Добре бути дорослим, або Проблеми росту науки про літературу в Україні

Цікаво, як одні й ті ж речі породжують одночасно суголосні і супротивні одна одній думки. Коли я прочитала статтю Володимира Панченка «Після «карантину (полемічні нотатки)», то зрозуміла, що не я одна маю потребу нагального перегляду нашої найновітнішої літературної історії. Думки, висловлені у цій статі, багато в чому мене «зачепили», хоча я не схильна вбачати у феміністичних/гендерних студіях всі нинішні біди викривлення рецепції історії української літератури зламу ХІХ – ХХ ст. Це не лише тому, що я виховувалася на працях Соломії Павличко і Віри Агєєвої, а у першу чергу тому, що їхні розвідки – це високоякісний продукт, зроблений не лише гарячим серцем, але й холодним розумом.

Читаючи статтю В.Панченка, я спіймала себе на думці, що маю набагато більше бажання висловитися з приводу книжки Ніли Зборовської «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», ніж ставати на барикади захисту гендерних студій. Не тому, що вважаю тему нецікавою і безперспективною, швидше за все тому, що остання книжка п. Ніли є яскравішим прикладом адаптації літературознавства після «карантину» радянської доби. Думаю, на те й існує «дискусійне поле», щоб мати змогу сіяти на ньому зерна інтелектуальних суперечок. Адже у будь-якому разі йдеться про те, щоб усім разом ставати кращими, досконалішими, професійнішими.

Скажу чесно, книжка Ніли Зборовської «Код української літератури» нагадала мені славні часи початку 90-х років ХХ ст., коли читацька аудиторія просто захлиналася від кількості і якості літератури, що з’явилася на книжковому ринку. Читали всі (покоління людей були виховані на тому, що найкращий подарунок – це книжка), і читали все – гороскопи, посібники з хіромантії, підручники з різних систем голодування і очищення організму (для експерименту запитайте когось із країн Західної Європи, хто такий Пол Брег і його чудо голодування). З’явився також самвидав у вільному доступі, читали Солженіцина, Ніцше, щоденники Довженка, і все складалося у суцільний вінегрет. Літератури видавалося надзвичайно багато, а от якість друку крок за кроком чи рік за роком зменшувалася. Якщо раніше академічне видання передбачало наявність вступної статті, списку використаної літератури, розлогих приміток, алфавітного покажчика, то в часи перебудови до цього почали ставитися надзвичайно легко. Спочатку зникла коректура, потім якість палітурки, згодом примітки, коментарі і алфавітні покажчики відмінили, чи то за браком паперу, чи через те, що їх ніхто не читав.

Саме ці думки навіяла монографія Ніли Зборовської «Код української літератури». На щастя, ті часи минули, і сьогодні, у більшості випадків, видавництва, які поважають себе й читачів, видають книжки за світовим стандартом, який передбачає і вступну статтю, і коментарі, і список використаних джерел, і алфавітний покажчик. Все, щоб читач відразу мав змогу скласти бодай попереднє уявлення про книжку та автора. Адже – скажи, хто твій друг, і я скажу хто ти; покажи, чим ти користувався при написанні праці, я буду знати, чи братися за цю книжку, чи ні. Загалом, із цього складається певна культура інтелектуальних взаємостосунків. На жаль, перше, що впадає в око, коли читаєш «Код української літератури», то це відсутність бібліографії і того таки алфавітного покажчика. З першого моменту важко зорієнтуватися, чим користувалася дослідниця, пишучи свою працю. Коли мені знадобилося уточнити одне посилання, я 20 хв. витратила на пошуки потрібної виноски, але кого це цікавить!

Проте моє déjà vu пов’язане не стільки з цими зовнішніми атрибутами, скільки, передусім, із самими посиланнями. Напевне, саме тоді, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, стало можливим в академічній праці посилатися на такі видання, як Рамамурти Мишра (Шри Брахмананда Сарасвати). Психология йоги (учебник): Пер. с англ. – К. – М., 2003 (стор. 11), або Бхагават-Гита как она есть. – М. – Л. – Нью-Дели, 1991 (стор. 70). Під час читання книжки Зборовської я загалом зустріла багатьох знайомих саме з тих часів. Тоді ми зачитувалися Фройдом і Вайнінгером, ворожили на китайській книзі Перемін і розмовляли про трансцендентне з якимось містичним присмаком. Пошуки «коду», «формули», «філософського каменю» належать також до тих часів. Не можу не погодитися з тим, що мова є кодом, але щодо коду літератури, то варто було би дати якусь дефініцію про що саме авторці йшлося? Бо відразу спадає на думку нещодавній белетристичний опус Дена Брауна «Код да Вінчі» і всі скандали з ним пов’язані. Адже мало що говорить визначення так званого коду, яке робить авторка: «КОД літератури – зв’язок національної символізації з психічною пустотою або материнсько-батьківською матрицею» (стор. 13)

Знаковими саме для тих часів (гарячкових, істеричних чи невротичних – термінологія, часто вживана Зборовською) є роздуми щодо питомого монотеїзму українського народу – наскрізна ідея «Коду української літератури». У чому проблема з догматом Святої Трійці у контексті українського світогляду та історії української літератури – для мене залишилося загадкою. Проте тут би варто мати оцінку професійного теолога. Хотілося би тільки зауважити, що в ідеалі релігія дійсно має бути відділеною від політики, бо часами віднесення до монотеїзму співзвучні з прагненнями знайти справедливого і доброго «батюшку-царя», який би замінив Бога на землі. Роздуми про питоме зло Давньої Римської імперії як прообразу майбутньої Російської, а також про політеїзм першої якось не переконують. Не лише через офіційне православ’я Москви, а й через те, що Москва хотіла бачити себе Третім Римом, хоч ніколи ним не була. Щоб зрозуміти відмінність, варто тільки глянути на російські й давньоримські дороги, якими й досі користуються вдячні мешканці об’єднаної Європи. Не кажучи вже про концепцію Римського права, яка стала основою європейського судочинства.

Якщо відволіктися від романтичних спогадів про минуле й коментарів щодо Риму, то можу сказати: «Код української літератури» для мене залишився книгою закодованою, чи, може, зачарованою, бо у процесі читання виникло набагато більше запитань, ніж я отримала відповідей.

Викликало здивування, чому авторка обрала саме праці Фройда і його школи як теоретичну базу для своєї дешифровки так званого коду української літератури. Адже психоаналіз у першу чергу – це терапія, щоденна практика, і він не стояв на місці. Надзвичайно велика дистанція між гіпотезами Фройда і його найближчих послідовників з психоаналізом Лакана, не кажучи вже про сучасний стан методу. Адже, крім Зигмунда Фройда, Анни Фройд, Меланії Кляйн, були Вільям Штерн, Дональд Віннікотт, Джон Боулбі… Дивує, що дослідниця, роблячи проекцію на націю, так мало зосередилася на працях того ж Карла Юнга, який займався колективним несвідомим. Наскільки я зрозуміла з виступів у пресі, Ніла Зборовська тепер не дотримується своїх колишніх феміністичних поглядів. Проте орієнтуватися на працю більш ніж столітньої давнини Отто Вайнінгера «Стать і характер» (1903) видається надто тенденційним. Особливо, якщо врахувати, що то була праця двадцятитрьохлітнього юнака. Звісно, Вайнінгер був непересічним мислителем, проте невже п. Зборовська дійсно вважає, що жінки поділяються лише на дві категорії?..

Можна заперечити: але ж сучасне літературознавство й досі користується «відкриттями» школи формалістів, або школи нової критики. Теоретики тих напрямів вирішили певні завдання в теорії літератури, до розв’язання яких наступники вже не поверталися. Звернення ж до фройдівської школи класичного психоаналізу могло би бути виправданим, якби дослідження стосувалося лише часів модернізму. Можна собі уявити схему: Фройд спостерігав суспільство, лікував пацієнтів і писав книжки; пацієнти жили в суспільстві, читали книжки Фройда, лікувалися його методом і писали свої книжки – ідеї кружляли у повітрі і всі один на одного впливали. Проте як універсальний метод пояснення людської психіки сучасний психоаналіз знаходиться на відстані від свого батька і його перших послідовників. Невже Н.Зборовська поділяє, скажімо, таке твердження: «Оскільки жорстокість (садизм) характерні прегенітальним (оральній та анальній) стадіям, то регресія до них і фіксація компоненту жорстокості може сформувати імперський садомазохістський характер, де ерогенний мазохізм стане продовженням садизму, «зверненого на власну особистість, яка тимчасово при цьому замінює місце сексуального об’єкта». (стор. 35)

Чесно кажучи, серед рецензентів книжки Н.Зборовської хотілося б побачити хоча б когось від психології. Я не хочу підважити авторитет таких відомих і шанованих вчених як док. філолог. наук, член-кор. НАН України Микола Сулима, доктор філологічних наук, професор Володимир Поліщук чи доктор філологічних наук, професор Ніна Бернадська. Проте, коли йдеться про міждисциплінарне дослідження, хотілося б знати, що думають із цього приводу представники всіх дисциплін, яких це дослідження також стосується. Проте, це вже питання не стільки до роботи Н.Зборовської, скільки до всієї системи української науки, яка виявилася непідготовленою до виникнення «пограничних» досліджень. З іншого боку, як мінімум, дивує те, що авторка не згадала психоаналітичну працю Соломії Павличко: «Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» (2000). При тому, що п. Зборовська досить активно звертається до інших праць Павличко про Байрона, український модернізм тощо.

Щодо школи психоаналізу в Україні, то на заваді її виникненню, найбільш очевидною проблемою є відсутність україномовних перекладів теоретичних першоджерел. Використання російськомовних перекладів не є найліпшим виходом із ситуації, особливо, якщо авторці йдеться про «пошуки коду як головну проблему постколоніального літературознавства» (стор. 3). Можливі два варіанти академічного виходу із ситуації: або користуватися текстами мовою оригіналу, або чекати (і сприяти) появі професійних перекладів українською мовою. Я не є русофобкою, проте переклад має свої особливості й закони, і кому, як не літературознавцю, знати, як часто саме мова спрямовує наше сприйняття тексту. У випадку з книжкою Ніли Зборовської ціною за таке надужиття російськими перекладами стала гіпертрофія термінології, особливо у першому – теоретичному розділі. Дозволю собі знову зацитувати: «Художні явища історичного авангарду у психоаналітичній інтерпретації за психосемантикою правомірно розпізнаються як анально-садистські атаки на материнське тіло, що проявляють інфантильний шизоїдний механізм імперського суб’єкта.» (стор. 46 – 47)

Ось так, одним махом про весь історичний авангард. А що тоді з авангардом так званих недержавних націй, з польським чи українським авангардом. Він так само пов
’заний із анально-садистською атакою? Попри всі дискусії, футуризм все ж таки прийнято зараховувати до авангардних явищ. Тоді виникає запитання з тим же російським Вєлєміром Хлєбніковим, його так само зараховувати до анальних садистів після класичних рядків:

Мне мало надо!
Краюшку хлеба
И каплю молока.
Да это небо,
Да эти облака!

Викликає подивування постійний «діалог» із працею російського літературознавця Ігоря Смирнова «Психодиахронологика. Психоистория русской литературы от романтизма до наших дней» (НЛО, Москва 1994). Часом складається враження, що «Код української літератури» писався як «наша відповідь Чемберлену». Хоча якраз книжка Смирнова була абсолютно суголосна з пошуками відповідей на сакраментальні питання російської інтелігенції «Хто винен?» і «Що робити?». Натомість, авторка української психоісторії переадресовує ці проблеми в український контекст, враховуючи, зазначену вище, настанову на проблематику постколоніального літературознавства, то відповіді є очевидними.

Щодо постколоніалізму, анти-колоніалізму, імперіалізму, анти-імперіалізму, жодних дефініцій у монографії не знайшлося. Власне, як і посилань на праці теоретиків постколоніальних студій. Так само не зрозуміло, що саме авторка розуміє під поняттям українська нація і українська література, – це етнічне утворення чи політичне? Враховуючи те, що дослідження психоісторії української літератури стосувалося ключових (або канонічних) осіб української літератури, це питання видається принциповим. Бо ні представникам «Руської Трійці», ні Юрію Федьковичу в дослідженні «Коду української літератури» місця не знайшлося. Марія Вілінська, будучи московкою, була звинувачена у порушенні прадавнього коду української літератури і зведенні його на манівці. Знаковій постаті українського модернізму Агатангелу Кримському місця в монографії також не приділили. Проте в цьому випадку, можливо, не через етнічне походження. Водночас, як бути з тими ж російськими письменниками, які не мали стовідсоткового російського етнічного походження? Адже ні Пушкін, ні Достоєвський, до яких авторка так часто звертається, протиставляючи російський та український коди, не були етнічними росіянами. Та й взагалі про чистоту раси після ІІ Світової війни у пристойному товаристві якось не прийнято говорити.

Психоаналіз – справа надзвичайно тонка і клопітка, клінічна психотерапія потребує років, аби докопатися до істинних причин тих чи інших явищ. Літературознавчий психоаналіз – це щось інше, принаймні тут про терапію не йдеться; як правило, головні дійові особи або мертві, або не існують. Проте це навіть ускладнює ситуацію, бо детально розкопати дійсні причини, чому автор написав це, а не написав того, досить важко. Як я розумію, необхідно максимально точно дослідити приватні записи, спогади оточення, потрібна клопітка архівна праця. Тому психоісторія української літератури за двісті років виглядає дійсно як «проект», план роботи на майбутні двісті років. У проекті, виконаному п. Зборовською, велика кількість загальників і відсутні якісь конкретні приклади, ілюстрації, фактаж. Бракує тієї ж приватності, на основі якої і вибудовується психоаналіз. Зрозуміло, що одній людині не під силу реалізувати таке надзавдання. Проте в іншому випадку все виглядає надзвичайно узагальнено і схематично, а найголовніше – непереконливо, а почасти й несправедливо. Причому, несправедливість стосується як письменників ХІХ ст., так і класиків соцреалізму, не кажучи вже про сьогоднішніх гравців українського літературного театру. Тут важко не погодитися з п. Панченком, який у зазначеній вище статті написав так: «Ні, все-таки й справді прагнеться синтезу, різнобічності, урахування чинників психологічних, культурологічних, соціальних – і яких там іще?! – в їх сукупності. Адже література виникає на перетині різних факторів, отже –аналіз літературних явищ потребує МНОЖИННОСТІ підходів…»

Найновіша книжка Ярослава Грицака (Ярослав Грицак «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота” Київ: «Критика», 2006) не претендує на пишне звання психоаналізу, проте в ній зібрано матеріал фактичного, біографічного контекстного характеру, що розкриває і особистість Івана Франка, і епоху в якій жив та працював письменник, й історію регіону. На щастя, це не одне дослідження в Україні, де історія особи розкривається на тлі національної історії, і навпаки, національна історія прочитується через біографію конкретної живої людини.

Щодо даної праці, то для мене найтяжчим випробуванням став її деструктивний характер. Відсутність настанови на позитив. Надзвичайно легко робити закиди Івану Котляревському чи Олесю Гончару, проте, на мою думку, варто було б спробувати подивитись, а що можна взяти для конструкції національної свідомості. Не кажучи про те, що не варто забувати про людську сутність письменника. Не можна звинувачувати людину у тому, що вона хотіла зберегти життя собі або своїм близьким, а якщо при цьому їй вдалося ще щось корисного зробити, або просто не нашкодити, то це взагалі позитив. Переконана, що повністю заперечуючи нашу нещодавню історію, ми завдаємо суспільству ще більшої травми, а воно й без того травмоване, як це продемонструвала у своїй книжці Ніла Зборовська. Мудре і розважливе ставлення до минулого свідчить про зрілість нації, а якраз цьому дозріванню і покликані сприяти різноманітні гуманітарні студії, до яких належить і наука про літературу. Саме зрілості потребує сьогодні наука в Україні. Є надія, що проблеми, пов’язані з пубертатним періодом врешті будуть подолані і можна буде говорити про зрілий академізм.

P.S. Авторка даної статті особисто не знайома з п. Нілою Зборовською, за віком не може бути ні матір’ю, ні донькою авторки «Коду української літератури», психоаналіз не є предметом наукових зацікавлень, народжена і виховувалась у повній благополучній родині, де тато любить маму, мама любить тата, й обоє люблять своїх дітей. Прошу не розглядати даний матеріал як подолання Едіпового комплексу чи комплексу Електри, або символічне вбивство батька/матері чи побиття немовлят з метою нищення прийдешнього пророка.