Творення розмови

 Богдана Матіяш. Розмови з Богом. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2007.
Богдана Матіяш. Розмови з Богом. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2007.

Слова є подіями. Для нас, вихованих серед письма, це твердження здається неправдоподібним. Хоч усе ще неважко уявити, що слово має магічну силу, але так направду, на кожен день, ми більше не зустрічаємося зі словами-енергіями. Створені письмом, ми сприймаємо слова як предмети. Як етикетки явищ. Або товарні знаки. Ми сприймаємо їх насамперед як написи. А написів не кладуть до серця з метою збереження. Навіщо зберігати те, до чого завжди можна повернутися і перечитати? Тому ми пам’ятаємо тільки дороговкази, тільки знаки і карти – але не краєвиди. Наші серця залишаються порожніми. У той час, коли наші очі гинуть від перевтоми, вуста ціпеніють від німування. Форма сучасної поезії значною мірою витворена поглядом. Адже так направду, на кожен день ми маємо справу з писаною поезією. З поезією, яка свідомо чи ні, але розірвала зв’язок з усними джерелами. Все рідше зустрічаються вірші, побудовані як ціле, вірші від початку створені для зберігання в серці. З усіма отими невинними хитрощами мнемотехніки – з алітераціями і асонансами, з римами і рефренами. Від повноти серця говорять вуста. Коли серце порожнє – насичуються очі. Люди атомізованого суспільства, люди – фрагменти колишньої усної дійсності, ми віддаємо перевагу довільному читанню і ексклюзивним інтерпретаціям, фрагментам, розрахованим на множинність асоціативних пов’язань. Розгортаємо поетичну збірку, кидаємо погляд, вихоплюємо фрагмент, привчені вже до того, що цілого смислу взагалі не варто шукати. Адже автор – один із нас, розщеплених письмом. Автор літер, а не слів.

Тому, коли на очі трапляються «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, нам стає трохи не по собі. Наші очі не знають, що їм робити. Розмови? Так, у певному розумінні розмови є творами – але усними. З Богом? Ну, це взагалі… До якого виду літератури віднести ці тексти без жодного розділового знаку – хоча, з іншого боку, хіба справжні розмови мають розділові знаки? Легка гносеологічна паніка, викликана зустріччю з нерозпізнаним літературним об’єктом, ущухає тільки тоді, коли перестаємо сприймати книжку Матіяш власне об’єктом. Тоді, коли перестаємо читати її, помилково, за звичкою витрактувавши літери як письмо. Тільки тоді, коли починаємо прислухатися до сказаного, падають засвоєні з дитинства друкарські упередження до слова і ми нарешті розуміємо, що слова тут – діються.

Слова діються і діють. Жінка говорить до Бога, однак її мова не є мовою молитви або теології. Саме так, як Богдана Матіяш розмовляє з Богом, мати говорить із своєю дитиною, зовсім не маючи на меті повідомити їй важливу інформацію. Небо синє, каже вона, трава зелена. Або ось так:

швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так
красиво цвістимуть
ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но
як між листям блищить роса
подивись як тремтять пелюстки на вітрі
як міняться під вранішнім сонцем
і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки
коли ти просто
думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму
тебе подумки
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе
тихим малим ірисом

Але, як і у випадку з дитиною, мовлення до Бога стократ істотніше за банальну передачу інформації. Адже його магічним завданням є значно священніше: навчити говорити. Розмови з Богом передбачають відповідь; вони домагаються її, вони її благають, вони не можуть бути монологами, зверненими в ніщоту. Взагалі це дуже дивно, коли жінка вчить говорити Того, Хто Сам є Словом – і слова Подателем. Так починає розвиватися основний сюжет цієї невеличкої книжки, драматична діалектика стосунків із мовчанням і мовленням, незбагненна, містична любов до Того, Хто більше, ніж є, хоч Його на позір нема. Поза будь-яким сумнівом, цей твір могла створити тільки глибоко релігійна людина; але ось іще одна несподіванка: мова Богдани Матіяш майже цілковито вільна від конвенційних релігійних форм. Звичайно, якщо добре прислухатися, можна розрізнити ледь чутні відлуння євангельських цитат: «а тепер залишіть мене а тепер дайте мені піти а тепер скажіть мені що тут не всі стомлені і обтяжені і я вам не повірю» – проте, основне послання «Розмов з Богом» полягає не в трансляції традиційних релігійних змістів, а у видобуванні їх з немислимо близьких матерій, скажімо, з відрази до зоопарків, з дощентної емпатії в долю полонених звірят – і в свою власну долю бути смертною істотою. Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани – втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! – можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор:

мені подобається що риби плавають головою вбік
і навіть коли вони вистрибують
із води і починають ходити головою вбік мені теж
це подобається
подобається що вони не запитують ні в кого дозволу
чи їм справді можна це робити…

Разом з тим, у книзі є настільки пронизливі і трагедійні ноти – от як у вірші, де йдеться про померлу маму – що для нас, які щодня байдуже поглинають теленовини з сотнями смертей, саме ця здається катастрофічною, особистою втратою, саме ця примушує замислитися над сенсом життя:

дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе
нічого нікому
не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго
її ведеш
і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов
просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав
її руку з моєї
і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось
говорячи
може вона вперше сказала добре що ти вже тут
ти ж знаєш я так
міцно сумувала за тобою мій Господи може вона
ще встигла
поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене
обійняти
ти ж знаєш я майже нічого звідти не пам’ятаю…

Це відчуття при-сутності Співрозмовника не лише на горі або в Храмі, а й у звичному міському повсякденні часом викликає ніяковість, бажання виправдатися бодай перед кимось близьким – виправдатися за власну чистоту і тонкість, за причетність до таємних знань серця, одночасно відстоявши право на індивідуальне сприйняття сакрального, право на себе, саме таку:

...ти питаєш
чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як складно
мені
говорити з Богом а я ж його знаю вже так багато років
а втім досі
не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе
так мало
що певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе
говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене
так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я
послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені
не докоряє
Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих
персиків

Бог Матіяш не є абстрактним і трансцендентним Абсолютом, апофатичною вправою інтелекту. Це завжди реальна особистість, реальна присутність Того, Хто чує, за Ким скучають. Якби спробувати уявити собі атеїзм, що міг би розвинутися з такої діалогічної концепції Божої особи, то він полягав би виключно у неможливості говорити-до, у засадничій відсутності усного, може, в якихось писаних фрагментованих віршованих рядках, не пов’язаних сенсом цілого. А ще такий гаданий атеїзм міг би полягати у звертанні на «Ви». Коли читаєш «Розмови з Богом», на думку спадає зовсім мало конкретних текстів, з якими вони могли би пов’язуватися. Цьому, очевидно, сприяє свідоме уникання цитат і хай там якої інтертекстуальної гри. Інтертекстуальність належить до царини письма, тільки там набуваючи чинності. Розмови ж діються як повністю незалежний від другої знакової системи жанр, як дихання Духу. І все-таки одну книгу вони викликають у пам’яті – це «Я і Ти» Мартіна Бубера, де, серед іншого, було сказано таке: «Якщо ти виконуєш місію, Бог залишається присутнім для тебе; той, хто виконує місію, завжди має Бога перед собою; що сумлінніше виконання, то сильнішою і постійнішою є близькість; звичайно, ти не можеш займатися Богом, але ти можеш бесідувати з Ним».