Слідами Шевченка в Казані

Казань

1857 року, повертаючись із Новопетрівського укріплення після звільнення від солдатської служби, Тарас Григорович Шевченко обрав водний шлях: із місця заслання він вирушив до Астрахані, звідки можна піднятися Волгою до Нижнього Новгорода й далі до Санкт-Петербурга. 13 вересня 1857 р. Тарас Шевченко відвідав Казань і занотував у «Журналі» те, що встиг побачити протягом дня. Спробуємо пройтися його слідами.

Згадки про Казань у «Журналі» Шевченка обмежуються записами трьох днів, 12-14 вересня 1857 р., перший з яких був позначений прибуттям «Князя Пожарського» на волзьку пристань неподалік Казані, останній – від’їздом, а 13 вересня було присвячене місту. Для сучасних істориків Казані нотатки, зроблені Шевченком, є цікавим джерелом інформації про ті часи.

12 вересня 1857 р. пароплав кинув якір за 10 верст від міста. Цей факт може здатися незрозумілим людині, яка у наш час приїздить до Казані річкою чи залізницею і бачить портове місто на лівому березі Волги.

Башта Сумбекі.
Фото з сайту www.materinstvo.ru

Казань, яку застав Шевченко, – місто, що лише слобідками виходить на правий берег невеличкої притоки Волги, Казанки, і відділене від Волги переважно заплавними під час повені низинами.

Поет звернув увагу на дивовижну подібність казанської архітектури до московських зразків (тенденцію до наслідування він фіксує і в інших побачених містах): «скрізь, на кожному кроці, бачиш впливи Білокам’яної Москви». Це погляд людини, добре знайомої з теорією мистецтв: вживання термінів на зразок «іонічні портики» не виглядає порожнім хизуванням, а є вичерпним описом. Усе ж у спробі атрибуції «башти Сумбекі», чию назву частіше транслітерують як «Сююмбіке», виникають дивні, на перший погляд, міркування, пов’язані з відшукуванням у «безсумнівній пам’ятці татарських часів» рис пізнішої доби: вона «видалася … єдиноутробною сестрою Сухаревої башти». Але в цій амбівалентності сприйняття башти Сююмбіке Шевченко, який не ставив за мету науково дослідити походження пам’ятки, не самотній. Виявляється, неоднозначністю вигляду башти, що дає змогу говорити про впливи на неї і традиційних форм татарської архітектури, і форм, втілених у московських пам’ятниках, переймаються і фахівці, які займаються баштою безпосередньо. Усі розбіжності вчених підсумував Л.Дев’ятих: «Розкопки 1976-1977 років … показали, що башта … від фундамента і до шпиля справді побудована не раніше останньої чверті XVII сторіччя». Щоправда, досі серед учених точаться суперечки щодо визначення часу її появи.

Чим же є ця башта? Її пов’язують із легендою про побудову за сім днів: то був нібито подарунок казанській цариці середини XVI ст. Сююмбіке, не то від посланців Івана Грозного, не то від інших претендентів на руку й серце ханової вдови. «Чотири верхні яруси – восьмигранні, що споріднює їх з мінаретами мечетей, … – що дає змогу припустити участь у побудові башти татарських зодчих, знайомих з булгарською і пізнішою середньовічною татарською архітектурою». До того ж башта ця, подібно до знаної Пізанської, падає, але, очевидно, її нахил ще не був таким значним півтора століття тому, позаяк у наш час його помітно неозброєним оком (близько двох метрів відхилення верхівки від осі).

Кремль Казанський
Кремль Московський

Далі в записі про події 13 вересня Шевченко згадує велику Московську вулицю, що веде до Кремля, а починається будинком університету. Розшуки, пов’язані з перейменуванням центральних вулиць протягом сторіч, дають змогу зробити висновок, що тут гість міста, швидше за все, помилився назвою вулиці. Московська вулиця існувала в тогочасній Казані, існує вона й тепер (у 1935-2005 рр. Називалася на честь С.Кірова). Цілком можливо, Шевченко використав, щоб дістатися до центру, частину цієї вулиці, яка перебуває у слободах, за заплавинами, і називалась Московською Великою (тепер – Клари Цеткін). Тоді можна зрозуміти щоденникову згадку «Велика вулиця (звісно, Московська)» в апелятивному сенсі. Проте в центрі ця вулиця проходить під Кремлем і далі татарською слобідкою. Вулиця, де розташовано будівлю університету з трьома іонічними портиками, здається, ніколи такої назви не мала. Вона починається від Кремля й називалася у часи Шевченка Воскресенською, пізніше – Леніна, а тепер – Кремлівською.

«Будинок з трьома іонічними портиками»

У внутрішньому дворі університетського будинку, розшукуючи відомості про своїх знайомих, Шевченко бачив руду корову і пам’ятник Гаврилові Романовичу Державіну. Державін тісно пов’язаний із Казанню і краєм, де він народився й робив перші кроки до визнання.

Рінат Бікбулатов у нарисі, присвяченому Державіну, зазначає, що питання про зведення пам’ятника постало на засіданні Казанського товариства любителів вітчизняної словесності ще у 1816 р. Але проект пам’ятника в остаточному вигляді було створено лише у 1845 р. академіком архітектури К.А. Тоном; автором скульптури і барельєфів став С.І. Гальберг. Відкриття планували в 1846 р., тому напис на п’єдесталі містив саме цю дату, але до міста пам’ятник дістався з річним запізненням. На момент візиту Шевченка, пам’ятник стояв у внутрішньому дворі Казанського університету. Та урядовці, певно, цілком поділяли думку Шевченка щодо того, що місця у тісному палісаднику для «статуї автора урочистих од та інших огидних лестощів» обрано невдало, тому пам’ятник «переїхав» на Театральну площу, де зайняв почесне місце серед улаштованого навколо нього парку, навпроти міського театру, який проіснував до 1925 року. 1931 року мідний пам’ятник відправили на переплавку. Сучасні керівники міста вважають увічнення поета цілком гідним: тепер пам’ятник (збережено навіть датування, «Державіну, 1846») прикрашає Лядський сад. Порівняння фотографій кінця ХІХ століття і теперішнього вигляду дає змогу досить точно уявити прокоментовану Шевченком картину.

Поминальний військовий храм ікони
Нерукотворного Образу Христа Спасителя.
Фото кін. ХІХ ст.

Нарешті, останнім елементом вигляду міста, що його прокоментував Тарас Шевченко у щоденнику, є помічений ним на зворотньому шляху до пароплава пам’ятник воїнам, загиблим під час взяття Казані. Слова «усічена піраміда з портиками» сповна характеризують збережений дотепер зовнішній вигляд пам’ятника. Шевченко відвідав Казань у вересні: його шлях із міста пролягав через просторий пустир, серед якого вивищувався пагорб, який нібито був ставкою війська Івана Грозного. У 1950-х рр., під час будівництва Куйбишевського водосховища на Волзі, білого мармуру пірамідку було відрізано від берегів посеред нового широкого гирла Казанки. У місті, під Кремлем у наш час з’явилася інша пам’ятка – символічна могильна плита, що вказує на місце загибелі захисників міста. Деталі подій 1552 р., яким присвячено цю недавню і згадувану Шевченком «сумну пам’ятку», сповна виправдовують характеристику міста, дану гостем, – Казань схожий на Москву. Адже 1552 року Казань було майже цілковито спалено, звільнено від корінного населення й будовано упродовж трьох століть за новими зразками.

Подорожувати Шевченковими стежками у Казані було надзвичайно цікаво. Така мандрівка дала можливість іншими очима глянути на місто, як, власне, і на самого Шевченка, який постав для мене в новому світлі.