Людина Тоталітарна (міркування після дискусії в Молодому театрі)

19 квітня в Молодому театрі відбулася подіумна дискусія та літературні читання під назвою «Тоталітаризм — літературна тема», в якій узяли участь Юрій Андрухович (Україна), Франц Годяк (Німеччина), Віктор Єрофєєв (Росія) та Войцех Кучок (Польща). Модератором зустрічі виступив Юрій Макаров. Захід відбувся у співпраці з Ґете-Iнститутом та Польським Інститутом у Києві. «Подіумна дискусія» мала дати відповіді на такі запитання: що може зробити література для розуміння тоталітаризму? Чи може вона показати масштаби страждань, які були завдані людям цими тоталітарними системами? Чи може література створити і зміцнити довіру до демократичних структур? Чи може вона виступати проти сил самознищення всередині демократичних устроїв, викривати ці сили?

Віктор Єрофєєв

Дискусія, як на мене, вдалася. Не беруся зараз переказувати зміст зустрічі, натомість хочу спинитися лише на найпроблемніших місцях, а тому мої рефлексії з приводу цієї зустрічі будуть не зовсім релевантні (пропорційні) щодо кожного з учасників. Незважаючи на вибраний формат, рефлексії учасників дискусії були вкрай цікаві, хоча й не з усім сказаним можна погодитися. Лідером зустрічі був російський письменник Віктор Єрофєєв, який подеколи шокував публіку своїми міркуваннями. Найперше, Єрофєєв чітко дав зрозуміти, що тоталітаризм — не зовнішня загроза, а внутрішня; тоталітарність — це сутнісна ознака людини, яка вже знаходить свій зовнішній вихід у різноманітних соціальних вимірах, від дитячого садка і школи – до устрою держави. Саме людина, за Єрофєєвим, є джерелом страшної сили, саме в людині сидить кровожерливий звір, з яким весь час треба боротися.

У цьому погляді російський письменник погоджується з В.Голдінгом і його «Володарем мух», у якому піддано критиці той факт, що суспільство робить людину демоном. Прагнення до влади, жорстокість закладено в людині від початку. І головна проблема — зрозуміти це, не вибудовуючи красивих ілюзій і не пишучи сотні розумних книжок про потребу гуманізму.

Насправді, й цю тезу не варто сприймати категорично, і Єрофєєв прекрасно це розуміє. Врешті, наприкінці зустрічі він дав зрозуміти аудиторії, що, хочемо чи ні, а, звичайно, потрібно виховувати в собі людяність. І кожен великий письменник — гуманіст. Інша річ, погоня за гуманізмом нізвідки перетворюється на посміховисько, спробу витворити ілюзорний міф. А в такому разі нічого доброго не станеться, жодних позитивних змін чекати не варто. Зло, яке сидить у людині, — це апріорна даність. Саме це зло знаходить різні зовнішні виміри: чомусь більшості з нас для, скажімо, спілкування з Богом, із трансценденцією, потрібна проміжна інстанція. Нею може бути держава і її президент, священик у церкві, батько в родині.

Отже, саме суспільство побудовано в такий спосіб, що обов’язково є верхній рівень в ієрархії, у родині, армії, державі, церкві; саме на тому верхньому щаблі й має бути той, хто є джерелом сили, джерелом «тоталітарного дискурсу». Ця сила — природна потреба людини вижити, довести свою позицію (в первісному суспільстві все вирішувала сила, і цей не витіснений інстинкт дуже потужно проглядає в людині всіх пізніших епох). Найчастіше, і в цьому я погоджуюся з паном Єрофєєвим, людина хапається за ножа, чоловік може вдарити жінку (власне, жінка довгий час не мала взагалі права голосу).

Юрій Андрухович

Як можна помітити, самі базові схеми нашого світогляду, світосприйняття перенесено в соціальний вимір. Але потреба у владі (воля до влади, за Ніцше) — от у чому небезпека. І в такому разі, як зауважив російський письменник, жодна демократична ілюзія не допоможе, жодне НАТО не буде розв’язанням конфлікту людини з людиною. І з цим можна погодитися. Для тоталітарної системи людське життя нічого не вартує. Натомість демократичну систему побудовано на апріорній цінності людського життя. Одна система фактично є перевернутою альтернативою іншій, але ніхто не думає про те, що і в тій, і в тій системі є людина як джерело добра чи зла. Демократична система не здатна вберегти від сутнісного зла, вона лише може створити умови для приборкання «того», що сидить у людині.

Часто ми не хочемо бачити ситуації комплексно й системно, не хочемо розмірковувати над тим, якими можуть бути відлуння наших дій. Віктор Єрофєєв трохи грубо (хоча, можливо, в цій ситуації зайві цирліх-манірліх і не потрібні), запитав у аудиторії: «Чому на тій самій виставці портретів більшість із вас пройдуть біля портретів Сталіна, Гітлера й зупиняться, натомість портрет академіка Сахарова чи письменника Солженіцина залишиться без належної уваги? Чому набагато цікавіше дивитися на картину «Сталін і Ворошилов прогулюються Червоною площею», аніж на картину Солженіцин і Сахаров на тій таки Червоній площі? Чому ці великі суки набагато цікавіші більшості? Може, тому, що кожна мала сука хоче стати колись великою?»

Незважаючи на всю різкість, дискусійність і полемічність цього запитання, з ним важко не погодитися в антропологічному, екзистенційому аспекті. В людині закладено величезну деструктивну силу; хтось зумів її приборкати, а в комусь вона, наче підводна міна, яка може пролежати десятиліття, може вибухнути так, що наслідки описати важко і страшно. Про цю двоїсту сутність людини писали від античності до сьогодення, – згадати хоча б Монтеня, Макіавеллі, Бодена, Локка, Спінозу, Руссо…

Можливо, саме через категоричність своїх суджень Віктор Єрофєєв видався чи не найбільш «тоталітарним» доповідачем. Те, що він говорив – це результат персонального досвіду, особистісного переживання історії, історії своєї родини (батько Єрофєєва був одним із перекладачів Сталіна). Звичайно, така доля накладає свій відбиток на все життя. Шлях Єрофєєва в будь-якому разі — це шлях особистості, яка помилялася і яка вигравала. Він видався людиною, яка чудово розуміє себе і свій характер і не прагне витворити ілюзії; це людина неабиякої внутрішньої сили, яка інколи говорить щось таке, що має виконати функцію збудника інтелектуальної «інфекції» в суспільстві. Мені здається, він прекрасно розуміє суперечність і неоднозначність власних поглядів, але має сказати саме так, бо лише в такий спосіб залишиться чесним із собою і перед історією свого життя.

Єдине, що викликало в мене різке заперечення і спротив, – теза про те, що «національний письменник» сьогодні як факт доби відмирає, мистецтво більше не може бути національним, національність у мистецтві — утопія. Категоричність цього судження, звичайно, можна заперечити.

Войцех Кучок

Сам Єрофєєв — глибоко національний російський письменник, і в цьому його видає мова, що є відображенням ставлення людини до світу, що є виразником внутрішньої філософії мислення і світосприйняття. Недаремно насамкінець Віктор Єрофєєв сказав, що найбільшим компліментом для нього було почути в Польщі, що він не-російський письменник. Насправді ж – усе з точністю до навпаки. Інша річ, що письменник утікає від свого російського минулого, яке спричинило величезні травми, про які ми не знаємо, але про які можна здогадатися, читаючи тексти автора.

Я розумію, що хотів сказати Єрофєєв насправді: не в національності проблема, а у квасному патріотизмові, в лубковості, кондовості певних форм національного вияву культури. Звісно, «московський стиляга» Віктор Єрофєєв проти цього, йому, як і кожному митцеві, потрібно кілька дзеркал, щоб побачити себе і своє письмо на перехресті культур, із кількох проекцій, із кількох філософських позицій. Саме симбіоз культур, синкретичність мистецьких форм і малася на увазі. Врешті, навіть його останній роман, що зчинив багато галасу («Хороший Сталін») — національний роман, інша річ, що сама можливість написати саме так видалася завдяки синтетичності світоглядного субстрату (пан Єрофєєв згадував про своє паризьке дитинство і про потяг до східної філософії).

Врешті, дискусія вдалася й мала успіх насамперед завдяки В.Єрофєєву, епатажному, почасти різкому і грубому, «тоталітарному» й частково «імперському» (імперськість визирнула, як на мене, в міні-дискусії з Юрієм Макаровим, з приводу того, до якої культурно-філософської традиції тяжіє Гоголь). Врешті, В.Єрофєєв – такий, яким він є насправді, позбавлений «фльору» гламуру й штучності.

На цьому тлі наш Юрій Андрухович, умовно кажучи, посідає почесне друге місце. Дуже цікаво було почути про долю батька Юрія Ігоровича, якого призвали до війська під час празьких подій і який щиро й наївно вірив, що радянська армія «несе в Прагу добро». Подібна двоїстість вельми цікава як психологічний феномен, адже в такому разі розумієш, що людина навіть у соціальному вимірі — то проекція двох людей, «мене-внутрішнього» (моїх особистих поглядів на світ, на себе, на розвиток моєї країни) і «мене-історичного», належного до зовнішнього контексту епохи, який, хочемо чи ні, але дуже сильно впливає на нашу свідомість і підсвідомість, що знаходить вираження у підсвідомих мотиваціях учинків. Андрухович прочитав про свої армійські поневіряння; текст – доволі сильний, вистражданий, тяжкий.

«Друге-третє» місце можна віддати німецько-румунському письменникові Францу Годяку. Його текст і сама манера письма видалися цікавими. Звичайно, вони не вдаряють так у читацько-слухацьку свідомість, як те, що читали Єрофєєв чи Андрухович, але постають доволі сильним прозовим текстом, який містить велику екзистенційну глибину. Інша річ, що такий текст важко сприймати зі сцени; йому потрібний спокій вдумливого осмислення.

Відповідь Франца Годяка про його особистісне переживання тоталітаризму була надзвичайно цікавою: на його думку, тоталітаризм потрібний для творення великої особистості. Саме тоталітаризм дав йому можливість бути тим, ким він є.

Франц Годяк

Із опору тоталітарній системі мусило народитися покоління «вбивць» тоталітаризму. Тоталітаризм, як писала ще Ханна Арендт, лютує не заради торжества свавілля, як, наприклад, тиранія, він не урізує прав, як деспотія, не відміняє свободи… — він прагне витравити з людини пам’ять про те, що ми народжені із правом на життя і свободу. Зовнішній примус терору, що збиває у стадо ізольованих людей, супроводжувала ідеологія. Вона готувала до терору кожного – і ці сили разом запускали машину й самі були принципом дії. Тоталітарні режими – ідеократичні режими. В їх ґенетичній основі – утопічна ідеологія. Як зауважив В. Єрофєєв, тоталітарна ідеологія, як не дивно, виникає довкруж певної інтерпретації ідеї справедливого суспільного ладу. Намагання реалізувати таку інтерпретацію на практиці може бути умовою виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, якої не можна досягти, зумовлює потребу великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує тотальний контроль за суспільною поведінкою. А опір суспільства протиприродному розвиткові диктує застосування масового терору. Тоталітарний режим – це завершена форма етатизму, в якій зруйновано структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства.

ХХ сторіччя витворило нові історико-метафізичні іпостасі зла: системи нового типу, що отримали назву тоталітаризмів. Проекти зла були “народними системами” чи навіть різновидами «демократії». Основною умовою тривання їх у часі був терор (концтабори, репресії, заборони).

Людину в тоталітарній державі може спокусити псевдовпевненість; її індивідуальні реакції спрямовано на підлаштування під режим. Знищення власного «Я» шляхом перетворення в частину великого і найміцнішого цілого (цю проблему порушив Ю. Андрухович), за рахунок розчинення в зовнішній силі, — мета авторитарної системи. А звідси — культ особистості.

Щодо виступу польського письменника, то, на мою особисту думку, він багато в чому програвав. А навіть і не «програвав», а просто був іншим; що на тлі інших промов, ґрунтованих на особистому переживанні тоталітаризму, він видавався трохи схематичним (це можна пояснити тим, що В.Кучок, на відміну від Андруховича, не був у радянській армії, на відміну від Єрофєєва, – не був сином радянського дипломата і не бачив зблизька великого «хорошого» Сталіна, не жив у Румунії за часів тоталітаризму і не мігрував до посттоталітарної Німеччини, як Франц Годяк). Польський автор сказав про роль іронії й гумору в тоталітарному суспільстві, точніше – про брак іронії в тоталітаризмові, що, по-своєму, є зрозумілим, адже в системі одиничних лінійних істин жодної «біфуркації» бути не може.

Схоже, що такі дискусії нині є вкрай актуальними й потрібними. Вони залучають громадськість до персонального осмислення складних питань історії, філософії та культури, на які досить часто ми не звертаємо належної увагу, бачачи лише верхівку айсберга. Натомість, під час дискусії в Молодому театрі було запропоновано подивитися на сутність тоталітаризму в дзеркалі чотирьох життів, почувши чотири різні історії.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики