Ґвалт над Шевченком (із коментарями Дмитра Стуса та Михайла Слабошпицького)

Іменем Шевченка маніпулюють давно. Перша маніпуляція розпочалася над його гробом. Оце вже справді приклався Пантелеймон Олександрович, той, який «гарячий Куліш». Ніби й наміри благі – бездержавній нації потрібен символ, – але вийшло, як звикле, по-українськи, обкакалися. Шевченко залишився таким, як і був. Завоньєлисьє наші гура-патрійоти. А таких ніколи не бракувало – ні колись, ні тепер…

Не залазитиму в нетрі радянського шевченкознавства. Там багато було доброго, що й становить основу нормального вивчення спадщини Кобзаря, і мені не пасує очорнювати дослідження багатьох літературознавців.

Але найбільшого ґвалту над Шевченком вчинили 1961 року, коли з легкої волюнтаристської руки Микити Сергійовича прийняли постанову про заснування Республіканських премій імені Т.Г.Шевченка. Присуджуватися премії мали за високохудожні твори в галузі літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю. Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо. 9 березня 1962 року першими лауреатами Шевченківської премії стали Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.

Не коментуватиму Шевченківські відзнаки радянської доби; надто багато різного й суперечного поєднано в ній. Поряд з іменами яскравими (це парадокс: яскраві імена – і переважно прохідні твори), – такими як той же Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Григорій Тютюнник, Олесь Гончар, Ірина Вільде, Василь Земляк, Анатолій Дімаров, Ліна Костенко, Валерій Шевчук маємо імена сьогодні фактично забутих – Микола Зарудний, Вадим Собко, Володимир Канівець, Іван Ле, Василь Козаченко, Юрій Збанацький, Платон Воронько, Микола Нагнибіда, Олексій Дмитренко чи одіозних – Андрій Головко, Олександр Корнійчук, Любомир Дмитерко, Володимир Бєляєв, Микола Шамота, Віталій Коротич, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Олександр Сизоненко… А між ними стільки випадкового й кон’юнктурного, що диву даєшся, як могли ці люди потрапити у лауреати.

Певні якісні зміни із цією премію наше суспільство переживало двічі: вперше наприкінці 80-х, напевне що починаючи з Ліни Костенко, коли лауреатами Шевченківської премії відзначили багатьох достойних літераторів, живих і мертвих: Василь Симоненко, Василь Стус, Григір Тютюнник, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багряний, Леонід Таталай, Тарас Мельничук, Ігор Калинець, Григорій Кочур; і наприкінці 90-х, коли головою Комітету став Іван Дзюба. Його прихід додав певної інтриги. Тоді цілий ряд літераторів середнього покоління став Шевченківськими лауреатами: Євген Пашковський (здається наймолодший Шевченківський лауреат, на час відзначення йому було 39), Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Вячеслав Медвідь, Василь Слапчук…

Роман Лубківський

Однак прихід Романа Лубківського на посаду Голови Комітету перекреслив будь-які перспективи у Шевченківському преміюванні. Такої кон’юнктурщини і такої непослідовности у відзначенні Шевченківських лауреатів ми не знали хіба що з часів Миколи Шамоти. Зовнішньо ніби все пристойно, але за цим фасадом криється стільки бруду, пліток і торгів, які не снилися найцинічному літературному персонажеві Гобсеку.

Я нічого не маю проти Дмитра Стуса. Його книжка про батька написана добре. Але це наукове дослідження, яке цілком можна було відзначити академічною премією імені Сергія Єфремова. Інакше виходить дивина. Колись не дали премії Ірині Жиленко, доньці Ірини Жиленко і Володимира Дрозда, яка зробила величезну роботу, переклавши сучасною українською і прокоментувавши «Києво-Печерський патерик». Тоді це вважалося таким собі сімейним корпоратизмом. А у випадку із Стусом ті люди, які колись обливали брудом Василя Стуса, вирішили запобігти ласки перед сином. Не знаю, для чого це було Дмитрові, але він премію прийняв, хоча там і грошей небагато (які гроші, одні сльози). У цьому випадку премія Дмитрові нагадувала мені «відкупне». За такі гроші я би пам’ять про свого батька не продав.

Цьогоріч премію отримали троє літераторів: Віра Вовк, Любов Голота і Петро Перебийніс. Щодо першої лауреатки, то сам Бог велів її відзначити. Стільки нею зроблено для української культури протягом півстоліття, що дивно було би, якби і цього разу не відзначили, зважаючи на вік номінантки (82 роки). Втім, не обійшлося без скандалу, і треба добре слово сказати про Дмитра Павличка, який в обороні цієї кандидатури ходив до Президента Ющенка.
Про Любов Голоту промовчу. По-перше, її поетичного доробку не знаю. А роман «Епізодична пам’ять», за який її відзначили Шевченківською премією, направду добрий. Такі книги пишуться раз на життя. Щось подібне колись було із Марією Матіос, яка потрапила в тему із «Солодкою Дарусею». Щоправда, тут додається неприємний кон’юнктурний осадок, – Любов Голота є дружиною Павла Мовчана. І це вже другий сімейний тандем Шевченківських лауреатів (до першого у мене застережень немає жодних).

А ось ситуація із Петром Перебийнісом, редактором «Літературної України», журналістом із 50-річним стажем, дивна: все-таки шкода, що премію дали йому. І дали за поезію, тоді як Перебийніс – посередній поет (до речі, і посередній редактор, бо коли порівнювати «Літературну Україну» часів Бориса Рогози, Василя Плюща і Петра Перебийноса, то найпопулярнішою вона була за першого, але найоптимальнішою, при всіх перевитратах, була за другого, сьогодні ж «Літературна Україна» є лише даниною читацьким стереотипам, завдяки яким вона й тримається ще на «плаву»).

Взагалі я думаю, що нам давно треба із цієї офіційної премії забрати ім’я Шевченка. Бо це так, ніби заляпувати час від час портрет Кобзаря кізяками. Вони засихають, обсипаються, і ми знову беремся за ту ж роботу. Або, принаймні, залишити премію імені Т.Шевченка, тільки – на взірець Гонкурівської: чисто символічний номінал, але зате літературний престиж. Хоча у нас не вгадаєш. Бо є літератори, які готові віддати ті гроші, залишивши собі диплом і значок лауреата. Говорять навіть про торги на цьому грунті.

Хай би там як, але вкотре так званий літературний офіціоз із благословення Держави вчинив гвалт над Шевченком. Шкода. Не Шевченка. Його зраджували і зраджують. Шкода інколи нас. Що бачачи такий офіційний гвалт, ми мовчимо і про себе тішимось, що були свідками чужого злочину. Забуваємо долю тих людей, які бачили муки Христа і лишалися байдужими. Вони були прокляті й не мають спочинку по сьогодні, їх не приймає земля. А можливо, це ми і є ними, тільки не усвідомлюємо свого вічного гріха байдужости…

Михайло Слабошпицький

Михайло Слабошпицький, член Шевченківського комітету: «Зміни, звичайно, будуть»

Мені, як членові Шевченківського комітету, з відомих міркувань не випадає коментувати чи оцінювати вибір комітету. Ясна річ, я голосував за когось і проти когось, і маю свою думку про кожного з номінантів і можу бути категорично не згоден із вибором комітету, але після оприлюднення результатів голосування я не почуваюся настільки вільним, щоб артикулювати особисту думку. Рішення комітету прийнято – і крапка. Для мене.

Мені здається, що майже всі випадки присудження всіх літературних премій у світі викликали оскарження. І не тільки тих, хто претендував на премію, але був обійдений. Поряд з ними лунають цілі хори обурених. Кожному здається, що саме його вибір був би єдино правильним. Я нині дописую книжку про Нобелівську премію і скандали довкола неї. Так от, жоден вердикт тамтешніх експертів з літератури не пройшов неоскарженим серед літературної – та й не тільки літературної – громадськості світу. А що вже казати про наші справи!

Євген Баран справедливо говорить і про Шевченківські відзнаки радянських часів, коли, як мовиться, свічка ставилася і Богові, і чортові. Неоднораз кон’юнктурний момент був і в рішеннях комітету вже в незалежній Україні – наприклад, присудження премій «заднім числом» Василеві Симоненку, Іванові Багряному та ін., які давно відійшли з цього світу. Це ніби намагання виправити минуле.

Незаперечно одне. В самій процедурі висунення претендентів на Шевченківську премію і в псевдонародному псевдообговоренні їх треба багато міняти. Я переконаний, необхідно створити групу експертів (їх імена тримати в таємниці, щоб порятувати цих людей від тиску номінантів та їхніх «груп підтримки»), і саме експерти пропонуватимуть комітетові по 2-3 найвидатніших твори, які з’явилися упродовж одного-двох років. Тоді в списках висунутих на здобуття премії не буде стільки просто не конкурентноздатних творінь. Практика ж тотального обговорення і рекламування творів з метою впливу на Шевченківський комітет – абсолютно неефективна й профанаційна. Інша річ – якщо такі заходи переслідують мету пропагування мистецьких і літературних явищ у суспільстві…

Премія від держави і Ґонкурівська премія – не зовсім коректне порівняння. Це дві зовсім різні премії. Дві зовсім різні мотивації під час вибору. Дехто мені закине, що державних премій взагалі не повинно бути. Але ж є вони і в Іспанії, і в Німеччині, є в інших країнах. І це дуже відомі премії. І, здається, не чути там голосів про те, що в держави треба забрати право підтримувати літературу й мистецтво.

Ясна річ, в Україні треба підносити престиж національної премії (як і вимогливість при визначенні її лауреатів), а також – і передовсім! – національної літератури та мистецтва взагалі.

Дмитро Стус

Дмитро Стус: «Не сприймаю премію як відкупне…»

Чесно кажучи важко щось коментувати у тексті п.Барана. Частина написана по суті, частина – на емоціях, частина просто дивує.

Про себе: не сприймав і не сприймаю Шевченківську премію як відкупне чи торгівлю батьком. Люди, в тому числі дуже достойні, за мене проголосували, а тому жодних підстав відмовлятися від премії я для себе не бачив. Водночас премії не зрікалися ні І.Дзюба, ні Р.Туркуняк, ні багато інших дуже шанованих мною людей, що отримали її не за «фікшн». Пан Баран про це не знає. Або знає, але мовчить. На цьому все.

Щодо ситуації з присудженням, то вона справді неоднозначна… але… будьмо чесними бодай із собою: чи хто може сказати, що ситуація з присудженням-неприсудженням премії гірша й менш прозора, аніж прийняття й «паювання» бюджету України? Так. Безперечно, треба творити зрозумілі для всіх правила гри, й прагнути до того, аби механізми вручення були прозорими. Але ж проблеми маємо не лише в культурі, яка давно існує лише для чиновників від культури. Державний механізм наш хворий, і хворий хронічно. Подібна ситуація і з преміями. Не може в хворому соціумі щось бути цілковито здоровим.

Про персоналії говорити важко. Так, Іван Дзюба, як на мене, є одним із небагатьох (а може, взагалі єдиним сьогодні), хто має моральний авторитет у дуже різних колах людей. Після нього будь-хто буде виглядати «слабшим» за нього Головою Шевченківського комітету. В той же час із морально-етичних міркувань не маю жодного права обговорювати особу Р.Лубківського, бо отримав Шевченківську відзнаку тоді, коли саме він очолював комітет.
На цьому все. Єдине, що хочеться порадити авторові допису: слід обережніше вживати вислови на кшталт «За такі гроші я би пам’ять про свого батька не продав»… У цивілізованих країнах це було б цілковитою підставою для судового позову. В нас – підстава назавжди забути про існування пана на прізвище Є.Баран.

Від редакції:
Репліка Євгена Барана не могла не зачепити категоричністю і різкістю деяких із висловлених ним суджень та оцінок (про що свідчить не менш різкий коментар-відповідь Дмитра Стуса). ЗАГОСТРЕНА РЕАКЦІЯ НА ЗАДАВНЕНУ ПРОБЛЕМУ – так кваліфікуємо її ми, солідаризуючись із основним, що є в кожного з трьох авторів: зміни в організації справи із Шевченківською премією таки вкрай потрібні.

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.