«Бардо Тодьол» по-українськи

sy4
Сич О. Уроборос. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007.

Хребет Світового Розуму зламався. Людина більше не здатна співіснувати в гармонії з іншими. Війна — єдиний ключ до розуміння того, як вийти з ситуації невизначених істин. Західний розум зазнав нищівної поразки. Людина раціональна втратила здоровий глузд, тепер її філософія вміщує руйнівні сили, деструктивні інтенції, які, врешті-решт, знищать усе на своєму шляху. Потрібно втікати, втікати з цього світу на іншу планету. «Ми всі функціонери. Навіть не так. Ми — функції якоїсь чужої волі. Якогось механізму, який збагнути годі. Ти знаєш, що таке годі? Можна тільки знати, що він є. І що ти — функція. Може, в того механізму і є голова, так би мовити. Але вона не для нас. І не про нас думає. — Орест усміхнувся» (Уроборос. – С. 79).

Роман Олега Сича, на перший погляд, досить тяжко вписати в традицію української літератури, адже основна його інтенція — показати, що людина втратила базові гуманістичні цінності. Ідеться про Україну, яка перетворилася на простір терорусмертей і божевільні. Українські реалії — світ після вибуху атомної бомби; пролита кров уже втратила семантику: більше вона не жахає, як не жахає і смерть, сотні вбитих чоловіків і жінок, яких безглуздо пожерла війна. Ми не відчуваємо цієї трагічної естетики. Війна скрізь. Тому, як на мене, одним із претекстів цього твору можна вбачати романи Ернеста Хемінгуея, зокрема «Прощавай, зброє!».

Другим претекстом «Уробороса», напевно, варто назвати романи Курта Воннегута «Бійня №5», де також відбувається зміна ціннісних орієнтацій людини, яка опиняється в умовах війни. Це вже іронічно-цинічне ставлення до смерті, коли кількість загиблих просто перераховується через кому на чверть сторінки. Згадати всіх неможливо, а не всіх — не варто. Та й саме пригадування — шлях через Пекло. По-друге, в цьому романі маємо художнє двосвіття: з одного боку світ реальний, а з другого — представники інопланетних цивілізацій. У романі О. Сича таке роздвоєння також існує.

Третім претекстом я би назвав найвідоміший роман американського письменника Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі». Аналогія стосується, зокрема, третього розділу роману «Уроборос». Дія відбувається в божевільні, як і в Кізі. Герой потрапляє до світу Фауста, Юнга, Фройда, Джордано Бруно тощо. Є там і своя медсестра, яка уособлює тоталітарний дискурс, що мусить знищити людину, маючи для цього всі засоби — від «кімнати сміху» (парафраз до кімнати, де над людиною проводять різні «експериментики» до звичайного електрошку). Проте, на відміну від Кізі, в цьому тексті велике значення має психоаналітичний підтекст, тобто прагнення показати епізод так, щоби читач зумів сам здійснити психоаналітичну спробу пізнання внутрішнього світу героїв. Інколи це вдається, інколи — не зовсім.

Серед українських претекстів мені б насамперед хотілося назвати і твори Миколи Хвильового, зокрема «Я (Романтика)». Саме неоромантичне сприйняття з елементами імпресіонізму, як на мене, — в основі твору. Я не можу сказати, що цей стиль є домінантою, але неоромантизм постає єдиною можливістю змалювати героя-борця, героя, який постає проти системи чуми.

Герой прагне боротися, хоча й отримує від світу неприємні дарунки й страшні знаки. Світ війни забирає кохану. Забирає не саму, а з ненародженою донькою. Орест, головний герой, дізнається про це по телефону, адже саме в цей час перебуває у США. І відразу перед читачем з’являються імпресіоністичні малюнки похоронного процесу. По-друге, в тексті імпліцитно наявний образ матері України, яку її ж «м’ятежні» діти прагнуть розіп’яти. По-суті, створено неоромантичне продовження «Я (Романтика») Хвильового. Образ смерті й Воскресіння Христа замінено образом Божої Матері, Діви Марії. Чоловіче трансформується в жіноче, хоча, як відомо, існують культурологічні студії, які пояснюють, що Христос був утіленням більше жіночого. Мабуть, для України більше пасує все ж таки образ Марії.

За своєю структурою роман відсилає читача до Тибетської книги мертвих («Бардо Тодьол»), адже три частини роману мають назви, аналогічні до назв тибетської книги: «Сидпа Бардо», «Ченід Бардо», «Чигай Бардо». Але не все так просто. Насправді в систематизації розділів у книзі мертвих в О.Сича є зміна: в Тибетській книзі перший розділ має назву «Чигай Бардо» (про складні процеси, які відчуває людина в момент смерті, про способи уникнення другого народження, адже народження — шлях до мук і страждань), другий — «Ченід Бардо» (частина про «кармічні видіння»), а вже третій — «Сидпа Бардо» (про інстинкт народження). Для того, щоб читач зумів розібратися в тонкощах східної філософії, наприкінці роману розміщено невеличкий словник із термінами, ужитими в романі зі східної філософії.

Отже, повертаючись до заплутаної структури… Відповідно до Тибетської книги мертвих, найбільше звільнення людина може отримати саме в мить смерті. Народження ж — ярмо, обов’язок пройти життя ще раз і набрати гріхи в чашу життя. У романі перший розділ відповідає останньому в Книзі, тобто все починається не зі смерті, а з народження – так Книга мертвих перетворюється в українському варіанті на книгу живих. Другий розділ такий самий, як і в оригіналі, йдеться про кармічні видіння, а третій — це смерть, звільнення людини, що в тексті представлено через можливість утечі з однієї планети на «Уроборосі», спосіб звільнення з ярма страждання, яке виявляє себе в людській психіці, що прагне тепер війни, крові.

Варто згадати в контексті цього аналізу працю Маркузе «Одновимірна людина», в якій філософ підвів риску під кризою раціоналістичного світогляду. Він наважився сказати, що людина не є одновимірною. У ній може співіснувати кілька масок, ідентичностей, ролей.

Поряд із Орестом у романі О. Сича з’являються образи-маски, образи-примари. Вічний образ Фауста весь час поряд — і в реальному житті, і в божевільні. Поряд блукають Юнг і Фройд, Ейнштейн і Джордано Бруно. І Ненька-Україна. Здається, всі ці маски-функції — лише різні вияви однієї свідомості структури, що мають глибоке коріння, утривалені в стихіях життя: вогню, воді, землі й повітрі. Недаремно всі ці стихії по-різному представлено в художньому творі. Пожежа — вогонь і загибель Джордано Бруно (приклад, що засвідчує спорідненість людини зі своєю стихією за Г. Башляром), з’являється образ гелікоптера (повітряна стихія); межею між Україною та США є океан. «Все-таки він сподівався повернутися… Це не скучив за Києвом. Це інше — таке, що словами не скажеш. Уночі Орест ходив на океан, слухав, як він живе, й дивився, наче йолоп, у протилежний берег. Згадував Йорика й чув, як добре там, де Ореста нема. Щодня чекав на дзвінок і щодня втрачав і її, і себе. Й не було дня, і ночі, і часу. Та й получасу також. Він безглуздо й марно силкувався зрозуміти, що відбувається». (С. 67).
Образ Америки в цьому творі вартує окремої розвідки, адже у вкрай малому обсязі (кілька епізодів) удалося створити доволі кумедну картинку, яка, безперечно, є іронічною, але майстерно-іронічною, вона додає художньої вартості тексту.

Земля — постійний біль у свідомості головного героя, землю в цьому тексті можна поєднати як стихійний первень із жінкою, яка мала народити доньку, але загинула в ситуації абсурду, коли всі стихії перемішалися і розум уже не може дати ради.

Насамкінець цього інтертекстуального прочитання роману, який не претендує на складні визначення а-ля «інтелектуально-філософський роман», вдамся до спроби співставити його з романом Валерія Шевчука «Три листки за вікном». На початку рецензії я припустив, що роман О.Сича важко вписати в українську традицію. Проблема може полягати хіба що в тому, що в нашій літературі небагато творів, орієнтованих на східну філософію (безперечно, Хвильовий — один із кращих прикладів симбіозу «психологічної Європи» й «азіатського ренесансу»). Основний імпульс твору О. Сича — «Дайош східну мудрість і гармонію». У романі В. Шевчука «Три листки за вікном» в першому розділі, як не парадоксально, маємо пряме називання уробороса, який постає невидимим ключем до поєднання всіх трьох частин великої історичної притчі — від розповіді про Іллю Турчиновського до Киріяка Сатановського. Останній розділ роману В. Шевчука також має «аварійний фінал»; сталася пожежа, яка обірвала життя Сатановського й замкнула цикл. В О. Сича цикл не може бути замкнений у такий спосіб, адже роман постає як книга, а книга — це вже імпліцитний цикл. Книга, врешті, – це також один із ключів-кодів до розуміння суті. Перед нами книга людського життя як спроби вирватися з самого життя в інший вимір, космічний, фантастичний, неземний, але з іменем Земля.

Важливо, щоб цей роман було все ж таки прочитано. Врешті, його написано простою мовою, й навіть подекуди він видається таким собі масовим романом. Але це не так. Навіть протиставлення Юнга й Фройда в романі мають глибоку природу для розуміння психоаналізу, однак не всі читачі це помітять. Та й автор не ставив собі цього за мету. Важливо, щоби якась частина уробороса відкрилася для українського сприйняття. Саме з поєднання непоєднуваного народжується парадокс, а парадокс, як відомо, — єдиний спосіб осягання світу, який занурився в хаотичне протиборство.

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.