Олександр Пронкевич хоче знищити міфи про Іспанію

Що ми знаємо про Іспанію? Корида? Фламенко?! Країна постійної спеки!? Ви справді так думаєте? Насправді ці означники аж ніяк не пасують до Іспанії! Ми в цьому разі знову стали заручниками створених і розмножених через медіа стереотипів. В Іспанії не ходять на кориди, а молоді іспанці активно виступають проти цієї страшної «розваги», тим більше, що корида нагадує про «уніфікаторський» режим Франко!

Іспанці не танцюють фламенко. І в Іспанії буває досить холодно… Словом, ми дуже мало знаємо про Іспанію, і тим не менше, іспанські топоси присутні в українській культурі, вони були від часів давніх, барокових – до часів модерних і постмодерних. І часто в центрі іспанського простору, який інтегрується в український чи й ширше — слов’янський, — містичний, екстравагантний, комічний, божевільний… Дон Кіхот, який лукаво поглядає на нові покоління, що готові вірно йому служити, бо вірять у месіанство цього худорлявого чолов’яги, який мусить привести народи до омріяного щастя.

Про все це йшлося в Києво-Могилянській академії напикінці травня під час презентації книжки знаного іспаніста Олександра Пронкевича «Нація – нарація в іспанській літературі доби модернізму», яка з’явилася друком у видавництві «Педагогічна преса» наприкінці 2007 року. Книжка є результатом довгих розмислів над природою символічного іспанського простору, представленого в культурі і транспонованого у світі; з іншого боку, книжка є результатом націологічних компаративних студій, адже сама назва — «нація-нарація» — відсилає читача до згадування досліджень Бгабги. Проте в Олександра Пронкевича це поняття розширено й експліковано в інших контекстах. Іспанський наратив постає в дослідника як конструкт. Подано тезу, що іспанська історія в аспекті націотворчих інтенцій і проектів мала бути свідомо сконструйована довкола Кастилії, власне кастильяноцентристського міфу, який розробляли іспанські інтелектуали. І якоюсь мірою цей проект був успішний. Антоніо Мачадо, Ортега-і-Гасет, Мігель де Унамуно, Вальє-Інклан та ін. — усі ці імена дотичні до розробки кастильяноцентристського міфу, який виростав із воєнної іспано-американської поразки 1898 року. Для того, щоб переконструювати національну поразку (створити міф, який має на рівні ментальності замістити пам’ять про поразку), взялися інтелектуали, які вирішили через текст сформувати уявну спільноту (комплекс ідей і методологій Б. Андерсена також знайшов своєї застосування в книжці О. Пронкевича), створити утопічний проект ідеальної нації, який мав бути перенесений на історію і політику.

Сьогодні ж Іспанія постає вже зовсім іншим простором. Якщо раніше все мало бути сконструйовано довкола одного центру — Кастилії, то наразі ситуація постає з точністю до навпаки: Мадрид вилучено з системи географічного районування Іспанії, він постає окремим адміністративним районом (distrito federal). Решта території Іспанії — це 16 областей, і кожна має свою неповторність. Як зазначив у книжці дослідник: «Протягом тридцяти років, що минули від дня смерті Франко, Іспанія зробила величезний крок від тоталітарної диктатури, яка забезпечувала країні консервативну модернізацію й повільне, але впевнене входження в світ західних цивілізацій, до розвиненого неоліберального постмодерного суспільства з усіма його ознаками. За влучним висловом Джо Лабаньї, з колишнього переможеного модерністю Іспанія швидко перетворилась на переможця доби постмодерності. Країна продовжує переживати швидке відродження «периферійних націоналізмів» і перехід від жорстко централізованої держави до децентралізованої «держави автономій».

Врешті, як зазначив на презентації Олександр Вікторович, Іспанія — це зона пограниччя. Магістральний рух Іспанії — з півночі на південь, і це, безперечно, впливає на сам світогляд іспанської нації, який, на думку науковця, як це не парадоксально, близький до українського. Можливо, в цьому є слушність, адже Олександр Пронкевич називає простором пограниччя і Україну, тільки вектор тут інший — зі сходу на захід. В такому разі концепція Дон Кіхота має величезний успіх у нас, чи в Росії, чи в Польщі.

Олександр Пронкевич згадує слова відомого російського іспаніста В. Багна, який тридцять років прагнув зрозуміти сутність мерехтливого кіхотизму. Науковець дійшов висновку, що ця ситуація розігрується у слов’янських культурах настільки успішно тому, що в її ядрі закладено уявлення (фрейм) про месіанство. Можливо, з цим частково можна погодитися, зокрема в російському аспекті. Проте й сам Олександр Пронкевич зазначав, що дискурси кіхотизму різняться в Україні, Польщі й Росії. Якщо в нас Дон Кіхот часто постає в романтичному ключі: Дон Кіхот — людина, віддана божевільним ідеалам революції (М.Хвильвий, Ю.Яновський, М.Куліш); якщо українські шістдесятники, на думку дослідника, — також донкіхоти, які постали зі списом слова проти вітряків безглуздої антилюдяної тоталітарної радянської дійсності, то в Росії рецепція Дон Кіхота розігрується в інакших, імперіалістських і неоімперіалістських кодах.

Образ Дон Кіхота постає такою собі матрицею, яка дивним чином переходить із культури в культуру, що знаходить своє застосування в різних культурно-світоглядних проектах, незважаючи на національні особливості. Людина нової доби дивиться у дзеркало і в якийсь момент бачить там Дон Кіхота. Сам Олександр Пронкевич іще не знайшов відповіді, чому так відбувається лише з Дон Кіхотом, але, приміром, чомусь цього не трапляється з Фаустом, який постає традиційно серйозним. Цього немає із «вічним» Гамлетом, але це має місце у випадку з іспанським персонажем, який представлений у всіх культурах, в усіх типах культурно-історичної свідомості, модерної і постмодерної, образ поширено в елітарній (науковій) і масовій культурі. Ризикну припустити, що відповідь на це запитання криється в самій культурно-історичній свідомості, з якої виник Дон Кіхот. Звичайно, ключ до такої «протеїстичної» поведінки світового образу ще треба шукати, але, можливо, саме у філософській матриці пограниччя двох великих світів, двох грандіозних соціокультурних проектів, один із яких розпадався (середньовіччя), а другий мав прийти на його місце (ренесанс). Обидва культурно-історичні періоди мають у своїй внутрішній структурі величезні відгалуження (в середньовічній ментальності переплетено і християнство, і антихристиянство, і поганство, і політеїзм, і прагнення до самозречення в ім’я великого єдиного Слова, адже все у світі — лише «нюанси одного слова» тощо). Ренесанс привніс антропоцентризм, філософію волі індивіда. Таким чином, художній образ увібрав у себе всі три основні філософські есенціалії — волю, розум і емоцію (цього немає в образі Гамлета), а це вже забезпечує не те що амбівалентність, а полівалентність. Втім, усе це тільки припущення, яке потребує глибокого аналізу історико-культурологічного, філософсько-світоглядного контексту, ментальної матриці, що сформувала образ і, відповідно, авторську ментальність. Час когнітивних досліджень іще попереду.

А поки що варто констатувати, що в Україні вперше за всю історію вийшла книжка про іспанську літературу та ще й українською мовою (цікаво, що два роки тому в Україні вперше українською мовою побачила світ монографія харківського іспаніста Ігоря Оржицького «Ми — правда, світло, обернені в камінь» про особливості розвитку літератур Латинської Америки, зокрема Перу, Болівії та Еквадору). В російській літературознавчій традиції створено цілий корпус текстів про іспанську культуру, розроблено низку проектів з іспанської ідентичності. В Україні іспаномовна література, на жаль, — на маргінесі. Як зазначила під час свого вступу на презентації літературознавець (і рецензент книжки) Тамара Гундорова, в українському гуманітарному просторі також досить мало текстів із французького, німецького досвіду, в яких би йшлося про творення нації як тексту. Врешті, такий конструктивістський підхід О. Пронкевича є вкрай плідним, адже він дає можливість не лише заглибитися у квінтесенцію теорії, а й вивчати механізми продукування і функціонування міфів, і в такий спосіб постає можливість їхнього «вбивства». Іспанія в українській рецепції часто живиться стереотипами й міфами, і це, звичайно, спричинено тим, що в українському просторі дуже мало верифікованих джерел, які можуть бути ресурсом для вивчення іспанської культури не в розважальному варіанті, а так, як це є насправді.

Іспанський дух і досвід цікаві для українського культурологічного простору. Як зауважив Олександр Пронкевич, іспанський досвід творення нації може бути вкрай корисним для України, адже Іспанія вже пройшла найстрашніші етапи націєтворення, що закінчилися громадянською війною. На його думку, сьогодні в Україні досить потужними є процеси творення двох уявних образів, двох проектів України, зокрема й на рівні масової свідомості, які постають як конфліктні. В такому разі мирне співіснування не є можливим. Іспанську соціополітичну ситуацію дослідник також схильний визначати як конфліктну, незважаючи на сформовану поліцентричність. Що й казати про Країну Басків, про відокремлений Південь, Андалусію, Галіцію… Отже, сучасний іспанський текст постає як лабіринт, «ризома», таємниця.

Презентована книжка О. Пронкевича — результат вивчення іспанської проблематики (іспанідаду) в Америці (за програмою «Фулбрайт») і в самій Іспанії. Ключем до текстуального простору книжки постає малюнок «Кастилія» Віктора Рижих, що його вдало розміщено на обкладинці. Цей малюнок відображає й іспанське поле, і плоскогір’я, і фортецю, апелюючи до основних символів кастильяноцентристського міфу (Кастилія в такому разі — кодова символічна система, особливий текст: це славна земля величних лицарів, які захищали «свій» простір від варварів, ця земля не для кожного, а лише для мужніх воїнів; по суті, Кастилія і справді не є кліматично привабливою зоною, адже вдень спека може досягати сорока, на цій землі немає водних ресурсів, і лише маскулінний носій стоїчної філософії може «захопити», «підкорити» цю «жіночу» територію). Монографія О.Пронкевича є також першою спробою наукового розуміння іспанської національної стратегії та її контактних зв’язків із українським націєтворенням на початку ХХ сторіччя у колі «вісниківців» (адже «вісниківці» знали про іспанський досвід, читали і перекладали іспанські тексти).

Книжка складається з трьох розділів: «Національна ідентичність у мультикультурній Іспанії», «Кастильяноцентристський міф» в іспанській літературі кінця ХІХ — першої половини ХХ століть», «Іспанський вимір на рації української нації». Для визначення кастильяноцентристського міфу дослідник уводить поняття «ландшафту» в контексті творення національної ідентичності, містечка як гібридного квазіурбаністичного простору. Всі три розділи кореспондують між собою, адже автор зумів витворити загальну концепцію, через яку бачить «свою» Іспанію і витворює свій наратив, оминаючи контексти, але саме така стратегія зовнішнього спостерігача допомагає пізнати чужий простір в повноті, побачивши те, чого не бачить людина, яку міцно тримають соціально-історичні контексти іспанської культури.

Щоб пізнати предмет, його треба полюбити. В цьому разі формула спрацьовує повністю. Олександр Пронкевич полюбив свою Іспанію, свого Дон Кіхота кіхотичною любов’ю. Його інтерпретація іспанської літератури вкрай цікава. Як сказала Тамара Гундорова, автор володіє вмінням подати матеріал, розповівши про складні матерії у простій формі без зайвих термінів і складних конструкцій. Цікавою була й загальна дискусія після презентації, адже в залі виявився невідомий «гість із Іспанії» (з Гренади), який розповів про своє бачення культурологічних паралелей між Україною та його рідною країною. Він сказав, що, блукаючи Києвом, побачив архітектурну споруду, подібну до гренадської. Також ті, хто прийшов на зустріч із дослідником, хотіли прояснити для себе феномен Дон Кіхота, який постає таким собі Зорро в різних культурах і епохах.

Проте презентація, крім кіхотичного та націософського аспектів, заторкнула й інші важливі питання. Так, у своїй монографії Олександр Вікторович «перепрочитав» доробок теоретика іспанського націоналізму Рамона Мінендеса Підаля, про якого чомусь забули українські іспаністи, а західні колеги активно залучають спадок цього вченого до новітніх розробок іспанської ідентичності. Також пан Пронкевич звернув увагу і на цікаве явище «меланхолії» в іспанській культурі, яке виникає в тому разі, коли інтелектуальні кола прагнуть розробити, по суті, утопічний проект, який не можна реалізувати. Було згадано і про вічний образ Дона Хуана (в нашій традиції ми звикли до Дон Жуана). Правду кажучи, ця тема активно розробляється в українських літературознавчих працях, але чомусь, як слушно зауважив Олександр Пронкевич, саме про іспанського Дон Хуана часто забувають, хоч витоки образу — саме в іспанській літературі.

Цікаво було почути і про компаративні «етюди про кохання». Здивовані? Насправді йдеться про варіації на тему кохання по-українськи і по-іспанськи в контексті «Невеличкої драми» Підмогильного та «Кохання і педагогіки» Унамуно, або ж навіть історію вигаданих кохань у Ортеги, Унамуно і Домонтовича. Мені відразу спали на думку романи з love-story Володимира Винниченка, які також добре пасують до запропонованої концепції.

Непомітно зустріч добігла кінця. Енергетика іспанської культури, яку транспонував на могилянську аудиторію Олександр Пронкевич, зупинила час, і півтори години минули наче одна мить. Що ж, усе буває у світі, де й досі блукає на своєму старенькому Росінанті великий ідальго Дон Кіхот Ломанчський, а поряд на віслюку дріботить Санчо Панса. Красивий він, цей світ іспанської літератури, в центрі якого — одна велика книга про Дон Кіхота, а життя кожного, хто прагне долучитися до її таємниці, — це кіхотична подорож, яка обов’язково має завершитися, після опрацювання сотень статей і монографій, поверненням (тим ніцшеанським «вічним поверненням») лише до однієї книги… Думаю, ви здогадалися, до якої…

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.