Утомлений людьми, зцілений сонцем

Михайло Коцюбинський із дружиною
Михайло Коцюбинський із дружиною

Знамениту свою новелу «Intermezzo» (1908 р.) Михайло Коцюбинський присвятив «кононівським полям» – і для того, щоб краще зрозуміти логіку появи цієї дещо дивної присвяти, варто почати з географії.

Село Кононівка на початку ХХ ст. входило до складу Полтавської губернії. Тепер це північний куток Черкащини, Драбівський район. Від Києва треба їхати в напрямку Харкова сотню кілометрів, залишити ліворуч Яготин, потім (праворуч) Богданівку Катерини Білокур – і вважайте, що ви вже в Кононівці. Михайло Коцюбинський добирався сюди потягом: Кононівка й дотепер – залізнична станція. «Місцевість степова, рівна, – писав від 7 червня 1908 р. в Чернігів Шурочці Аплаксіній, співробітниці статистичного бюро, в яку був закоханий. – Місцями низька, болотиста, лісів немає…» Справді, пейзаж тут такий, що очі довго будуть шукати горизонт: ідеальна рівнина, багато простору, неба; куди не глянь – скрізь той самий «прозор», яким захоплювався «сонячно-кларнетний» Павло Тичина (учень М.Коцюбинського, до речі).

Погостювати в степовому полтавському селі Михайла Михайловича запросив Євген Чикаленко, який поселився тут кількома роками раніше.

Євген Чикаленко
Євген Чикаленко

Про Чикаленка тепер би сказали, що він був «ефективним землевласником». У ХІХ-му – на початку ХХ ст.ст. висловлювалися інакше: «культурний хазяїн». Для нашого ж сюжету найголовнішим є те, що Євген Харлампійович був визначним громадським діячем, незаперечним моральним авторитетом в українських (та й не тільки українських) колах, меценатом і просто – благородною людиною, яка вміла шанувати таланти.

У Кононівці Євген Чикаленко мав будинок. «Кононівські поля» теж належали йому. Достатньо зримо все це можна «побачити» очима М. Коцюбинського, який у своїх листах до дружини Віри Устимівни і Шурочки Аплаксіної мовби пропонував їм здійснити заочну «екскурсію». Він детально описував «запущений парк, в якому стільки ворон, як у Святошині», великий, на 10 кімнат, «дім серед парку», в якому «є гарна бібліотека», «малесенькі ставки», свої «втечі» в поле, де можна «читати книгу природи» і насолоджуватися самотністю, ретельно фіксував усе, що стосувалося свого режиму, самопочування, «кулінарії», настроїв, стосунків з Євгеном Чикаленком, творчих планів…

Листи до дружини – «ділові», сухуваті (хоч і з неодмінними звертаннями: «дорога дитино», «серденько»), часом «фізіологічні»; зате в епістолярних посланнях до Шури Аплаксіної чується пристрасть («я буду тільки тоді щасливий і спокійний, коли матиму тебе на все життя…»). Михайло Михайлович і справді збирався все кинути і податися з Шурою на Кубань.

Олександра Аплаксіна
Олександра Аплаксіна

Звісно, в листах до двох адресаток М.Коцюбинський повторюється, але це природно: будні його були зовні одноманітними, головні події відбувалися, що називається, «в душі». Рефрен, яким переповнені «сповіді» й «репортажі» письменника, – нарікання на «утому од людей» і, водночас, втішання природою, «сільським повітрям», самотністю і простими радощами буття. Ось, скажімо, втіха, пережита Михайлом Михайловичем 26 червня: «цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію». «Робив студію» – означало: працював «на пленері», спостерігав, щось нотував для майбутнього твору.

По суті, в листах із Кононівки вже прозирає сюжет «Intermezzo». Деякі фрагменти з послань до О.Аплаксіної читаються як заготовки, з яких згодом «виростатиме» текст новели: «Навколо – безконечний простір полів, цілий океан вологого сонячного повітря. Уяви собі мене, який іде без усякої цілі вздовж зелених полів. Не дорожу часом, п’ю повітря і бронзую лице на сонці. Зі мною тільки спущені з цепу величезні білі вівчарки, злі й неприборкувані: Трепов, Пава й Оверко. Приємно і страшно дивитися на їх дикі «курбети» в житі, знаючи, що, ще не освоївшись, вони можуть кинутися на тебе…»; «повертаюся з поля, як біблійний Ісав – із запахом польових квітів на одягу”.

Головний мотив листів – втома від людей і зцілення душі через спілкування з природою – стане темою «Intermezzo». Коцюбинський уже живе своїм задумом; в його «епістолярній прозі» кристалізуються художні деталі, вимальовується той предметний світ, який невдовзі оживе в новелі. Навіть білі вівчарки з’являться в «Intermezzo»! Одній із них Євген Чикаленко, як бачимо, дав «крамольну» кличку (Трепов – реальна людина, міністр внутрішніх справ, генерал; біля Кіровограда є село Трепівка – колишнє володіння цього високопоставленого царського чиновника).

Будинок Євгена Чикаленка в Кононівці
Будинок Євгена Чикаленка в Кононівці

Згодом М.Коцюбинський матиме мороку з цим своїм новелістичним «Треповим»: кличку вівчарки доведеться замінити на іншу – «Кратер».

«Intermezzo» Михайло Коцюбинський мав намір писати тут же, в Кононівці, проте згодом передумав. Новела вийшла з-під його пера вже в Чернігові. Крапку було поставлено 28 вересня 1908 р. (а надруковано твір у першому числі журналу «Літературно-науковий вісник» за 1909 р.).

Але перед тим – у липні, коли Михайло Михайлович повернувся з Кононівки додому, його чекала, сказати б, сподівана несподіванка. Один із листів, які він адресував Шурі, принесли Вірі Устимівні, дружині. Розмову з дружиною на прикру для обох тему Коцюбинський описував Аплаксіній так: «Усупереч очікуванням – ніяких докорів, ніяких сцен. Навпаки – стільки виявлено було благородства, розуміння й доброти, – що я був вражений. Виявилося, що В.І. дуже любить мене, чого я не підозрював. Вона благала мене не кидати сім’ї, не губити всіх. Мені було так страшно важко, так нестерпно, що я плакав. Тепер у мене туман у голові. Не знаю, чи переживу я тяжку душевну драму, цей конфлікт між обов’язком і почуттям».

Місце колишньої садиби Євгена Чикаленка в Кононівці
Місце колишньої садиби Євгена Чикаленка в Кононівці

Драма трьох тривала аж до травня 1913 року, коли життя Михайла Коцюбинського закінчилося. Було йому тоді неповних 49…

Віра Устимівна пережила чоловіка на вісім років. Що ж до Олександри Аплаксіної, то вона довгий час мешкала із сестрою на околиці Чернігова в невеличкому, «майже сільському», будиночку. Там її й застав 1954 року львівський професор Іван Денисюк, який згодом написав про «Беатріче Коцюбинського» нарис, згадуючи в ньому «невисоку на зріст сивоволосу жіночку, з кирпатим носиком, негарну, але оповиту флером повабу й чару», «людину високої інтелігентості й культури».

Олександра Аплаксіна назавжди залишилася самотньою.

Їй судився довгий вік – цілих 92 роки…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Професор НаУКМА.