Костянтин Москалець: «Доки п’ється чай, ДАК залишається живим…»

Костянтин Москалець.
Фото Андрія Деркача

Костянтин Москалець завжди дуже чітко визначає міру присутності сторонніх на своїй території. Місце для відвертості визначене давно і назважди — це книжки. Географічно місце перебування Костя протягом останніх 17 років — це – Бахмач та село Матіївка на Чернігівщині. Територія така мала, що її можна порівняти із стовпом, з якого праведний Симеон підносив свої молитви. На відміну від іншого чернігівця, який володів «аркодужним перевисанням», Москалець володіє даром «стояння». Не проти- стояння, не всупереч чомусь, а «прямо-стояння» – такою ж бо людину сотворив Господь.

Ми не бачилися з Москальцем років чотири. Цього разу Кость зустрів мене на ґанку своєї матіївської хати. Будиночок із червоної цегли, де шість-сім місяців на рік він мешкає, спорудив ще його батько. До Батурина звідси три кілометри – якщо навпростець, через луки і через Сейм — дерев’яний місток над річкою стоїть від травня-червня і до льодоставу. У селі кожен покаже хату Москальців. За межами Чернігівщини її знають як «Келію Чайної Троянди». Передусім завдяки книзі щоденників К.Москальця з такою назвою. Останній запис у ній був зроблений 1999 року. За майже десять проминулих літ помітно побільшало порожніх хат у селі. Серед них і дача нашого друга Володимира Кашки – його не стало півтора роки тому… Що забрав, і що приніс час — про це була моя розмова з Костянтином.

– Те, що ти вже понад десять років мешкаєш у Бахмачі та Матіївці – це твій вибір чи так склалися обставини?

– У квітні виповнилося вже сімнадцять років. Це свідомий вибір. Подробиці і супутні обставини описані в моєму щоденнику «Келія Чайної Троянди». Для мене від юності були дуже близькими й привабливими способи життя, втілені Торо, Гессе або Селінджером; от і я спробував приєднатися до цього мізантропічного товариства.

– Свого часу ти жив на Галичині, чимало помандрував Європою. Можеш зараз порівнювати два способи життя – кочове й осіле. У чому переваги кожного?

– Я думаю, що це переваги віку. Коли тобі 20, ти просто зобов’язаний мандрувати і пізнавати світ, дозволяти йому пізнавати себе. Нема великої різниці, де ти валандаєшся під той час – у Космачі чи в Лондоні. А от коли тобі вже за 30, мусиш сісти і осмислити звідане. Може, спробувати розповісти про пережите в текстах. Писати за письмовим столом значно комфортніше, ніж на коліні.

– Як позначається на тому, що пишеш, як витрачаєш свій час, те, що ти мало й рідко пересуваєшся на великі відстані?

– Більше нагод для зосередження. Менше скоропису. Є така небуденна можливість, як на наш час: виводити літери. Добирати слова. І більш вдумливо вчитуватися у написане іншими.

– Що ти відкрив для себе за останні десять років такого, що позначилося на твоєму способі думання? На сприйнятті світу й себе, на тому що пишеш, врешті?

– Всіма вартими уваги відкриттями я поділився зі своїми читачами. І продовжуватиму ділитися. Хоча, зрештою, цим відкриттям уже тисячі років, і вони так чи інак тисячі разів описувалися. Людина – смертна істота, паморозь на траві. Вона мусить зробити з цього ВСІ висновки. Зовсім не для того, щоб написати про це чергову книжку.

– Доволі епатажно пролунали твої слова про те, що кохання – немає. Щоб уникнути спекуляцій на цю тему, хотілося б уточнити: мова про твою приватну ситуацію, чи про стан нашого теперішнього буття загалом?

– Ні, там мова не про мене. Йшлося про втрату одного із засадничих людських мистецтв, мистецтва кохати. Його заступила техніка сексу. Так само, скажімо, як мистецтво каліграфії витіснив набір на комп’ютері. Так швидше. І результати на позір одні й ті ж. Але набір на комп’ютері є тільки імітацією письма.

– А чи потрібне кохання ? Чи можливо плідно працювати, інтенсивно жити людині творчої професії без нього?

– Суто технічне питання. Так, ніби кохання стоїть у нас в бляшанці на поличці. І ти мене питаєш: чи варто користуватися коханням людині творчої професії… Ну, подеколи варто. А шахтарям – варто? А програмістам? Не розумію, до чого тут потрібність або непотрібність; це категорії ринку і споживацького суспільства.

– Українська мова на означення різних аспектів цього почуття має два слова – кохання і любов. Якщо немає кохання, то чи є любов, на твою думку?

– Я аж у такі семантичні тонкощі не вглибав. Для мене це синоніми, тому не можу проводити якісь розрізнення…

– Що би ти назвав любов’ю свого життя?

– Не «що», а «кого». Я міг би назвати пару дівочих імен, але, звичайно, не зроблю цього.

– Кохання чи любов для багатьох – це, передовсім – джерело енергії, джерело життя. А звідки ти береш сили?

– Тю, а я що, не такий, як усі?! Зі спільного джерела й черпаю. Ти ж пам’ятаєш заповідь Зерова: «Ad fontes»? А ще дуже багато сили чаїться в чаї. Це схоже на рекламу, але я всім рекомендую «Greenfield», зелений, з жасмином.

– Немає роману, принаймні в класичному варіанті цього жанру, без любовної історії. Ти дотепер не виявляв великої прихильності до великих за обсягом творів. До роману зокрема. Чому так?

– Чому це не виявляв? Мій «Вечірній мед» є романом про любов. І про поезію. І про любов до поезії. А щодо обсягів, то це знову ж таки категорії споживацького суспільства. Я ніколи ними не послуговуюся. А коли й послуговуюся, то дуже-дуже тихо.

– Ісус заповідав любити Бога свого і любити ближнього свого як самого себе. А ти за свої 45 навчився бачити Боже творіння в кожному – в злодієві, в лицемірі, убивці, самогубці? Навчився любити їх? Можеш сказати, що виконуєш цю заповідь?

«Келія Чайної Троянди» навесні

– Чого це я повинен їх любити? Хіба ти не знаєш, що вірні на землі утворюють Церкву воюючу? От тільки самогубців мені по-справжньому жалько.

– Ти релігійний? А чи релігійний ти письменник?

– Ні, я не є релігійним письменником. Я переважно описую бухарів і музикантів, а це така тема, що там важко вставити якихось п’ять релігійних копійок. Хоч подеколи мені це вдається зробити, як у «Зірці на ім’я Марія».

– Доводилося чути думку, що твої ранні вірші більш емоційні і менш досконалі за формою, ніж твори останніх років. При тому шанувальників твоїх ранніх текстів більше, зокрема тих, що стали піснями. Чи погоджуєшся ти з такою оцінкою? І чим зумовлене співвідношення «раціо» та «емоціо» в тому , що ти пишеш?

– Так, це справедлива думка. Мої ранні вірші дуже розхристані й анархічні, саме тому їх і люблять юні. А щодо «раціо» та «емоціо», то цей поділ існує тільки на рівні понять. Зміни поняття! У творчості задіяна ціла людина.

– У чому найперша відмінність між 20-річним хлопцем і 45-річним чоловіком?

– По-моєму, її видно неозброєним оком. Особливо дівочим.

– Ти чимало зробив у жанрі есею. Отже, тебе цікавить, що відбувається за межами твого приватного світу. Якою мірою те, що відбувається в українській літературі та культурі загалом, дотичне до процесів у політиці ? Чи це паралельні світи?

– Я нічого не можу сказати про політику. Це заборонена тема.

– Твій батько був письменником. Від кого ти ведеш свій літературний родовід? Кого ти вважаєш своїми попередниками у літературі?

– Нікого не вважаю. Але є з десяток письменників, серед них і мій батько, яких я люблю. Як братів і співбесідників.

– Бути письменником і бути українським письменником – у чому головна відмінність, на твою думку?

– Мені здається, це не дуже добре формулювання. Тому що бути українським письменником означає те саме, що бути письменником загалом.

– Українська мова мало відома у світі. Навіть не всі громадяни України володіють нею. Це якимось чином позначається на якості літератури, що твориться цією мовою?

– Безумовно, позначається. Але не те, що вона мало відома, а те, що вона все ще мало викшталтувана. І страшенно засмічена кальками. У нас одночасно є чинними кілька правописів, біда з філософською і технічною термінологією, ну, і так далі.

– Чи не занадто українська цнотлива, аби бути мовою повноцінної європейської літератури?

– Цнотлива? Не можна бути занадто цнотливим, як і не можна бути трішки вагітною. Зовсім недавно вийшов словник нецензурної лексики, я вже не кажу про використання мату сучасними українськими авторами. Як на мене, українська література не дуже глибока. А це значно поважніша за цнотливість проблема.

– Назви кількох письменників, які, на твою думку, найбільше збагатили українську мову.

– Письменники не збагачують мову. Вони є добрими або поганими носіями цієї мови. А от літературу вони збагачують. У нас це насамперед поети. Для мене найближчими і найдорожчими є Грицько Чубай, Олег Лишега, Василь Голобородько… Фактично, все те покоління дало дуже багато.

– Для тих, хто чув про бахмацький ДАК, вважає, що ДАК – це, передусім Володимир Кашка і Кость Москалець. Кашки не стало. Чи є тепер ДАК?

– Ще Микола Туз, Андрій Деркач і Юрко Ананко. Хоча без Кашки все це виглядає дуже блідим. Як «The Doors» без Джима Моррісона. Але доки п’ється чай, ДАК залишається живим. Ми з Юрком Ананком нещодавно створили невеличкий сайт, присвячений творчості Кашки, там можна прочитати більшість його творів: http://volodymyr-kashka.narod.ru/

– Міф про ДАК – як він виник? Яка його природа? Це гра, забавка, альтернатива Бу-Ба-Бу та іншим? Чи все ж таки система певних критеріїв, ритуалів, табу?

– ДАК – не міф, це літературне об’єднання, створене Кашкою в 1977 році. Тому воно за визначенням не може бути альтернативою згаданим і не згаданим тобою групам – їх на той час просто в природі не існувало. Зате існувала розгромлена львівська «Скриня», з якою ми підтримували дружні стосунки. Якщо це гра, то гра в бісер. Якщо це ритуал, то тільки чайний.

– Ти міг би публічно назвати кілька власних ритуалів, які є невід’ємною складовою приватного міфу письменника Костянтина Москальця?

– Мушу тебе розчарувати, я не маю приватного міфу. Я заварюю чай, пишу ті чи ті тексти, інколи складаю пісні. Який у цьому міф? Це збування самого життя в мені, ряхтіння краплі роси на кінчику листка. Перш ніж вона впаде на землю.

Розмовляв Андрій Деркач