«Айстра» з Австралії

Ернест і Наталія Гуляки

У Франції існує близько двох з половиною тисяч літературних премій. Україні, звісно, до такої цифри ще далеко, втім, і у нас повсякчас робляться кроки в такому напрямі. Хоча нині про якісну конкурентоспроможність у цьому плані ще не йдеться, проте змагання, вочевидь, мобілізує і надихає, а відповідно прищеплює митцям бажання бути найкращими серед кращих. Наразі маємо нову альтернативу стражденній Шевченківській премії, а саме спільний проект Національної спілки письменників України та Міжнародного благодійного фонду Ернеста і Наталії Гуляк (Австралія).

Новоспечена премія «покликана привертати широку увагу громадськості та засобів масової інформації до найталановитіших творів сучасного вітчизняного письменства, сприяти популяризації та підвищенню авторитету й престижу високообдарованих майстрів слова». Вона може присуджуватись у різних літературних жанрах (прозі, поезії, публіцистиці, критиці), головне – це щоб твір був високохудожнім, самобутнім і резонансним явищем нашої літератури, опублікованим упродовж року. Її лауреатів визначає спеціальний Комітет, до складу якого входить одинадцять осіб, а саме: голова − Анатолій Дімаров, його заступник − Василь Шкляр, а також Володимир Яворівський, Олесь Ульяненко, Тарас Федюк, Володимир Базилевський, Анатолій Кичинський, Леонід Талалай, Михайло Бриних, Володимир Панченко та Наталія Кот (виконавчий директор фонду). Як бачимо, шевченківськими лауреатами тут аж ніяк не гребують. Утім, членам Комітету з Національної премії ім. Т.Г. Шевченка вхід сюди суворо заказано.

За статутом творчі спілки, громадські організації, видавництва, засоби масової інформації літературно-мистецького спрямування або члени Комітету (не менше трьох осіб) можуть висувати твори на здобуття премії. Як результат, на адресу Комітету протягом січня-лютого поточного року надійшло понад п’ятдесяти офіційних заяв. Врешті, після перегляду й аналізу списків пропонованих авторів і їхніх творів, журі в березні місяці уклало й оприлюднило остаточний список із шести фіналістів.

Комітет з премії «Айстра»:
Олесь Ульяненко, Тарас Федюк, Володимир Базилевський,
Анатолій Дімаров, Василь Шкляр, Анатолій Кичинський,
Леонід Талалай, Наталя Кот, Михайло Бриних.
На підході – Володимир Яворівський.
Володимир Панченко – фотографує

Ними стали: Тарас Антипович («Мізерія»), Броніслав Грищук («Солом’яні дзвони»), Тетяна Малярчук («Говорити»), Євген Нахлік («Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель» − єдиний не художній, а літературознавчий твір-фіналіст), Галина Пагутяк («Захід сонця в Урожі») та Леся Степовичка («Шлюб із кухлем пільзенського пива»). Незважаючи на те, що на розгляд комісії було запропоновано й чимало поезії, гору все ж таки взяла проза.

І тут справа, здавалося б, за малим − таємним голосуванням у травні місяці обрати одного/одну з шістьох (як від початку й було передбачено Положенням про премію) і мирно розійтися по домівках. Однак доброчесні члени журі помислили собі, що було б несправедливо визначати переможця в один тур більшістю голосів, бо ж тоді місце лауреата може посісти особа, за яку проголосувало лишень троє з одинадцяти, а це, вочевидь, аж ніяк не репрезентує абсолютну більшість. Тому й вирішили провести два законні й цілком логічні тури (дякувати богу, до Президента за порадою і дозволом звертатися не довелося, а то хто зна, за якого царя/мера премію б вручали!). Отже, до «суперфіналу» вийшли Бр. Грищук і Г. Пагутяк. І тут уже за чесної боротьби джентльмен поступився леді з рахунком 8:3. «Ура!» − чоловіча солідарність і сексизм не пройшли, навіть зважаючи на те, що до складу Комітету входила лише одна представниця прекрасної статі.

Можливо, допомогли готично-містичні творчі уподобання пані Галини, зважаючи на які, члени журі просто побоялися не дати їй премію, а то ще упирів на їхні скромні голови наворожить. Утім, жарти на бік, бо переможниця таки гідна свого титулу. Послідовно витворюваний нею образ села Урожі, що біля Дрогобича, напрочуд нагадує фолкнерівську Йокнапатофу, а потоки свідомостей головних героїв тонко перегукуються з його ж «Шумом і шалом».

Водночас та художня готика й містика, що природно закорінена в фольклорному українському ґрунті, надає її творам напрочуд оригінального звучання, що ледь чи не притлумлює знаний у всьому світі образ Дракули.

Однак австралійську премію не буде доправлено переможниці до Львова. По неї вона муситиме особисто приїхати до Дніпропетровська, адже цього року саме там 22 травня проходитиме шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій», приурочене до дня останнього прижиттєвого повернення Шевченка на Україну (від авторитета Великого Тараса нікуди не подітися!), в рамках якого щорічно й вручатиметься нагорода. Згодом місце все ж таки матиме й київське віншування лауреатки, а саме під час книжкового форуму видавців, що за часом збігається зі святкуванням Дня міста, й проходитиме в лаврському Музеї книги 25 травня.

Та ледь чи не складнішим завданням від визначення переможця для членів Комітету виявилося обрання власне назви для самої премії. На адресу Спілки надійшло понад сотню незалежних пропозицій, до того ж і самі члени журі були доволі продуктивними в цьому контексті (чого лише варта лапідарно-харизматична версія В. Яворівського − «Най!»). Оскільки перша «робоча назва» − «Стожари», з якою премію майже рік тому й було анонсовано в пресі, не прижилася, то пошуки тривали. Ідею самого мецената Е. Гуляка пойменувати премію «Варата», за назвою національної австралійської квітки, відхилили як не надто зрозумілу для вітчизняного реципієнта. Натомість спробували знайти місцевий відповідник, але «Мальва» здалася надто заяложеною, тому почали активно гортати ботанічні довідники і, зрештою, зійшлися на «Айстрі», що є квіткою начебто цілком нейтральною, якщо, звісно, не згадувати про поезію О. Олеся зі шкільної програми, і навіть трохи загадковою. До того ж у перекладі з латини означає «зірку», а за самим звучанням безпосередньо звернена в австралійський бік.

Переможця визначити важко…

Сама ж премія складається з офіційного Диплома переможця та 30 тисяч гривень (у майбутньому сума може зростати, як обіцяють організатори, якщо проект виправдає покладені на нього сподівання). Також у процесі розробки перебуває й символічний призовий артефакт, котрим може стати чи то вишукана статуетка (на кшталт Нобелівської), чи коштовний нагрудний знак (як у почесних Орденах), звісна річ, у вигляді квітки.

Тож тепер, коли лауреата оголошено, а премію незабаром буде вручено, в тіні залишається тільки одна постать – пан меценат, як правило, оповитий ареалом недосяжності, а насправді звичайна людина, така як ми з вами, тепла, привітна, а головне – небайдужа. Родина Ернеста Гуляка опинилася в Австралії після 1949 року. Там він і познайомився зі своєю, нині покійною, дружиною Наталією, росіянкою за походженням, котрій, однак, дуже боліла національна доля українства. Ідея створити благодійну організацію з’явилась у подружжя вже давно, втім у її реалізації на заваді повсякчас ставали різні перешкоди, тому лише 2006 року юридично розпочав своє існування їхній фонд.

Наталія Кот – виконавчий директор фонду

Що ж стосується літературної премії, то її ініціатором виступив безпосередньо пан Ернест. З такою ідеєю він і звернувся до Наталії Кот, директорки фонду. Перші перемовини з Марією Матіос зайшли в глухий кут. Далі був обмін досвідом зі «Смолоскипом». І зрештою пропозиція дісталася до Спілки письменників. Як виявилося, Василь Шкляр мав аналогічний задум, проте йому бракувало коштів. «Це як у танці, – скромно зауважує Е. Гуляк, – коли необхідно два партнери». І ось партнери зустрілися, проект стартував.

Особисто пан Ернест зовсім не втручався в роботу Комітету, навіть уникав з’являтися в Спілці, на засіданні був тільки раз, проте активно знайомився з творчістю українських літераторів. «Ми прочитали всі книжки», – одноголосно констатують Е. Гуляк та Н. Кот. Рішення ж журі видається пану Ернесту цілком справедливим, а творчість Г. Пагутяк викликає одверті симпатії та захоплення.

«Не можна працювати ні у сфері роблення грошей, ні у сфері давання грошей, якщо не сподіватися на позитивні результати», – вважає меценат. І вони є, принаймні так видається. До того ж орієнтація мусить завжди бути звернена наперед: на більшу популярність премії у майбутньому та, звісно ж, на подальші успіхи української літератури на світовій арені, в які щиро вірить Ернест Гуляк – один із нас.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»