Що знаєш ти про любов?

Саме таке творче завдання поставили видавці «Фоліо» перед 25 сучасними українськими письменниками, оповідання яких об’єднали у книжечку «Сто тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Цей комерційний проект підтвердив правило: є замовлення — є література. Із задумом видавництво «Фоліо» влучило у десятку: людям чомусь подобаються тематичні антології, особливо любовні. Вдалий маркетинг, проте, не завжди свідчить про високий професіоналізм видання. Видати й продати книжку — це, звичайно, мистецтво. Проте для початку її треба написати і відредагувати. Принаймні назва книжки мала б звучати — «100 тисяч слів про любов включно з вигуками». Проте мовного чуття забракло не тільки редакторам, а й самим письменникам. Богдан Жолдак в оповіданні «Любити по-українському» наголошує на тому, що замість нездарної кальки «займатися коханням» українці мають уживати такий природний для них вислів, як «кохатися». А ось Юрій Покальчук в есеї «Як тебе не любити» все ж задовольняється калькою. Хоча у випадку з Покальчуком більше важить вже той факт, що письменник підкреслено відділяє Любов і Кохання (саме так, із великої літери!) – від сексу.

Про любов, звісно, писати завжди непросто, а в часи «безлюбовного стану», за Оксаною Забужко, напевно, майже неможливо. Саме тому дехто з прозаїків, наприклад, Кость Москалець, спостерігаючи за цинічними й вульгарними дівицями, які матюкаються, палять цигарки й не відмовляються від алкоголю, дійшов висновку, що життя спростувало два найпоширеніші потрактування любові — або як замаскованого статевого потягу, або як містичного, позагормонального почуття. Кость Москалець відмовляє сучасним підліткам не тільки в коханні й любові, а й у сексі. За спостереженням письменника, підлітки займаються потворними вправами, які неможливо порівнювати із ритуальними танцями бодай павуків у шлюбний період. Галина Пагутяк, натомість, фіксує свою увагу на тому, що вмираюча біла раса і її культура — елітарна, масова і контркультура – перестали сприймати світ гостро, пристрасно й безстрашно. Згинаючій західній культурі авторка протиставляє живу мусульманську. На її думку, лише Офелія дорівнялася у своїх почуттях до божевільної пристрасті «Лейли і Меджнуна».

Натомість Юрко Іздрик будь-яку любов — і західну, і східну, і північну, і південну – без зайвої переконаності розцінює як «метафізичний лохотрон». А “залізний Редьярд” української літератури, тобто – Володимир Єшкілєв, вбачає якийсь містичний зв’язок між формою дівочих щиколоток і любовною формою. На думку «залізного Єшкілєва», українці, ці ментальні селяни й нащадки кріпаків, є носіями похмурої любові. Гадаю, що теза, згідно з якою расова неповноцінність обов’язково супроводжується неповноцінністю чуттєвою, є такою ж нісенітницею, як і переконання, наче українські жінки — найпривабливіші у світі.

На іншому полюсі антології опинилися Тарас Прохасько й Олесь Ульяненко. Перший написав молитву, в якій звертається до Господа з єдиним проханням — залишити йому свободу любити. Тарас Прохасько вірить, що Бог, тобто любов, існує завжди і скрізь, а людина наділена вільним вибором її пізнати. Олесь Ульяненко дещо екзальтовано переконує читача, наче вуркаган з поламаним носом, вухами й розтатуйованим тілом розповідав йому про свою дівчину так, що в смердючій камері, де їм обом довелося калатати п’ятнадцять діб, «розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія». Здається, перебільшення, проте оповідь прозаїка про професора-інтелектуала, який закохався у вульгарну бабеху, цілком вірогідна. Отже, соціальних умовностей любов усе-таки не визнає. З іншого боку, Наталка Сняданко акцентує на тому, що любов не знає й вікових меж. У її добротному реалістичному оповіданні «Черстве печиво» йдеться про почуття людей пенсійного віку. При цьому молода авторка подає досить вірогідний психологічний портрет старих людей, які виявилися ідеальною парою, хоча й зустрілися на схилку віку.

Анемічно-немічними видалися мені любовні оповідання жінок-письменниць. У них панує якщо не банальна декларація (Таня Малярчук: людина — це любов, все решта — марниця; Світлана Поваляєва: світ — це любов, якщо у ньому відсутня людина), – то постмодерна ампліфікація, тобто нагромадження однотипних запитань про те, чим насправді є любов (Світлана Пиркало).

Набагато симпатичнішим на цьому тлі виглядає оповідання Ірени Карпи, у якому авторка використовує улюблений прийом Тарантіно: Божий промисел виявляється у зв’язках між випадковими людьми, які раптом зустрічаються у цьому шаленому світі, наприклад, стають жертвами однієї автомобільної аварії. Цікавим видається припущення Ірени Карпи про те, що кожний із нас отримає термін у раю, який дорівнюватиме тому часовому проміжку, протягом якого ми кохали. Персонажі оповідання отримують «любовні терміни» від 9 днів до 25 років. Щодо останнього, то в мене виникає сумнів, адже Ольга Василівна не тільки кохала свого чоловіка протягом 25 років, як сказано у тексті, стільки ж часу вона також ненавиділа власних дітей. Думаю, ненависть і любов у даному разі мають іти у взаємозалік.

Найкращим у книжці, як на мене, є оповідання Юрія Андруховича «Чувирла і Чудовисько» (ремінісценції: казка «Красуня і Чудовисько»). Цей твір являє собою начебто сценарій майбутнього фільму, створеного на основі нарису невідомого Джона Стіла, дописувача американського журналу «Life». Свою історію автор протиставляє уже існуючій версії про смерть Степана Бандери. Йдеться, звичайно ж, про фільм «Атентат», автори якого створили ідеалізований образ Провідника — скромного вождя й ідеального сім’янина. Проте насправді Юрій Андрухович фіксує свою увагу не на постаті Бандери, а на постаті його убивці, “чудовиська у людській подобі” — Богдана Сташинського. Саме любовна історія останнього, його пристрасть до німкені Інґе Поль, спротив системі, яка зажадала, аби дружина Сташинського зробила аборт, подальша смерть сина «робота-убивці», народженого у Німеччині, приїзд нещасного батька з Москви на його похорон і відчайдушна втеча Богдана Сташинського разом із Інґе до Західного Берліну з подальшою здачею американцям становить сюжет оповідання. Цей жорстокий блокбастер, поєднаний із любовною драмою, перетворюється на містику, бо саме у ніч втечі подружжя Сташинських між двома частинами Берліну виросла Берлінська Стіна. У цьому оповіданні Юрій Андрухович нічого не стверджує. Він просто пише про любов, яка захоплює в полон серця негарних жінок й убивць, про почуття, що здатне перетривати розвал імперій, систем й руйнацію найзалізобетонніших стін.

Про любов як спротив системі написав у своєму оповіданні до антології й Андрій Курков, проте його розповідь вийшла надто схематичною.

Хоча у рецензованій книжці є цікаві оповідання й нестандартні судження про любов, вона залишається анахронічною. Серед «100 тисяч слів про любов…» я так і не знайшла жодного про почуття сурогатної матері; про біль хворої на СНІД дівчини, яка, народивши здорову дитину, так і не змогла жити далі; про її теж хворого на СНІД чоловіка-вдівця, який має дати раду і собі, й доні; про сльози онкохворої матері, яка щоразу, миючи підлогу у хаті, уявляє свою труну, а біля неї своїх посиротілих дітей. Ці діти й так півсироти — їхній тато згорів через горілку. Немає в антології жодного слова про наркоманку, яка стоїть на колінах на порозі реанімаційного дитячого відділення, аби їй показали її двотижневе дитятко. Дитятко їй, до речі, так і не покажуть.

Я не знаю, як написати про цю стражденну любов. Напевно, апорія у даному разі пов’язана не із письменницьким ремеслом і не з горизонтом читацького очікування. Вона пов’язана з почуттями, тобто – станом душі самого письменника. Про таку любов можуть писати лише святі.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).