«Залипуха» по-дністровськи та по-чеськи

Ні, це не ймення кулінарної витівки. Це те, що прийнято називати літературною імпрезою або, як висловився Анатолій Дністровий, залипухою – літературний вечір із ним, Артемом Чехом та Богданою Матіяш в одному із читальних закапелків Могилянки.

Інгредієнти… тобто учасники:

Анатолій Дністровий – поет-прозаїк-есеїст-філософ-державний службовець-рибалка (за визначенням Богдани Матіяш). Автор збірок поезій «Проповідь до магми», «На смерть Кліо», «Спостереження», «Жовта імла», «Покинуті міста», романів «Невідомий за вікном», «Місто уповільненої дії», «Пацики». Лауреат кількох літературних премій, член Асоціації українських письменників.

Артем Чех – поет-прозаїк-соціолог (за визначенням Богдани Матіяш). Автор романів «Цього ви не знайдете в Яндексі», «Киня», «Анатомічний атлас. Важко бути жабою» «Пластик». Книжка «Цього ви не знайдете в Яндексі» стала переможцем конкурсу «Міський молодіжний роман 2007».

Богдана Матіяш – поетка, літературний критик. Редактор видавництва та часопису «Критика». Представниця київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки», «Розмови з богом». Лауреатка видавництва «Смолоскип» 2004 року.

Наприпочатку зустріч нарекли матчем із наперед відомим рахунком 10:4 на користь Дністрового (за кількістю виданих книжок). Цим одразу розставили гравців: Анатолій Дністровий – бувалий у бувальцях із вищої ліги, має що згадувати і «тенденціювати»; Артем Чех – надієподайний із «молодіжки», Богдана Матіяш – спортивний коментатор.

Артем Чех, Богдана Матіяш, Анатолій Дністровий

Б. М.: Від осіннього Форуму видавців до травня з’явилися чотири книжки Артема Чеха. Такої писучості останнім часом ще не було. Він узявся нізвідки та існує поза всіма літературними тусівками. Як так сталося і як воно – почати писати у 2000-х? Що було б, якби почав у 90-х?

А. Ч.: Скільки і як я пишу – досить складне питання. Перша і друга книжки були написані два роки тому, третя – рік тому, останню закінчив узимку. Мені не здається, що я дуже багато пишу, тим більше, книжечки – тоненькі… Я розумію, що вони мають десь відлежатися, але мені хочеться, щоб воно швидше йшло, бо набридає довго працювати над однією річчю. У 90-х роках усе було інакше – дуже бідно, скрутно… Я уявляю 90-ті як стрілянину на вулицях, бандюків і все таке (сміх у залі). Якщо читати «Пациків» і бачити Тернопіль на початку 90-х, то зараз це інше місто – тихеньке, спокійне.

Б. М.: Бачиш, Толіку, ти заклав візію Тернополя в 90-х, через яку ніхто не може переступити. Як тепер відчуваєш своїз «Пациків» – книжку, майже до дірок зацитовану?

А. Д.: Писати цю книжку було – патетично скажу – моїм етичним обов’язком. Я приїжджав до Тернополя разів зо два на рік і щороку бачив, як місто змінюється на краще. Коли минуло майже десять років, зрозумів, що треба робити реконструкцію – проходити вулицями, дивитися, де був той гастрономчик чи пивничка… Реконструкція була детальна, бо я справді хотів повернутися в той час. Роман – штука дуже соціологічно заангажована, тобто базовий роман, а не поетичний чи казковий, загалом він завжди стосується суспільного життя. У літературі я дуже ціную саме цей тип панорамних романів, хоч сам до такого ще не дійшов. Те, що я писав, – насправді учнівські вправи і таких романів у нас дуже мало. Мені здається, всі автори пробують писати з себе, а потім виходять на якісь завдання. Я не знаю, чи було гірше в 90-х, ніж зараз: здається, сучасний автор ще більш незахищений, ніж ми. Тоді не платили стипендії, але всі були однакові, бідували. Втім, були щасливі і просто писали. Тепер авторові жити страшніше.

Б. М.: Артеме, те, що пише Толік, якесь раціональніше за формою і змістом, те, що пишеш ти, – спонтанніше. Що б ти хотів писати далі?

А. Ч.: Це нормально – нас різнить і вік, і досвід. У мене зараз, вибачте, шило в одному місці, хочеться швидше, щоб усе стрибало синусоїдами й башню зривало, коли щось пишеш. Я прочитав усього Кундеру і тепер хочеться написати щось про кохання – дуже-дуже вивірене й зважене. Загалом, мені подобається, як пише Кундера – можу наслідувати його, думаю, це нормально, зважаючи на те, який у мене вік.

Б. М.: Тобто, п’ята книжка буде близька до Кундери?

А. Ч.: Так, але, звичайно, там буде реалізм і трохи чогось… жвавого.

Б. М.: Чим для тебе є фах письменника? Ти казав, що хотів би займатися цим професійно.

А. Ч.: Ну, письменник пише, видавець видає книжки, читач їх купує, видавець і письменник отримують гроші за це, всі щасливі. Не скажу, що ті самі Вельбек, Беґбедер або ще хтось – хороші письменники, але вони працюють, їздять, зустрічаються із читачами, нюхають кокс і нормально почуваються. Я не кажу, що хочу нюхати кокс чи там ще щось, але, в принципі, це прикольно… Не кокс нюхати (сміх).

Б. М.: Толіку, а чому ти не хочеш бути професійним письменником?

Артем Чех

А. Д.: В Україні бути професійним письменником тривалий час було утопією. Я спілкуюся з тим же Андрієм Курковим, але він не живе тільки з літератури – поки що наша економіка цього не дозволяє, принаймні – не зовсім сформовано книжковий ринок. Думаю, рано чи пізно до цього дійде. Але суть моя полягала трошки в іншому. Я дуже люблю акумулювати різні досвіди в письмо й мені потрібні винятково різні роботи, щоб опрацювати матеріал літературно. Це можливість спілкуватися з людьми різних соціальних прошарків. Я маю дуже багато друзів-бізнесменів, колишніх бандюків, рибалок, кілька приятелів із судових структур, політтехнологів, письменників, журналістів, художників, колекціонерів – чудова географія, щоб показувати мені Україну з усіма цими «потрохами». Я не роблю ставку на художню уяву, бо вона в мене, на жаль, не така, як у Метерлінка. Моє ставлення до дійсності за поетикою більш неореалістичне.

Артема Чеха просять щось почитати. Він обирає уривок із роману «Анатомічний атлас. Важко бути жабою». Іноді збивається з ритму та дихання, немов трохи соромиться, думаючи про ймовірну реакцію слухачів, ні з того ні з сього впускає паузу, та згодом вирівнюється, читає голосніше, випростаніше, забуває про авдиторію і подекуди навіть розставляє логічні наголоси… Текст відскакує від зубів і закінчується: «Бл*…»

Анатолій Дністровий читає шматок нового роману «Падре не спокушається». Закінчує: «Ну і так далі…» Можливо, це стиль сучасних письменників – читати дещо недбало, не розставляючи наголосів і не звиваючись інтонацією, уникаючи візуального контакту з публікою (Чех), або пунктирно роблячи його (Дністровий). Дослухання до текстів може ознайомити поверхово. Вдало сприймати їх без мовчазного тактильного контакту з книжкою важко.

Б. М.: Артеме, розкажи про поетику твоїх книжок, чому вони всі з різних джерел пишуться?

А. Ч.: Я дуже піддаюся впливу, можу щось почитати чи побачити – і зразу треба писати книжку. Можливо, це недолік, але реально мене впирає. Я нещодавно передивився Фелліні й накатав четверту книжку (сміх). Стосовно «Яндексу…»: мені здається, що це французька кухня. Там такі несумісні інгредієнти… Мені дуже важко казати щось про «Яндекс…», бо я вже не сприймаю його як свій твір – здається, це написав хтось інший, якась дитина колись давно.

(читає)

Б. М.: Толік сьогодні з десятьма книжками, але скоро буде одинадцята. Те, що він пише зараз, інакше, ніж усе, що було досі.

А. Д.: Я людина скромна і, як завжди, пишу про те саме – про 90-ті. Це роман про те, як відмирає останнє покоління радянських вчених. Називається «Падре не спокушається». Падре – клікуха викладача філософії.

(читає уривок)

Б. М.: Артеме, ти поезію колись думав писати?

А. Ч.: Я написав, мабуть, більше віршів, ніж усі сучасні українські поети, разом узяті. Колись я писав за ніч по 30-40 віршів. Звичайно, це повне «ге», але писав…

Б. М.: Тобто – графоманство?

А. Ч.: Ну, звичайно (сміх). Це було дуже круто, нам дуже подобалося, ми вважали себе геніями, в нас було своє творче об’єднання «НЛО». Це було цікаво. Тоді, у 18 років.

(читає Анатолій Дністровий. Тексти героя, який пише до мертвої жінки, – Петрарчині інкарнації?)

Б. М.: Чи може бути після прози перехід до мови поетичної?

А. Ч.: Хіба що до якихось верлібрів. Здається, сучасні поети-верлібристи так і роблять. Нещодавно я написав кілька оповідань, зробив «Ентер-Ентер-Ентер-Ентер», кудись відіслав і щось там отримав… На слем мене вибрали… Я зміг би писати хіба верлібри, а на силаботоніку не вистачило б сили й терпіння щось вигадувати.

Б. М.: Толіку, твої творчі плани, що вже наближаються до книжки?

А. Д.: Я хочу написати дуже крутий посібник із рибальства, але це в далеких планах. Артем дуже гарно сказав – я це називаю ненаситністю текстом, коли хочеться йти від книжки до книжки, а в мене те саме з жанрами. Я працював практично в усіх літературних жанрах, та в жодному з них не можу досягти бажаного результату… Студентом я писав дуже багато оповідань, п’єc, потім зрозумів, що це не те, почав гектарами писати поезію, потім зрозумів, що це не те… Зараз не знаю, куди рухаюся.

Анатолій Дністровий

Паралельно пишу п’ять чи сім книг, але суть не в тому, є якась незадоволеність. Раніше я дуже багато писав і називав це письменницькими шлаками. У 90-х була форма «щоб не здохнути»: мусиш здавати 5-6 статей на місяць на якусь культурну чи історичну тематику, або писати рецензії на книжки. З іншого боку, прийшов я до думки, що шкода прощатися з усіма витратами енергії на якісь ідеї, цитатники, заготовки – й вирішив усі ці досвіди акумулювати в якусь роботу і так прийшов до есеїстики. «Автономія Орфеїв» – це книга про поезію. Писав її років десять, в останній рік глянув іншими, прохолоднішими очима, і буквально через два тижні вона вийде. Не те щоб я в романі розчарувався – він для мене просто непріоритетний напрямок письма. Можливо, через те, що я перечитався філософської й теоретичної літератури. Мені цікавіші рефлексії письменників про писання чи про культурологію, ніж те, що вони пишуть. Друга книга в мене буде про письмо, може, у третій про бджоли буду писати… Дідько його знає.

Б. М.: Якби вам обом довелося десь представляти одне одного, що б вони сказали?

А. Д.: Філософське запитання… Просто я до прози ставлюся з точки зору проблемності, а не розваги… Але, тим не менше, якщо людина в молодому віці виходить на роман, то це дуже серйозно.

А. Ч.: Я скажу інакше. Я скажу більш круто. Я закохався в сучасну українську літературу, прочитавши «Місто уповільненої дії» Дністрового. То була перша книжка з сучасної української літератури, яку я прочитав.

Опісля взаємних письменницьких компліментів публіці запропонували ставити запитання. Їх майже не виникло. Чи то письменники все достеменно розповіли, чи то публіка задумалася й пішла вчитуватися. Дністровий вітався зі знайомими й підписав кілька книжок. До Чеха сформувалася невеличка дівоча вервечка, аби придбати його книжки. Ледь не шаріючись і стамовано радіючи, новий «кіндер-сюрприз» підписував примірники. Дністровий поблажливо усміхався.

Народилася 28 січня 1990 року в м. Перм. Дегустаторка літер. Студентка Інституту журналістики. Друкувалася у виданнях: „Голос України”, „Свобода слова”, „Високий Замок”, „College” (список підростає). Науковець-початківець. Інтереси: бібліофілія, масова свідомість, міфи, якісні рецензії, Deutsch, мандри, етнофести, джаз, Айкідо, бальні танці, коні, ковзани.