens чи маніакально-депресивний психоз (МДП).

Це так: МДП чи субдепресивний стан – добре підґрунтя для аутоагресивних дій. Переважна більшість самогубств і стається саме в цих станах, як стверджує автор праці «Психологія суїциду» В.Москалець. То що ж сталося в одному з ялтинських готелів далекого 1870 року з професором-літератором А.Метлинським? Був це раптовий і сильний напад іпохондрії чи тверде волевиявлення людини, яка свідомо йшла на суїцид, стомившись боротися зі своєю хворобою, бо не була «трохи чи не одиноким мужчиною» на всю тодішню літературу, як Леся Українка?

Стара Ялта

Відповісти на це питання надто важко, якщо можливо взагалі. Ще Е.Дюркгайм застерігав: «Мотиви мають дуже втаємничений характер, і сторонній спостерігач може оцінити їх дуже приблизно». Але спробуймо поглянути на Метлинського не як на хворого, якому маряться чорні вужі, навіть якщо вони просто символізують темряву по кутках кімнати, а як на самотнього недужого чоловіка й до того ж не такого вже старого – п’ятдесяти шести літ. Чоловіка, який тверезо міг зіставити свою творчість із творчістю народною, й чітко бачив, що слово, на яке здобувається в муках, є наслідком раніше прочитаного, тобто чимось вторинним, не літературою, а літературщиною, на що, зокрема, звернув увагу в своїй історії літератури й Д. Чижевський. До речі, писав Метлинський переважно, як би ми тепер сказали, «чорнуху». В його текстах – гори трупів і ріки крові, постійні описи ночі, стихії та смерті, навіть псевдонім – Могила – було підібрано відповідно до настрою віршів. Чоловік, який лише недавно зійшов з університетської кафедри, де його лекції слухав молодий Костомаров; чоловік, якого знав і якому передавав принагідне вітання сам Шевченко, був приречений на самотність і забуття, бо вже тоді майже не публікувався, а його збірки віршів та народних пісень пилюжились незатребувані й майже непомічені. Про забуття письменника красномовно свідчить і те, що трохи пізніше в однієї дослідниці він фігуруватиме як «Метлицький»!

Ніщо так не підрізає духовних сил митця, як усвідомлення своєї непотрібності. Це, певно, й було основною причиною душевної кризи Метлинського на тлі фізичної недуги. На хвилі розпачу, що дедалі посилювався, в умовах мовного й інтелектуального ґетто, він у номері готелю пускає собі в груди кулю. Проте не влучає в серце, а тільки прострелює собі лівий бік, після чого ще 10 (!) діб повільно вмирає на руках у свого ялтинського приятеля – повітового й карантинного лікаря Степана Руданського.

Твори Амвросія Метлинського визнано історико-літературною цінністю і введено до канону (сиріч до університетських програм для філологів). Та за цими мозолястими й кострубатими віршами стоїть ціла життєва трагедія людини, чия душа потрапила в розлам між прагненням краси й гармонії та браком здатності їх утілити в адекватних художніх формах.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.