Постмодернізм: кінець терміну

«…починаєш бачити “постмодернізм” усього тільки елегантною інтелектуальною фікцією»
Ю.Андрухович «Повернення літератури?»

«постмодернізм – це те, як світ уявляє себе Америкою»
С. Голл «постмодернізм і вимова»

Колажі після свободи

Аби взятися за цю статтю, бракувало якогось одного – яскравого – штриха; певного поштовху до усвідомлення, що саме явище існує у набагато ширшому форматі, ніж ми собі звикли уявляти, одне слово – прозріння (так, так, тут конче треба поставити смайлик). Нагода не забарилася: виставку Сергія Параджанова щойно зараз забирають із Києва, проте його колажі встигли побачити сотні людей. І ніде дітися від нав’язливого питання: чому? чому після звільнення з таборів їх стільки; не будь-яка інша техніка, а саме колаж?

Ні, я не прагну назвати Параджанова постмодерністом, хоча безглуздо заперечувати, що у 80-х він творить як постмодерний художник. Хочу лише спробувати на хвилину уявити собі тогочасне світовідчуття знаного митця, а до термінів, особливо до настільки скомпрометованих, вочевидь, логічно ставитися із підозрою. Державна машина роздушила людину, котру всі довкола (та й він сам) вважали генієм; проте, строк закінчено і художник повертається до роботи. Який він? Зневірений, спохмурнілий, примирений з існуванням… Життя, слава, сподівання розбиті на друзки, вони існують радше як спогади, як калейдоскоп уламків колись пишного сервізу, з яких, якщо постаратися, можна зліпити новий – цього разу на полотні. Однак, усі вже бачитимуть, що це нове створене з уламків, окрушин давнього. В цьому і є суть постмодерного колажу – його тчуть з реплік пригаданої культури; і без жодної претензії на сліпучу новизну. Але ж ми продовжуємо сприймати колажоване як мистецтво?!

Що таке «Мерлін Монро» Параджанова? Насмішка над масовою культурою? Портрет красивої жінки з аплікацією комбіне? Алюзія на Енді Воргола? Чи все це разом? А портрет Пушкіна з вклеєним обличчям Висоцького і гітарою – це бажання принизити класика чи вивищити талановитого барда-хулігана? Врешті, колажі з Моною Лізою, картинами Рафаеля та Босха і поміж них – портрет-аплікація друзів і себе самого, бо ж «Я продав дачу». Художник творить чи художник грається? Відповідь – очевидна. І Фелліні, котрий прислав Параджанову лист-аплікацію, також її знав.

Культура більше не може уникнути культури. Писати, малювати, творити музику – значить прогортати всю культурну історію людства, і ми нікуди від цього не дінемося, бо до цього звикли вже і читач, і глядач, і слухач. Просто сісти і просто писати? Гарольд Блум зізнається, що одного разу вирішив підготувати лекцію, начебто забувши все, що до того прочитав про Мільтона, тримаючи перед собою лише його «Втрачений рай»; і на третій чи четвертий день йому почало вдаватися. Нам ніхто не забороняє вірити у цю красиву утопію, проте Параджанов, вочевидь, думав інакше. І сказати тут «постмодернізм – це не стиль, а стан» – надто банально: про це вже сказали всі від Андруховича (бо на А) і до Ліотара (бо вважаю його першим). Просто «після свободи», неважливо, чи по відсидці п’яти років, чи по ксерокопіюванні п’ятитисячного примірника, світ більше не виглядає цілісним і доцільним – усього лиш барвистий конструктор «Лего», з якого можна скомпонувати так нескінченно багато.

Епоха без ілюзій, або чому ми його так не любимо?

Боротьба проти постмодернізму, що, як всі ми знаємо, триває у нашій культурі (а також боротьба за «наш постмодернізм», яка у ній теж триває), насправді є дещо кумедною штовханиною під хисткою вивіскою, котра й сама ледве тримається і готова впасти нам на голови. Які фобії викликає у нас це слово? Що більше ніхто не писатиме? Що вандали хіп-хопу потопчуть партитури Бетховена й Моцарта, а самовдоволені янкі-глобалісти з сигарами в зубах розтерзають наші вишиванки? Чи, можливо, нам просто страшно від передчуття масштабних змін у баченні всього, до чого ми звикли: адже література, музика, візуальні мистецтва справді швидко й радикально змінюються і таки зміняться? І справа, звісно ж, не в тому, як називати цю зміну – вона вже сталася і сталася безповоротно.

Наш страх – є страхом прийняти й усвідомити справжнє різноманіття сучасної культури: визнати, що є люди, котрі слухають Моцарта і читають Шекспіра, а поруч з ними існують ті, хто слухає «Тартак» і читають Ірену Карпу, або крутять собі «Шансон» і не читають нічого, крім анекдотів у мобільних телефонах. І ми не маємо права відіслати на вогнище ні тих, ні інших, ми рухаємося одними й тими ж вулицями, коримося одній, колись ухваленій, конституції і купуємо хто помаранчевий сік, а хто – пиво «Оболонь», в одних і тих самих супермаркетах. Нам не доведуть, що Круг кращий за Шекспіра, а ми… хіба ставитимемо двійки у школах, проте все одно нічого не доведемо.

Постмодернізм є не просто стратегією примирення масової культури та культури «вченої», елітної – це, власне, спосіб виживання високої культури в епоху тотального панування штампованого маскульту. Видається, що традиційні цінності інакше й не можуть бути включені в загальний обіг хіба як шляхом злучення, колажування їх із масовими формами. Це, звісно, дратує нас – справжніх прихильників та фанів Бетховена, – але сучасні підлітки будуть слухати його тільки в рінг-тонах і лише потім, можливо, колись переступлять поріг філармонії, щоби почути живу скрипку. Ми не повинні мати ілюзій щодо їх вибору. Відтак, постмодерніст є, вочевидь, людиною, котра таких ілюзій і не має: він розуміє, що від аристократичної культури залишилися в обігу хіба скалки і ми можемо інкрустувати ними гамбургер маскульту (тоді їх засвоять, як засвоюють музику «Бітлз» у «Макдональдсах») або ж їх занесуть у музей, де виставлять за вітриною у гордій самоті та непотрібності. Ще цікавіше стає, коли розуміємо, що доведеться невдовзі відмовитися від найбільш цінного нашого талісману – книги.

Доки сонце в небі сяє…

Найрадикальнішою аплікацією, суперпалімпсестом, гіперколажем досвідів, емпіричних та культурних, є мережа. У ній розвінчуються усі ілюзії, включно з ілюзією її тотальності. Це текстуальний світ, котрий створюється і змінюється на очах, й щоби припинити цю ненастанну зміну, потрібна хіба якась глобальна катастрофа. Поки я пишу ці рядки, створюються й зникають не сотні, а сотні тисяч сайтів, і вони не просто так існують собі десь там у нетрях комп’ютерних мереж – це вузли новин, електронні бібліотеки, «живі журнали», що мають вплив на всіх нас, на нашу «реальність» тут і зараз. Чимраз більше людей все більше читають не зі сторінок книг, а з моніторів та навіть телефонних екранів. Дуже швидко їх портативність дозволить не носити із собою не лише громіздкі томи, але й легкі покет-буки: ми звикнемо до нових способів читання, дотиків, запахів, серед яких не буде звичного запаху сторінок. Невже ми досі вважаємо це фантастикою?

Отут і надходить черга одним рухом убити набридлий термін. Цур йому пек, тому постмодернізмові, – нехай залишається на сторінках книг. Скажуть: була така мода, котра в Україні позначала щось нове, насмішкувате, післясоцреалістичне. Тоді всі писали іронічно, укладаючи колажі та каталоги – минулося, зосталися… І не помітимо ми, як багато змінилося довкола в письмі, читанні, викладанні літератури; як література все більше вгрузає в мережу, тратячи традиційні ознаки, набуваючи нових (мультимедійність); як інші сфери людської діяльності набувають ознак літературності (почитайте блоги – там дбають про стиль!). Що там постмодернізм? Ми відкрили існування кисню і забули, що вже давно ним дихаємо? Невдалий зужитий термін і справді скоро зійде зі сторінок (чи ж сторінок?) теоретичних підручників. Але іронічність, колажність, інтертекстуальність письма залишаться з нами, так само, як зміниться й світ довкола нас. Й звісно, це аж ніяк не буде смертю мистецтва – лише його мутацією; а мутація, насправді, означає продовження життя у нових формах, котрі можна назвати аномалією лише з точки зору давніших норм. Будьте певні, уся наша літературна діяльність зараз на погляд середньовічного клірика достойна анафеми чи й вогнища. Наше сучасне середньовіччя добігає кінця – попереду нові можливості для культурної дії, нові можливості взагалі.

Колись наші онуки прибіжать до своїх дідусів та бабусь просити грошей, аби вживити собі за вушко зайві 2 терабайти пам’яті. Пірсінг? Насправді, свято тільки наближається – невдовзі світ стане значно веселішим (ще один смайлик).