Деміфологізація нової російської зброї

Нафта і газ, без яких цивілізація припинила би своє існування у теперішньому вигляді за кілька діб, нині стають «героями» літературних творів. На Заході, та й на пострадянському просторі , уже відомі книжки Метью Сіммонса «Закат арабской нефти» (Москва, „Поколение”, 2007 р., переклад з англійської) та «Нафта» («Нефть») росіянки Марини Юдєніч. Природний газ, на відміну від нафти, не має ані кольору, ані запаху. Він надто ефемерний для того, аби бути предметом журналістського або художнього дослідження. Тож росіяни Валерій Панюшкін та Михаїл Зигарь написали документальну книжку про одну з найбільших світових корпорацій – компанію «Газпром», яка видобуває та продає газ.

«Газпром» – нова зброя Росії» – це спроба сформулювати і тут таки нейтралізувати новий російський міф. І хоча російська громадська думка до їх творення вельми схильна, генерувати щось подібне до міфів про «Москву – трєтій Рім» та тисячолітнє «Государство Российскоє» північним сусідам не вдавалося вже понад 400 років. Із цим завданням автори книжки про «Газпром», схоже, упоралися – вони систематизували розрізнені чутки та образи, якими поволі обростала велетенська корпорація. І таки сформулювали новий міф, який бовванів у повітрі, але ще не був матеріалізований, у назві свого твору. Журналісти не тільки знайшли містку форму для заголовка, а й показали новий міф у контексті традиційних російських «цінностей». Тих, що на побутовому рівні звучать як «нас боятся – значіт уважают», «Сталін виіграл войну», «СССР корміл полміра» і т. ін. Панюшкін і Зигарь, сформулювавши новий міф, негайно беруться до його деструкції. Проговорювання та десакралізація нового витвору російської державницької свідомості у книжці свідчать – й інші складові неоімперської ідеології так само може бути зруйновано.

Маючи на меті деструкцію, чи радше, нейтралізацію нового російського міфу, автори були змушені вдатися до відтворення хронологічної послідовності ключових подій новітньої російської історії. І хоча цей хід значно обтяжив оповідь, навряд чи можна було обійтися без нього – адже система «Газпрому» була і є водночас подібною і на хребет російської державної системи. Отже, для розуміння того, що відбувалося з «Газпромом», доводиться змальовувати подієве тло російського політичного життя.

За версією російських журналістів, «Газпром» пройшов два етапи трансформації. Спочатку з великої державної корпорації СРСР в часи перебудовчої кризи він став єдиною неушкодженою ланкою, з якої змогла «відкуватися» російська економіка. Напівзруйнована Росія початку 1990-х змогла вижити завдяки майже безкоштовному газу на внутрішньому ринку й миту від експорту до Західної Європи. Саме ця велетенська корпорація фінансувала й масштабні політичні проекти. Для творця «Газпрому», першого керівника компанії Віктора Черномирдіна, його витвір став трампліном для стрибка на політичний Олімп – він став прем’єр-міністром. Головного російського газовика певний час вважали найбільш імовірним спадкоємцем Бориса Єльцина. Політичну кар’єру пан Черномирдін нині завершує на посаді російського посла в Україні. І це символічно – адже створювану ним компанію як зброю було випробувано в перші дні 2006 року саме проти нашої країни.

Панюшкін і Зигарь цілком свідомі того, що історія компанії, як і всієї Росії, – це, передусім, особистісна історія її керівників. Кожен із трьох голів правління «Газпрому» символізує певний етап трансформування корпорації. Газпромівську трубу – таку собі «флейту-хребет» національної економіки – підполковник КДБ Володимир Путін, який тоді виконував обов’язки президента Росії, вирішив використати як кийок для приборкання опозиційного каналу НТВ. Саме «Газпром» був одним із найбільших акціонерів найпопулярнішого російського каналу. Рем Вяхірєв мляво відреагував на вимогу нового хазяїна Росії угамувати опозиційних журналістів. І тоді почув від нього обіцянку: «Я тєбя порву». Це було сказано при численних свідках. Кінець єльцинської епохи став кінцем кар’єри Вяхірєва.

Для Володимира Путіна корпорація становила інтерес у першу чергу як інструмент внутрішньої й зовнішньої політики. І він не вагаючись використав газпромівську трубу як гармату, спрямовану на Захід. Туди, де споживають газ із сибірських родовищ. Автори невипадково згадують цей образ із обкладинки одного з німецьких часописів. Вони побачили його в кабінеті газпромівського високопосадовця з команди Олексія Міллера. Саме йому судилося керувати компанією за часів нової психологічної війни з Європою. Він виконав головне завдання свого шефа – через купівлю акцій у приватників повернув російській державі контроль над компанією. Після цього «Газпром» став придатним для «бойового» використання.

Авторам довелося докладно змальовувати події останніх п’ятнадцяти років не лише у Росії, а й в усіх країнах, які є територією інтересів «Газпрому» і Кремля. Панюшкін і Зигарь, яким випало бути свідками жорстокого придушення антилукашенківських виступів у Мінську, у деталях відтворюють обставини зміцнення влади бєларуського диктатора. І в цій частині своєї оповіді чи не вперше дозволяють собі зловтіху – адже за мовчазну підтримку Москви та дешевий російський газ Лукашенкові довелося віддати половину своїх магістральних газогонів. Автори пророкують: рано чи пізно йому доведеться платити й за каліцтва, завдані білоруським ЗМОПом протестувальникам. І хоча ці емоції близькі й зрозумілі пересічному читачеві, вони руйнують стильову єдність оповіді, яка з перших сторінок була дещо відстороненою і аналітичною.
«Газпром» – нова зброя Росії» – спроба систематизувати здебільшого відомі раніше факти. Відомі якщо не широкому загалові, то вже фахівцям цієї галузі напевно. Хоча трапляються й досі незнані деталі. 2005 року російські ЗМІ та проросійські видання в Україні стверджували – керівник «Нафтогазу України» Олексій Івченко, який на початку 2006 року поставив підпис під невигідним для України договором, на переговорах у Москві відмовлявся говорити російською мовою і вимагав перекладача. Панюшкін і Зигарь з посиланням на посадовців «Газпрому» стверджують – цього не було.

Найбільш інформативна частина книги Панюшкіна й Зигаря – та, де йдеться про механізм роботи російського газового монстра. Це країна в країні, стверджують автори. Внутрішня логіка існування великої корпорації принципово відмінна від закономірностей розвитку держави. І наводять промовистий факт – вартість «Газпрому» в півтора раза більша за річний бюджет РФ. При цьому Російська Федерація й далі використовує свого велета як жупел. Читачеві залишається констатувати – якщо зброя за складністю й масштабами співмірна зі своїм власником, це небезпечно перед усім для власника.