Марія Башкирцева, парижанка з-під Диканьки

Марія Башкирцева.
Автопортрет з палітрою. 1883

У листопаді 2008 р. виповнюється 150 років від дня народження Марії Башкирцевої – художниці, яку вважають «своєю» у Франції, Україні та Росії. Втім, своєю славою Башкирцева все ж найбільше зобов’язана «Шоденнику», що його вона вела з 14-літнього віку аж до смерті (померла Марія від сухот у 1884 р., маючи неповних 26 років). Записи велися французькою мовою. У Франції вони були вперше й видані – щоправда, в дуже скороченому вигяді. До того ж, як виявилося, у текст щоденника з волі рідних художниці вносилися зміни. Лише в середині 1980-х французькі дослідники почали підготовку повного, автентичного тексту діаріуша, у якому образ Башкирцевої постає без ретуші. Видання наближається до завершення; готується «Щоденник» до виходу і в Росії.

150-річному ювілею Марії Башкирцевої було присвячено Міжнародну наукову конференцію, яка відбулася в Полтаві та Диканьці 15-17 травня ц.р. за участю істориків, мистецтвознавців та літературознавців, яких цікавить феномен Башкирцевої. Організатори конференції – обласна державна адміністрація, міська рада, а також фонд «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої», директором якого є Тетяна Швець. Власне, саме подружжя Швеців і було основним «двигуном», завдяки якому стала можливою акція. Тетяна Дмитрівна родом із Диканьщини. Мешкають вони з чоловіком у Москві, проте магія особистості Марії Башкирцевої (яка народилася в селі Гавронці біля Диканьки) виявилася такою сильною, що Швеці взялися за реалізацію вельми складного проекту: вшанувати належним чином пам’ять про художницю на її рідній Полтавщині.

Задум цей виник усього три роки тому, проте Швецям уже вдалося зробити чимало. Як подарунок вони привезли в Україну розкішно виданий альбом «Избранница судьбы Мария Башкирцева» (М., 2008), в якому французькою й російською мовами надруковано дослідження про Башкирцеву, а також вміщено велику кількість рідкісних фотографій і репродукції багатьох картин художниці. Зібрано чимало меморій, які стануть основою експозиції музею М.Башкирцевої в Диканьці. Обласна Полтавська влада обіцяє до 2010 р. збудувати в цьому містечку музей Башкирцевої, який, цілком можливо, нагадуватиме двохповерхову віллу в Ніцці, де жила родина Марії.

Що ж до самої наукової конференції, то вона була вельми представницькою: участь у дискусіях взяли дослідники з Франції, США, Росії і, зрозуміла річ, з України. У більшості доповідей ішлося про життєпис і живопис художниці, рідше – про її літературну спадщину (власне – «Щоленник»). Учасники конференції, як і всі, хто прийшов до конференц-залу симпатичного Полтавського художнього музею, мали змогу ознайомитися також із фрагментами документального фільму «Марія Башкирцева» (автор сценарію Галина Турчина, режисер – Ганна Шишко), відеосюжетом про мавзолей художниці на цвинтарі Пассі в Парижі, численними слайдами, які унаочнювали розповіді про життя і творчість Марії.

Марія Башкирцева.
Фотографія ательє І.Хмельовського. Полтава

На жаль, організаторам не вдалося вирішити технічну проблему синхронного перекладу, тому багато часу йшло на лінійний переклад з російської на французьку. Таким чином, можливості виголошувати доповіді по-українськи фактично не було, що, звичайно, вкрай прикро; навіть концерт у театрі ім.М.Гоголя чомусь вівся по-російськи, хоча в цьому не було аж ніякої потреби! Зрештою, і сама Марія до 12 років виховувалася в атмосфері Гавронців, потім тричі приїздила з Франції до батька (який розлучився з її матір’ю) на Полтавщину, добре володіла українською, знала «малоросійські» пісні, і взагалі – її ідентичність мала характерні для ХІХ століття ознаки подвійності («русская» – проте й «малороссиянка» водночас, що, між іншим, добре пояснила, виступаючи, Люсіль Ле Руа, видавець повного тексту «Щоденника» М.Башкирцевої).

В Україні ім’я М.Башкирцевої, загалом, відоме достатньо добре. В кількох музеях (Суми, Дніпропетровськ) є оригінали її живописних робіт. Про художницю писали як в «Історії українського мистецтва», так і в статтях та монографіях митецтвознавців. Коротку, проте яскраву історію життя Марії відбито в сюжеті роману М.Слабошпицького «Марія Башкирцева», який виходив кількома виданнями, а також у недавніх публікаціях Олександра Балабка (він спеціально їздив місцями художниці, щоб написати свою книгу-подорож).

Тепер важливо подбати, щоб по-українськи «заговорив» щоденник Марії Башкирцевої. Постать ця надзвичайно приваблива, отож було б цілком природно, щоб її спадщина – мистецька і літературна – надійно вписувалася як СВОЯ у культурну свідомість українців.

Дім Башкирцевих в маєтку Гавронці

Останній день конференції було повністю віддано подорожі на малу батьківщину художниці: Гавронці – Диканька – Черняківка (село, де колись був маєток Бабаніних, – це родова лінія матері Марії Башкирцевої).

З матеріалами конференції невдовзі можна буде ознайомитися й ширшому колу прихильників Башкирцевої (вони вийдуть окремим виданням). А тим часом – хочу запропонувати читачам «ЛітАкценту» свої спостереження про відблиски образу Марії Башкирцевої у творах Лесі Українки та Євгена Маланюка.
х х х

Доля і особистість Марії Башкирцевої настільки яскраві, що дивно було б, якби на парижанку з-під Диканьки не звернули увагу українські письменники, її земляки. Зупинюся лише на двох епізодах.

Епізод перший: Леся Українка.

Пам’ятний знак
на місці колишньої садиби Башкирцевих
у Гавронці

1900 року Леся Українка надрукувала свою статтю «Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)», в якій мова заходить і про художницю Марію Башкирцеву. Але – у зв’язку із творчістю італійської поетеси Ади Негрі, яка присвятила Марії один із своїх віршів і взагалі перебувала в молоді літа під впливом її особистості. Саме це й відзначала Леся Українка: «Марія Башкирцева, безперечно, більш близька за духом до д’Аннунціо, ніж до Ади Негрі, справила великий вплив на нашу поетесу. Вірш, присвячений памяті Марії Башкирцевої, відноситься до раннього періоду творчості Ади Негрі, і якось дивно читати серед полум»них, повних класової ненависті і презирства віршів таке звертання до цієї «білявої, по-царськи вродливої слов»янки»:

Поработил меня изменчивый твой взгляд,
Он в сердце мне, я чувствую, вливает
Смертельный, тонкий яд.

Але цей «тонкий яд» якщо й залишив сліди, то тільки в особистій ліриці Ади Негрі…»

Заслуговує на увагу думка Лесі Українки про певну близькість Башкирцевої –до д’Аннунціо. Йдеться тут, вочевидь, про соціально-культурну нішу, яку займали в одному випадку італійський письменник, а в другому художниця з Парижа. Д’Аннунціо, кажучи словами Лесі Українки, – «декадент», «поет-аристократ», життя якого було «вічним святом». Було б ризиковано проводити тут якісь прямі аналогії з Марією Башкирцевою: про близькість Леся Українка говорить у найширшому сенсі, маючи на увазі передусім якраз соціально-культурні, а значить – і психологічні чинники. Ключовим у такому контексті мало б бути, як на мене, слово «аристократизм».

Епізод другий: Євген Маланюк.

Погруддя Марії Башкирцевої,
привезене Тетяною Швець із Франції
(копія)

Маланюк належав до тих українських письменників, чия творчість у силу жорстоких історичних обставин була пов’язана з політичною еміграцією. Він був серед захисників Української Народної Республіки, потім – з листопада 1920 р. – мешкав у Польщі, Чехії, а з повоєнного часу – в США, де й помер у 1968 р.

Отже, 1927 року Євген Маланюк написав вірш-присвяту «Марії Башкирцевій». Вірш цей мало знаний в Україні, тому наведу його в повному обсязі.

Марії Башкирцевій
1
Високий день. Колонами – алея.
Так. В днях життя нічого не прийнять, –
Полинути в блакитну емпірею
Інакшого, нездійсненого дня.

Шумить, шумить густа, безмежна тиша,
Росте простір над долами землі,
І тільки вітер полудневий дише,
Й від подиху колишуться шпилі.

… І раптом – кров. І раптом – криці скрегіт,
І запах зла, землі хмільний наркоз.
Гул низьколобих орд, дикунський регіт
Під тьмою хмар, під наростанням гроз.

І раптом – вибух буряного бою,
Крицевий свист і списи блискавок,
І все нещадніш рухає юрбою
Нищительний непереможний крок.

І серце важчає, і набрякають жили,
І пружиться п’ястук. І – зойкнув супокій:
Хай тиша рушиться й божеволіє бій,
Щоб на скупій землі росли! жадали! жили!

Щоб не вщухали сили моторові
Історії – на всі земні краї, –
З напруги м’язів, з бурелому крові
Виконував сонату героїзм!
2.
Панно Маріє,
Вже півстоліття ділить нас.
Все вітер віє (над степом завше – вітер),
Все обрій мріє;
А я не мрію, просто хочу Вас
Зустріти.

Десь за містом – амазонкою –
На Мазепиному скакуні, –
Тільки стек та циліндр, та рукавички
Та стан стрункий
Стиснутий тонко
Ввижаються мені.
… От ніби, як черничка,
З монастиря, де абатисою – маркіза де-Лямбаль…

Або: вирує баль –
як буря –
Версаль? Батурин?
– Однаково! –
Для Ваших мрій – нема межі.
Під полонезу плавні тури
Вам кидають пажі
До стіп кармазинові маки.

І мить страшна,
Бо сам Ясновельможний
Під зором Мотрі, заздрісно-дівочим,
Повільно і непереможно
Звабливо зводять очі
І – раптом! Випроставши стан –
Юнацьким кроком
З Вами
В тан!
І оплесків грозовий ураган
Зливається в нестерпне сяйво: слава!
3.
Панно Маріє, замріяна, як я,
В тих днях міцних, в тих днях варязьких,
Панно Маріє, Вашого життя
Барвисті дні були, як казка.

Мені ж, що народивсь між орачів,
Чию Елладу витоптали орди,
Мені, що тільки ніж, замість мечів,
Скеровую добі
– в безносу морду, –
Мені крізь згарища століття, в чорнім димі,
Вже прозоріють
Пломінні контури, ще людям невидимі,
Здійсненні мрії.
І знаю –
Новий Бетховен
Громами й бурями продиригує
Нову Сонату Патетік.
І от – широким рокотом барокко
Враз д’горі, в синь, в зеніти Бога-Слова
Вогненним святом духа завирує
І вибухне ХХ вік!

Марія Башкирцева.
Дощова парасолька. 1883

Легко зауважити, що вірш Євгена Маланюка перейнятий тугою за героїчним. Не випадково ж у ньому спалахує ностальгійна згадка про бетховенську «Патетичну сонату», яка звучить в уяві поета як увертюра до нової Сонати Патетік. Це неоромантичний мотив: Маланюк мовби чаклує, навіюючи ХХ століттю такий образ, який би збігався з його мрією про «вогненне свято духу». Після пережитих нещодавно поразок він знову згадав про свою витоптану ордами Україну-Елладу, вкотре зізнався у власному «ієреміївському» покликанні будити поетичними інвективами приспаних і лукавих, – проте головне у Маланюковому вірші-посланні все ж не спогад, а МРІЯ, пристрасне викликання духу героїчного.

І саме в цьому контексті у Маланюкові візії явилася Марія Башкирцева. В ній поет побачив таку ж мрійницю, як і сам. Він і її «викликав» із небуття своєю уявою, щоб захопитися героїчно-прекрасною, вольовою поставою, звабливою і гордою красунею, перед якою не зміг встояти навіть такий цінитель жіночості, як гетьман Іван Мазепа! Це найбільша несподіванка у вірші Євгена Маланюка: фантастична сцена, в якій Мазепа йде в танок із Марією, забувши на якийсь момент Мотрю Кочубеївну, чий «заздрісно-дівочий» погляд супроводжує гетьмана і Марію Башкирцеву.

Зрештою, Маланюкова фантастика знаходила підстави в тому факті, що Мотря й Марія були пов’язані спільною для них обох Диканькою. Та й сам роман Мазепи і Мотрі також мав диканьську «прописку»! Чи ж дивно, що поет побачив Марію-мрію в образі амазонки на Мазепиному скакуні?

Туга за героїчним пов’язувалася в Маланюка з постійними його роздумами про історичні шанси України, про нову якість національного характеру, в якому він хотів бачити тріумф волі і духу. Характерно, що Марія Башкирцева «привиділася» йому саме в цьому зв’язку…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.