Вербальна музика Костянтина Москальця

Костянтин Москалець

Мову, її функції і можливості можна теж сприймати як біологічно необхідні розміри і потенції організму і не вимагати від цього організму, скажімо, польоту, якщо тут від самого початку відсутні крила…

Поза всім звучить музика – тиха й могутня; це вона виштовхує стебла із землі і дітей із лона – нагору, до сонця.
«Келія Чайної Троянди»

Даючи мені книгу «Келія Чайної Троянди» – щоденник за 1989–1999 роки – письменника і музиканта Костянтина Москальця, товариш сказав:

– Дуже гарна книга. В ній багато музики.

Я вмію розуміти слова. Слухаю jazz Телоніуса Монка, Майлза Девіса, Джері Малліґана, Чета Бекера – драйвові або меланхолійні (з неминучими dirty tones) мелодії, які важко переказати словами, але легко зрозуміти. Слухаю Роберта Ваятта, Джима Моррісона, Френка Заппу, Володимира Чекасіна, ніжну Квітку Цісик, ГТЧ і САТ. Люблю музику Йоганна Себастьяна Баха – особливо його «Matthaus-Passion». Мені часто здається, що така музика існуватиме завжди – навіть тоді, коли нас не буде. У цьому сенс справжньої музики і по-справжньому добрих книг. І я тепер не боюся. Не боюся…

Повторюю: розумію про що йдеться, коли кажуть, що книга дуже гарна, і здогадуюся, як має писатися в книзі, аби можна було сказати «в ній багато музики». Мій товариш не став би говорити так про книгу, якби музика не звучала в ній флейтами, валторнами чи скрипками, як не назвав би незаслужено гарну книгу дуже гарною книгою.

Я прочитав пронизливу «Келію» за два дні, а потім знайшов на сайті АУП адресу Костянтина Москальця. Запакував на пошті свою книжку-платівку «Supraphon» разом із CD-диском тріо сучасної музики САТ, наклеїв марки і відправив бандероль у місто Бахмач Чернігівської області (хоча здогадувався: письменник в цей ранньоосінній період може бути в Матіївці) з листом, написаним на звороті фортепіанної п’єси М. Мусоргського «Катакомби» (іншого паперу в сумці не знайшлося).

А через місяць після відправки бандеролі натрапив в Інтернеті на блог К. Москальця pelerin1963.livejournal.com – «розгерметизоване» продовження «Келії Чайної Троянди». Пам’ятаю, пригадалося письменницьке припущення зі щоденника: «Повинен існувати дуже простий механізм: пісня–гітара–сцена; книга–друкарня–розповсюдження тиражу»… Органічне вміння Костянтина Москальця поєднувати живе усамітнення із живим спілкуванням на сторінках інтернетівського журналу негайно нагадало мені про коростишівські гранітні каньйони, наповнені ювенільною водою, і про космічні тополі, що левітують над горизонтальним селом Травневим…

Асоціації, виникаючи, здавалося б, нізвідки, напрочуд зграбно, адекватно співвідносяться із явищами, що їх викликають. Асоціації краще, ніж слова, і не гірше від музики вчать повертатися обличчям до життя. Їхня нематеріальна природа настільки нетутешня, що уявне гілляччя черешень зачинає квітнути під очікуваним снігом, ювенільні води обертатися в шурфах легенів, а внутрішній Бог вчить не сумніватися, наказує неодмінно жити далі. Він не випоминає поїдання м’яса у піст: покаяння прийнято, гріхи відпущено. Тоді бачу себе блудним сином на порозі хати: голландське тло, ретельно прописане талановитим Рембрандтом, не приховує внутрішнього світла; непотрібні знання щезають, потрібні – зневагомлюються, а перед очима, наче полум’я на свічці, майорять грайливі метелики. Метелики – сіль життя, за якою чумакую на зоряних волах, – віддаляючись, наближаюсь і, наближаючись, віддаляюсь… В «Келії Чайної Троянди» є такі слова: «Блудний син повернувся, Рембрандт намалював, м’ясо з’їли, – тепер треба жити далі» – вражаюча опозиційним діапазоном фраза, в якій прописана (з надією? із приреченістю? зі смиренністю?) констатація усвідомленої необхідності (неминучості? невідворотності?) подальшого життя.

У livejournal передбачено можливість розміщення власних – як реальних, так і метафоричних – зображень (userpick) в користувацьких даних. Зображення дозволяється змінювати, а можна і взагалі обходитися без нього, залишивши запропонований «за замовчуванням» уніфікований трафарет. Від часу мого першого візиту до блога Костянтина Москальця на сторінці pelerin1963.livejournal.com змінилося три userpick’а: сяйливий, немов буття, блакитний метелик; жовтава триєдність вогню; чорна, аскетично палаюча свічка.

Келія Чайної Троянди

Відразу після прочитання «Келії Чайної Троянди» відчув необхідність проартикулювати своє сприйняття цієї книги, аби в такий спосіб «привласнити» просвітлене десятиліття, прожите іншою, ще донедавна абсолютно незнайомою мені людиною. «Привласнення» вимагає максимальної співучасті, а значить і співтворчості. Тому в журналі pelerin1963.livejournal.com, на сторінках якого віднайшов продовження знаних по «Келії» мотивів, я залишив два коментарі: перший – під віршем-присвятою Василеві Герасим’юку, другий – під віршем про весну та смутну дівчинку: своєрідна реакція на вміння Костянтина Москальця створювати поліфонічні образи й інтонувати їх (повертатися до них) протягом тривалого часу з дедалі глибшим всотуванням в їхню семантику…

Так, 7 листопада 1998 року К. Москалець записав у щоденнику: «У Бахмачі. Простуда вигнала мене з Tea-Rose Cell…» А 2007 року письменник поїхав з Матіївки, з Келії Чайної Троянди, до Бахмача на десять днів пізніше – 17 листопада, о 10 годині 13 хвилин, розмістивши в livejournal фотографію завішених на замок воріт і вірш Мацуо Басьо про повернення у Футамі.

7 листопада 1998 року (з «Келії Чайної Троянди»): «Знову лежить переді мною листівка із репродукцією Бройґелевої зими. На тлі ясно-синього неба з білосніжними хмарами стоїть тополя з останніми листками». 29 листопада 2007 року на сторінці pelerin1963.livejournal.com з’явилася репродукція Бройґелевих «Мисливців на снігу» і вірш, присвячений В. Герасим’юку. У вірші згадувалися Антоніоні, Пазоліні та Фелліні – кінорежисери, які «сидять на сходах, палять сигарети; / чогось бракує, як завжди, але чого – / не встановити…»

Вокзал у Бахмачі

Ритмічна (ритуальна) присутність «Мисливців на снігу» Пітера Бройґеля в «Келії Чайної Троянди» та в LJ мене схвилювала, бо, коли бачу тих «Мисливців», завжди ціпенію… У «Дзеркалі» Андрія Тарковського є зимова сцена, яку з болючою невідворотністю асоціюю з Бройґелевим безмовним мотивом: ті самі поодинокі дерева на передньому плані й чагарник вдалечині, деталізовані фігури поруч із віддаленими статуетками людей, а передовсім – засніжені схили над зашитою кригою рікою й відчуття надреальної, безтілесної чистоти, якою колись наситимося. Завжди шукаю себе на тій картині, у тому кольоровому кіно, але якщо запитати, чи знахожу – я не відповім бідними (чорно-білими) словами…

І ще: я так і не навчився дивитися на Бройґелеву пташку, яка летить над мисливцями, псами, кам’яним мостом і будинками: вона лякає мене своєю трансцендентністю. Листоноша Отто в «Жертвопринесенні» Андрія Тарковського, вдивляючись в «Поклоніння волхвів» Л. да Вінчі, каже: «Я завжди боявся Леонардо…» Обличчя Отто при цих словах полотніє, він навіть не наближається до зображення. Колись я не розумів, чим може налякати Леонардо да Вінчі. Тепер розумію. Повторюю: я розумію… Отака орнітологія.

У livejournal передбачено можливість залишати коментарі. Під віршем Костянтина Москальця, що закінчувався (після згадки про малих гуцулів, котрі запитують, «як довго буде смерть») словами «…а в ній уже ні Марти, ні Марії, / лиш морок, вирій лиликів, цей стан / невідворотної Ворохти, що застав / бездомних псів у горах Гуцулії», я написав перший свій коментар – коментар, який нічого не коментував: «Бройґель – безтілесний, трансцендентний і… невідворотний».

Із «Келії Чайної Троянди» (від 20 лютого 1991 року): «Відлига, вітер, навіть у кімнатах пахне весною. Вчора дві години ходив лісом, знявши окуляри, курив біля Вербового потоку і дивувався, – виявляється, дим від сигарети синій і запашний. Сидів і слухав тишу, яка складалася з дзюрчання потоку, співу пташки, віддаленого гавкоту псів і вітру, що шумів у верховіттях смерек. Спускаючись із гори, вкритої лісом, озирнувся: так, це Бройґель, „Мисливці на снігу”, шлях до неба і до землі – один і той самий шлях». А 18 грудня 2007 року на сторінці pelerin1963.livejournal.com Костянтин Москалець написав п’ять рядків: «…не забудь, / що на світі була весна, / і про дівчинку ту, / що сиділа в саду / невимовно сумна…»

Віктор Морозов

Весна 1991 року, весна 2007 року. Бройґель. Рембрандт. Передчуття Свята. Кучугури снігу. Екзистенційні мисливці. Батько обіймає сина, який повернувся додому. М’ясний ерзац. Наближення Різдва. Відправлена у Бахмач бандероль із книжкою і диском. Дівчинка – справжня, як висохлі олійні фарби; дівчинці треба щось пообіцяти… Усе поєднується в складній поліфонічній (асоціативній) музиці – музиці причетності та простих, зрозумілих почуттів.

Аби замкнути коло асоціацій, я залишив під віршем другий допис (або мовою livejournal – коментар): «Сніг – на Чернігівщині, сніг – у Луцьку: попередній (справедливий) Бройґель нікого не оминув, занесених снігами згадав. / Гілляччя квітне, мисливці до Свята готуються, рушниці чистять: надумали жити вічно. / А собаки – собаки ситі, їх тепер Рембрандт (з «Келії Чайної Троянди») розмалює і м’яса – вегетаріанського, черешневого, справжнього м’яса – для них у найкращому з супермаркетів купить: – На всі гроші! / Безіменна, всеприсутня дівчинка (до себе) каже: – Не забувай. / – Дякую, – обіцяю, її почувши, – я не забуду».

Згадка про супермаркет виникла недаремно: за кілька днів перед тим я придбав у одному з луцьких супермаркетів книгу Костянтина Москальця «Людина на крижині», видану видавництвом «Критика» ще 1999 року…

Життя прив’язує нас до часу, ретельно вибіливши свідомість тією реальністю, яку кожен обирає сам. Активний вибір вчить надщемливому розумінню: мотузка, що на ній дочасу височіє наповнена гелієм куля, нагадує про нашу непридатність для тривалого зберігання між землею та небом, бо консерванти з емульгаторами не врятують від занесеного над мотузкою сталевого ножика. Щем – похідне (без фаталізму) почуття від наразі можливого споглядання повітряної кулі, хоча знаємо напевно: земля візьме до себе землю, небові дістанеться небо, а нам – нам треба жити далі, вдихаючи гостре (бо з металевим присмаком) повітря. Оте надзнання спрощено називається знанням внаслідок людської звички іменувати все, що потрапляє на очі, навіть тоді, коли слова неадекватно, незграбно описують предмет або явище.

Відчуваю щемливість як предтечу просвітлення. А слово, яке спровокувало виникнення щемливості, видається мені подібним до пророслого зерна: в обох випадках спрацьовує аналогічна функціональна потужність, закладена Творцем у метафізичних речах. Натомість просвітлення та колос на стеблині – явища, які щораз важче артикулюються відпрацьованими вербальними засобами, оскільки все складніше витримувати паралель між «дозріванням» просвітлення, дозріванням колоса і пошуком адекватних слів, здатних супроводжувати процес «дозрівання»–дозрівання.

У такі хвилини вмикаю програвач «Вега-109», дістаю набір платівок із зображенням Ісуса Христа на коробці – Йоганн Себастьян Бах, «Matthaus-Passion» (виконавці – Gachinger Kantorei Stuttgart та Bach-Collegium Stuttgart, диригує Гельмут Ріллінґ) і слухаю музику…

З «Келії Чайної Троянди» письменника і музиканта Костянтина Москальця: «Ми неправильно читали книжки – ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце».

Костянтин Москалець і Володимир Кашка.
Фото М.Туза

І ще: «Писати треба щодня, щоб кожного дня позбуватися мови і досягати глибинних ритмів чистого мовлення. Процес письма настроює на внутрішній лад, вивільняє ритм, який у протилежному випадку залишається затиснутий словами. Процес письма – це така ж вправа з йоги і медитація, як і правильний глибокий подих, і кожне заглиблення у себе. Верлібр – це вивільнення ритму ментального, тому він безпосередніший і глибший за своєю дією, ніж анапест або хорей…» У цій важливій цитаті чотири рази згадується глибина. Це що – момент істини, розмежування мовного і невербального?

У Ніни Герасимової-Персидської читаю: «В глибині багатомірних процесів, які відбуваються у нашій свідомості, музичне мислення, у порівнянні з вербальним, знаходиться на більш глибоких рівнях… Принципова невербальність змісту музичного феномену для свого виведення „на поверхню” – в словесний опис – вимагає, так би мовити, „перекладу”»…

Автор «Келії Чайної Троянди» не протиставляє музичну мову мові вербальній, оскільки музика не є продовженням слів. Але, фіксуючи духовний досвід, він уважно інтонує власну філософію, наче виконує на флейті (валторні, скрипці etcetera) найважливішу в житті імпровізацію. Мабуть, тому авторські образи, немов руйнуючи зсередини вербальну оболонку, набувають іншої якості, уможливлюють передання словами кшталтування просвітлення і дозрівання колоса.

Костянтин Москалець перекладає з лише йому відомої глибинної мови, і його вербальна музика виявляється цілком придатною для запису на папері: «…сенс не в довколишності і її стосунках, а в тому, хто запитує про цей сенс, і відповідь не в тих або інших констеляціях слів, а у смерті того, хто запитує, у мовчанні картини Бройґеля, у голосі лісової пташки, у синьому і запашному димі, який стелиться над Вербовим потоком…»

Інформація про автора: Олександр Клименко народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка (клас баяна, 1989), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас баяна та диригування, 1995), Волинський державний університет ім. Лесі Українки (факультет інформатики, 2002). Друкувався у часописах "Четвер", "Ї", "Волинь", "Кур'єр Кривбасу", "Березіль", "Сучасність". Автор книг "Supraphon" (видавництво "Твердиня", Луцьк, 2006 р.) та "Коростишівський Платонов" (видавництво "Ярославів Вал", Київ, 2010 р.). Учасник (у складі тріо сучасної музики САТ) міжнародних та всеукраїнських фестивалів авангардної, джазової, сучасної академічної та імпровізаційної музики, серед яких: Нова територія (Київ), Прем'єри сезону (Київ), Форум музики молодих (Київ), Київ-музік-фест (Київ), Джазовий фестиваль (Черкаси), Фестиваль вільного мистецтва Шури Шварцдигулова (Біла Церква), Оберіг (Луцьк), Радіо-Рокс Україна (Київ), Мета-Арт (Київ). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя ("Тріумф") (за книгу "Supraphon", 2009). Проживає та працює у м. Луцьк.