Маргінальна антибіографія Войцеха Кучока

Нині не дуже віриш анотаціям до художньої літератури. Досить часто вони мають рекламний характер, або ж говорять загальними фразами. Але ця книжка не така. На останній сторінці обкладинки читаємо таке: «”Гівнюк” – найвідоміший твір молодого, але вже добре знаного польського письменника Войцеха Кучока. Цей роман перекладено десятьма мовами, екранізовано та відзначено найпрестижнішою польською літературною премією NIKE (2004).» Після прочитання твору розумієш, що наведена цитата – не аванс перспективному автору, а свідчення справжнього визнання. Це дуже сильна проза, яка не розчаровує. Болюча і пристрасна, жорстка в усьому. Водночас, у ній є місце зворушливим сторонам людського життя. Нерідко ці модуси переплітаються, стаючи нерозривною єдністю багато в чому кінематографічного і безсумнівно майстерного тексту Кучока.

Зрештою, започаткована Іздриком книжкова серія «Бібліотека журналу Четвер», що існує вже не перший рік і в якій видано «Гівнюка», ніколи не розчаровувала слабкими творами. Саме в ній уперше з’явився «Культ» Любка Дереша, «Лексикон таємних знань» Тараса Прохаська, український переклад «Механічного апельсина» Ентоні Берджеса і чимало інших. Авторами непересічного, альтернативного дизайну цих видань є Іздрик та Сашко Шевцов. Стиль серії впізнаваний, як зовні, так і у змістовому плані. Тому появі таких книжок радієш особливо, адже завжди знаєш, що перед тобою як мінімум дуже непересічне читво. Або навіть глибока література.

Перші враження від прочитаного досить незвичні. «Гівнюк» має три великі розділи: «Раніше», «Тоді» та «Потім». При цьому в кожного – свій голос, своя, так би мовити, музика. Темп оповіді плинний, як і сам час, він неоднаковий у різних частинах книжки. Зрештою, саме ця особливість, а ще те, що написано ці розділи невеликими текстовими пасажами, що вдало допасовані одне до одного, найперше вказують нам на те, що ця проза– не «побутовий треш» про нещасливе дитинство, не сімейна хроніка, не спогади, і точно не біографія.

Усе написане дуже чітко відлунює в свідомості читача, неодмінно помічаєш багато так чи так властивого й собі (навіть якщо родинні стосунки в такого читача склалися вдало). Тобто текст не грузне у своїй подієвій частині, а виходить на художні узагальнення. Перший контакт із ним – приємний подив, адже, на мою думку, саме такі риси відрізняють вдалу прозу від белетристики. Цей текст говорить з кожним «на ти» й не ставить жодних дистанцій, завжди спонукаючи задуматись. І це переважно не є комфортним, адже, як спостережливо писав у своїй останній до сьогодні збірці С.Жадан, «кожен із нас боїться /опинитися /сам на сам /зі своїм / життям».

Відвертість набирає «обертів» поступово, автор не поспішає відкриватись цілком, не оприявнює відразу рефлексій над власним життям у цій родині (чи, власне, як неодноразово наголошується в тексті – у тому домі), цілком присвятивши історії першу частину твору. Найцікавіше, що протягом небагатьох сторінок перед нами постає життя поколінь, у якому найчастіше згадується батько старого К. (мався на увазі дід оповідача). Процитую пасаж, що дає нам уявлення про загальний іронічний тон цієї частини «антибіографії»: «Батько старого К. завжди повторював, що помре, коли його дуб сягне даху; він казав, що до того часу мине багато років, і добре було б, якби його діти мали вже своїх дітей і після його смерті зрубали дерево, зробили з нього труну і в ній його поховали. Та ба, за тридцять років дуб переріс будинок, проте ані старий К., ані його брати й сестри не думали про шлюб, а їхня мати рішуче впадала в маразм». Це протиставлення ідеалів буденщині, а також побутовим сваркам і дріб’язковості можемо бачити протягом усього «Гівнюка». Це – одна з рис, що маркують стиль і спрямованість твору.

Друга важлива особливість цієї частини виділена автором на її завершення в окремій сторінці. Річ у тім, що оповідач не знаходить жодних слідів, жодних традицій домашнього насильства (як методу виховання дітей) у минулому родини: «Жодних слідів. Жодних традицій. Все марно. Раніше було по-іншому».

Друга частина – найбільша за обсягом; тут постають картини дитинства оповідача, не прикриті жодними ілюзіями, які часто властиві дорослим людям. Дивує читача те, що в ній не зутрічаємо надто жорстокого побутового насильства в сенсі натуралістичних деталей чи чогось особливо збоченого (на що можна з певністю сподіватися, враховуючи анотацію до книги, перший її розділ і навіть сам треш-дизайн українського перекладу), але те, як реагує на них оповідач, як він про них пише, змушує нас співчувати, розуміти, що це моменти характерні, це вершини айсберга, з яких ми можемо собі уявити «родинне пекло». Адже знаємо, що найбільшого болю можуть завдавати саме близькі люди. І це авторові вдалося дуже зворушливо показати.

Найцікавіший, як на мене, аспект цього розділу – бачення того, як формується опозиційна до зовнішнього тиску, а отже в соціальному сенсі – маргінальна психологія особистості, що не хоче втрачати власну гідність за будь-яких обставин. Особливо запам’ятовується в цьому контексті епізод «лікування» музикою Гайдна, на чому наполягав старий К. Епізод важливий ще й тому, що показує нам інфантильне прагнення дитини-оповідача втекти у хворобу, бо це давало тишу і спокій, навіть між батьками наставало «перемир’я». Психологічна боротьба між батьком і сином тут завершується дуже вдалим реченням: «Проклинаючи подумки вірус, що ломив мені кості, і музику, що ломила мені серце, я відчував: якщо й шукатиму коли-небудь чогось у музиці, то саме ганджу».

Слід сказати, що центральний «блок» «Гівнюка» багатий і на набагато радикальніші вислови, якими переважно починаються менші текстові пасажі, даючи їм власний мікро-сюжет.

Наприклад: «Я хотів, щоб вибухнула війна. Я чекав, що спалахне якась війна, нехай хоч би на кілька днів, я б тоді вступив до армії, котра б боролася проти тієї, в якій би воював старий К. (…) і тоді під егідою закону я міг би прийти додому і застрелити старого К., після чого війна могла б скінчитись».

Зазначу, що ця частина не обмежується лише зображенням родинного життя – тут і школа, і лікарня (що виступають інститутами примусу та занурюють оповідача у ворожий до особистості соціум). Ці моменти твору не менш похмурі, адже складається враження, що тікати наразі нікуди, і насильство – всюди.

Можна було б сказати, що й сама дитина не менш жорстока до інших (принаймні, у своїх словах), але деякі епізоди показують нам, що це неправильне потрактування проблеми. Будь-який хлопець потребує зрозумілих і гідних прикладів поведінки від батька, якому надзвичайно важливо бути для цього реалізованою особистістю. Епізод із петардами доводить читачеві, що такого прикладу не було, тому разом з оповідачем відчуваєш біль, прикрість і сум: «Я запитав старого К.: – Тату, чому ти мені привіз петарди, які не вибухають? – Але він тільки сказав, що час вертатися додому, а потім, коли мама спитала, як було, знову пішов до своїх, поверхом нижче, перейматися на самоті тим фатумом осічок, який, напевне, навис над його життям уже назавжди».

Саме такі моменти твору можна назвати зворушливими і найбільш болючими, адже попри все нерозуміння, некоректність, жорстокість і таке інше, ми співчуваємо всім «загубленим» (в екзистенційному сенсі) персонажам цієї книжки, що змушують нас згадувати і власні нереалізовані можливості, перевіряти й себе самих.

У цьому контексті цілком убивчою несподіванкою виглядає катастрофа, що постає перед очима читача наприкінці, в останній частині.

Заключні речення варто процитувати, адже так жорстко і коротко може написати тільки справжній майстер: «Тепер я позіхаю. Тільки-но відкрию рот, позіхаю; позіхаю вночі, позіхаю вдень, позіхаю навіть уві сні, де я роздоріжний хрест, якого точить шашіль.
Я був, мене вже нема».

Максим Солодовник Народився 1986 року в м.Полтава. Навчався в КНУ імені Шевченка. Активний журналіст, блогер, поет і музикант.