Упізнавання в діоптрі минулого

Факт, що нашому суспільству гостро бракує такої літератури. В особливій пригоді вона стала би молоді. Часто бурчимо, що їй належить знати історію свого народу й краю, проте пропозиція лишається більш ніж убогою – нудні підручники та перевидання старої доброї белетристики з явно нафталінною ідеалізацією національних героїв. Цікавої, сучасної, живої й пошукової літератури, котра заінтригувала б пізнанням минулого, майже немає. Петро Кралюк – як професійний історик – певно, свідомий цього дефіциту і по-своєму пробує його перебороти. Саме тому він вдається до белетристичної форми, шукаючи свіжого й переконливого історичного наративу.

Повість «Діоптра» прикметна насамперед оцим вільним, «безкраватковим» потрактуванням української культурної історії. Автор зізнається, що прихильний до постмодерного розуміння історичного знання не як догми чи норми, а як шансу, одного із можливих розвитку подій. Один із його героїв сміливо декларує: «Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати». Сам же П. Кралюк у післямові зізнається читачеві, що викладена версія подій не ґрунтується на раціональному знанні, а є радше інтуїтивною візією. «Автор не реконструює минуле, – пише він, – Він його відчуває. Минуле для нього – сучасне, а сучасне –минуле. І одне, і друге мають внутрішню основу – пригадування… З допомогою знаків-підказок відновлюємо знання, що дрімає в нас. В тому числі й знання про минуле» (с. 99).

Щоправда, «інтуїтивізм» саме тому й справляє враження, що опертий на ґрунтовній обізнаності автора в перипетіях історичних подій та біографій діячів, про яких написано цю книгу. Отже, він – також своєрідна маска, що приховує таємницю авторового методу. А йдеться про переломну добу української минувшини, тобто спробу ренесансу та реформації на нашій землі, зокрема на Волині, наприкінці XVI та в перших десятиліттях XVII сторіччя. Серед героїв «Діоптри» – провідні інтелектуали того часу, як-от Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон Ставровецький, Касіян Сакович, Костянтин Острозький та ін. Певна річ, автор прагне оживити ці постаті, відбронзовити їх, звільнити від стереотипів підручникових історій. Ця інтенція не може не виглядати симпатичною. Згідно з нею, герої діють водночас у двох часових площинах, та ще й у різних умовних просторах. Слідопит-оповідач багато розмірковує про їхню долю, але ж вони також приходять у його сни, моделюють гру його уяви. Урешті, П. Кралюк удається ще й до прийому містифікації-двійництва: сучасна акція його твору передбачає таких собі alter ego історичних персонажів, котрі наділені тими ж іменами й рисами характеру, що й їхні далекі прототипи.

Залишається пояснити, чому ж, власне, детектив? Обираючи таку жанрову форму, автор, очевидно, реалізував популярну модель «пошукового» роману, добре знаного пересічному читачеві хоч би із творчості У. Еко, М. Павича чи Д. Брауна. Отже, сюжетні пригоди нанизуються довкола уявного пошуку героєм архіважливого культурного факту. Тут – мова про останній прижиттєвий твір Максима-Мелетія Смотрицького, що начебто мав назву «Діоптра»: пошуками його слідів займаються водночас кілька персонажів твору, навколо цієї історії зав’язується цікава інтрига, а далі – відома річ – не обходиться без жертв та змови злих сил. Утім, експлуатуючи популярну белетристичну схему, автор водночас упроваджує читата в загадкові меандри українського минулого, спонукає до роздумів над непростими долями чи над нездійсненими можливостями призабутої епохи – однієї з численних, зрештою, коли українство стояло на роздоріжжі й коли не потрапило знайти адекватні відповіді на виклики свого часу. Кому ж, як не інтелектуалам, належить порушувати такі проблеми, жити й мучитися ними? Відтак історія стає тим умовним пунктом, в якому відбувається символічна зустріч наших сучасників – оповідача-вченого, антиквара-патріота Максима й пройдисвіта Калістрата, а ще журналіста Андрія, діаспорного професора Кирила – із тінями українського відродження: Герасимом та Мелетієм Смотрицькими, Іваном Федоровим, Гедеоном Балабаном, Іовом Желізом (Почаївським), Касяном Саковичем та багатьма іншими.

З огляду на характер цієї своєрідної прози цілком природним її компонентом бачаться густо списані контекстуальні марґінеси. Це фото, примітки та коментарі. Щоправда, в першопублікації твору, яка побачила світ у журналі «Київська Русь», усе це, власне, й становило марґінеси (у прямому сенсі слова), тоді як у рецензованому виданні коментарі подані окремими додатками, що розсіює увагу читача. У кожному разі, важливість цієї, здавалося б, необов’язкової частини тексту не викликає сумнівів. Адже автор не береться викладати однозначну версію історії; його завдання – зробити читача співрозмовником, солідарним у пошуку, а для цього варто передусім дати інформацію для роздуму, зорієнтувати, залучити до інтелектуальної гри. Широкий культурний фон у цьому випадку не тільки не заважає бачити головне, він своєрідно перегукується з думками Мелетія Смотрицького та його сучасників. А такий фон, варто зауважити, зітканий не лише зі слів екзотичних для нашої доби К.Ставровецького чи С.Кленовича, а й із цитат ближчих та зрозуміліших майстрів двадцятого віку – Уласа Самчука, Леоніда Мосендза, Оксани Лятуринської, Володимира Марцинковського. Усіх цих різних людей єднала залюбленість у Волинь, край свого родоводу й питомої традиції.

Ключовим концептом цілого Кралюкового твору є ідея роду й пам’яті. Вона відлунює і в епіграфах, і в репліках дійових осіб, і в авторських рефлексіях. Але тут і заковика: наскільки органічним є цей пафос роду, коли автор проголосив відносність історії й поставив під сумнів її авторитетність? Чи не втрапив він сам у ті сіті, які вправно розставляв для читачів? Якщо вже заперечувати писану історію, то чи вдасться убезпечити від скептичного несприйняття усну легенду роду чи, за автором, «глибинно сердечне відчуття», «внутрішнє пригадування» – одне слово, інтуїтивно-суб’єктивну версію минулого?

Коли визбирувати «блішки» у тексті, можна закинути П. Кралюкові кілька дрібних недоглядів, власне – редакторських чи коректорських: «малолітки» замість «недолітки», «обійняв становище» (дослівне відтворення польської форми) замість «здобув посаду» тощо. Не вельми виразні також відбитки портретів, що заповнюють марґінеси, – знадобилася б краща якість друку. Але це – деталі. Загалом авторові вдалося впоратися з амбітним завданням: поєднати гострий сюжет із інтелектуальним змістом, збагачуючи оповідь історичними та літературними ремінісценціями. Тобто, відступаючи від норм художньої белетристики (fiction), П. Кралюк доречно обігрує топоси документальної прози, а це надає його інтелектуальному письму переконливості й інтриги. Отож, маємо «Діоптру», в якій упізнаємо «не лише себе».

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.