Три світи Марії Матіос

Марія Матіос

Колись давно, в часи письменницького дебюту Марії Матіос, хтось із патріархів літератури сказав про неї: «І де це чортеня навчилося так писати? То ж другий Стефаник». На щастя, це порівняння так і залишилося літературним компліментом, а тексти «правдивої гуцулки» впізнаються з першого рядка і їх ні з ким неможливо сплутати. Жодного зайвого слова – тільки вигострений, мов лезо, сюжет, різьблено-красномовні деталі, соковитий гуцульський колорит.

Трилогію «Майже ніколи не навпаки» можна сміливо охарактеризувати цими ж ознаками, проте духовний світ її персонажів видається значно глибшим, ніж у дійових осіб попередніх творів («Солодка Даруся» та «Нація»). Можливо, тому, що мікрокосм, внутрішня атмосфера твору – густа і водночас прозора, як гірське повітря, пронизана містикою і заклубочена людськими пристрастями. Бо «…нема понад правду, яку ховає серце. І нема понад любов, що глибша глибокої ночі. Та немає глибшої ночі, ніж людська душа», – так мовить цитата з електронних листів до Автора, наведених на форзаці книги. Наразі читач, ба ні – книжковий гурман, має нагоду отримати абсолютно цілісне видання, в якому форма і зміст, чи то пак – зовнішнє оформлення та внутрішнє наповнення, гармонують цілковито і нероздільно. Суперобкладинка та ілюстрації, виконані Сергієм Івановим, продовжують та вивершують задану текстом тональність і навіть дизайнерська знахідка з «перекинутим» НЕ на обкладинці інтригують читача з першого погляду, змушуючи мимоволі видобувати з глибин власної пам’яті напівзабуте, замислюючись над геть несподіваними речами, відповідати самому собі на невимовлені питання.

Отже, за авторським визначенням, «…Майже ніколи не навпаки» – це сімейна сага в новелах. Віртуозне плетиво мандрівних мотивів – братовбивства, забороненої, а відтак – трагічної любові, богодухої вірності – навіює роздуми на вічні, далеко не найлегші теми гріха й спокути, любові й ненависті аж до сакраментального «бажання й обов’язку».

Три новели – як три магічні світи в міфології. Перша, «Чотири – як рідні – брати», – це світ темних сил, мороку і людських пристрастей, здатних, як той біблійний змій, обвити й затруїти серце, потьмарити розум і штовхнути на злочин. Алюзійний перегук із новелою Федьковича «Три, як рідні брати» тільки підсилює таке враження, адже якщо у хрестоматійному творі йдеться про єдність роду у нищівних умовах доби, то в новелі Марії Матіос рід гине, навіть уже переживши, здавалося б, найтяжче лихо – війну. Але то тільки «здавалося б». Чому – читач дізнається тільки на сторінках останньої новели.

А тим часом історія друга, «Будьте здорові, тату!», відкриває світ людей із їх законами і правилами, світ, поділений на чоловіків і жінок, вимережаний болем і радістю, простір почуттів, канонізованих звичаєм, і тих, хто насмілюється бути поза ним. У цьому світі правлять гонор і честь, які «для патріархальної й надміру забобонної гірської людини важать не менше, ніж маєтки й статки». Заради них старий парубок знеславлює на весіллі свою п’ятнадцятилітню (вік Джульєтти – символічно, авжеж?) наречену, щоб не зізнаватися у своєму чоловічому безсиллі. Переступивши через них, Петруня і Дмитрик віддаються коханню, чистому всупереч усім законам. Та тільки хто з людей хоче знати правду? Трагедія закоханих набуває якоїсь неймовірної, всепронизуючої гіркоти. Надто ще й через нерозквітле Петрунине материнство. «А тепер Петруня щодня (як і за дівки) …витягує зі скрині з-під шмаття, заготовленого про смерть, свою мацюцьку «дитинку». Тепер «дитинка» зроблена із біленької Дмитрикової сорочки …Льняне полотно сорочки-«дитини» зістаріло й пожовтіло разом із лицем Петруні».

Дмитрик гине через «молоду свою кров», при цьому кожен із його убивць чинить згідно з власною, вистражданою логікою. І знову над усім вивищується уражений гонор, пощерблена честь, котрі жадають помсти – байдуже, чиєю кров’ю. Але сталева мораль гірського села, де панують «гонор і честь», виявляється, також двоїста, мов той різьблений весільний келишок. Вона, наприклад, дозволяє і навіть приписує ненавидіти дружину, запідозрену в зраді, цькувати її щоденно й затято, й водночас користуватися нею – і в ліжку, і в господарстві. Це спокута за гріх. Прижиттєва і повсякчасна.

«Будьте здорові, тату!» – новела про світ людей, тому духовний вимір святого й грішного тут встановлено саме ними. Ті, хто його порушує, гинуть, або опиняються поза світом. Людським. І стають медіаторами між світами. Бо спаливши душу в огні шаленої любові, не залишається нічого, як жити поміж світами, богодухим, як Маринька з останньої, третьої новели «Гойданка життя». Навзамін випаленої болем душі вона отримує дар провидіння. Тільки про тих, хто їй найдорожчий, вона не в силі сказати нічого, що може врятувати когось із них, не в змозі допомогти їм.

У «Гойданці життя» домінує вимір сакрального, іншого світу. Порівняно з двома першими, тут усе навиворіт. Події, описані у попередніх новелах, набувають нового, містичного сенсу, немовби відкривають інший, зболений вимір своєї сутності. Речі називають їх справжніми іменами. Вивершуються психологічні портрети. І десь поміж тим усім, приходить розуміння, чому ж «важить не час, а людина в обставинах часу». У кожного – своє, адже в кожного з нас – своя гойданка життя – інтуїція, чесність-із-собою.

Катарсис, що є домінантною ознакою художніх текстів Марії Матіос, присутній наразі, мабуть, іще гостріше і всепроникніше, ніж у попередніх книгах авторки. Однак тут він слугує для того, щоб із більшою силою донести до читача просту істину – мірилом гріха і святості, правди і кривди, добра і зла, врешті-решт, є сама людина. Проте що станеться, коли людина прийме на себе право творити закон, ділити світ на чорний і білий не лише для себе, але й для інших? «Не судіть і не судимі будете» – всього декілька слів зі Святого Письма, антитеза їм – сюжет усієї книги. Осуд – гострий меч для честі та гонору. Щоб уберегтися від нього, людина здатна переступити межу, проведену Богом.

Погоджуся з Д.Дроздовським: «це не роман…, а ще одна таємниця, епізодична пам’ять або й щось більше, що привносить невизначеність в усталений для багатьох «критиків» «естетичний» канон укрсучліту». Виходить, тримаємо у руках новий стандарт? Тоді варто чекати на епігонів.

Загалом, після прочитання книги залишається дивний емоційний присмак: і легке спустошення від разючих перипетій сюжету, що розгортається таки у двох планах – подієвому та мотиваційно-психічному; і неймовірна насолода від стилю (це неможливо цитувати, це треба читати, проте, обережно – поетична краса мови тільки поглибить «ефект присутності» читача у творі, змусить його пережити всі пристрасті персонажів, а вони ж гіркі!). Можна довго сперечатися про міру чи надмір гуцульського колориту у творі, визначати його як психологічний трилер чи етнографічний детектив, але не можна не погодитися з тим, що «Майже ніколи не навпаки» – річ, яка не залишає байдужим, зачіпає, змушує думати і відчувати. А це, погодьтеся, уже чимало.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської