Той, хто попереду…

Публіцистика – жанр відкритий і сміливий. Інакше це не публіцистика. Вона є своєрідним авангардом радикальних дій і радикальних слів. Вона серед тих, хто завжди попереду. Українській літературі ніколи не бракувало доброї і чесної публіцистики, починаючи від 1905 року, коли вперше з’явилася стаття Сергія Єфремова («Чи буде суд?»), і закінчуючи нинішніми виступами в українській періодиці.

Традиційно складається, що до публіцистики звертаються українські письменники, а книги Анатолія Погрібного були відзначені Шевченківською премією 2006 року. Минулий рік теж був урожайним на книги публіцистики. У мене під руками книжки вінницького журналіста і письменника Віктора Мельника «В пам’яті авторучки» (Вінниця, 2007), чернігівського журналіста і письменника Сергія Дзюби «Тато у декретній відпустці» (Ніжин, 2007), і житомирсько-київського журналіста й письменника «Туга за свободою» (Київ, 2007). Кожна зі своєю домінуючою темою, настроєм і стильовою особливістю. Говоритиму про останню із книг, оскільки її автор декларує себе виразно як публіцист (це вже друга книга публіцистики у Михайла Сидоржевського, перша вийшла 2005 року під назвою «Здвиг»). Він редагує газету «Нація і держава», пише також і вірші (книга поезій має назву «Навпіл між обома світами», 2004), але рідко з ними виступає в літературній періодиці. Здається, я тільки раз читав поетичну добірку М.Сидоржевського у «Літературній Україні», хоча він довший час, за редакторства Петра Перебийноса, виконував обов’язки заступника цієї спілчанської газети.
«Туга за свободою», що вийшла у видавництві Сергія Пантюка, є авторським вибраним за 2000-2007 роки. У передмові Сергій Плачинда («Впередзоріючий») дає високу оцінку публіцистичному таланту М.Сидоржевського: «Се – книга майстра пера, книга публіциста державницького мислення. Се книга наскрізь національна. І сим вона оригінальна, самобутня, і в чомусь символічна: се книга ХХІ століття – того століття, що гряде – книга Сидоржевського переконує в сьому! – під знаком повного національного відродження і державницького розквіту України». В цілому я погоджуюся із дещо патетичною оцінкою Сергія Плачинди. Не тому, що мені так хочеться бачити й вірити у сказане обома авторами, а тому що М.Сидоржевський на диво об’єктивний, аналітичний і логічний у своєму викладі.

Мене не дивує, що серед матеріалів книги є культурологічні виступи, літературно-критичні відгуки, філософські нотатки («Дорога до Храму», «Коло завдовжки в сто років», «Поет у суспільстві, яке не хоче усміхатися…», «Перейти полем безчасся» та інші). Все це, разом із щоденним публіцистичним літописанням, складає цілісну панораму життя суспільства в останні роки.

Багато матеріалів присвячено політичному протистоянню в країні, боротьбі між владою і опозицією, звідси багато гострих закидів провладним структурам на чолі із колишнім Президентом Леонідом Кучмою, а також багато авансів тодішній опозиції на чолі з її лідером Віктором Ющенком. Вже сьогодні, а минуло від тих подій якихось 3-5 років, видно, скільки ще ілюзій було у суспільства, яке сподівалося на перемогу справжньої демократичної влади в Україні. Не підозрюю Михайла Сидоржевського у кон’юнктурі, бо то був живий плин живої боротьби, який не знати як міг закінчитися. А гостре публіцистичне слово, сказане вчасно, сприймається як серйозна зброя у стосунках із владою. І доля журналіста, письменника-публіциста є близькою до долі бійців “штрафного батальйону” на фронті. Вони йдуть уперед, знаючи, що можуть загинути. Доля журналіста, публіциста в Україні завжди є і залишається небезпечною (трагічна загибель Дерев’янка, Гонгадзе, Александрова та інших цьому підтвердження).

Інша справа, що М.Сидоржевський ніколи «сліпо» не захвалював лідерів опозиції, наводячи аргументи й контраргументи на захист власних міркувань, оцінок, гіпотез. Він робить виважені висновки, не боячись заглянути у суть проблеми: «Тим часом, мабуть, найголовніша, найвідчутніша втрата для нової влади й особисто для Президента Ющенка – це грандіозний крах народної віри в урочисто і привселюдно обіцяне з трибуни Майдану, образно кажучи, світле майбутнє. Подібної підтримки Віктор Андрійович уже не матиме ніколи (…)» («Смерть ілюзій: Несвяткові реляції з нагоди першої річниці»). Є, звичайно, у його політичних прогнозах і прорахунки, але не від того, що автор не зміг змоделювати ситуації чи погано знав ситуацію, просто він не зміг врахувати специфіки української політики з її алогічністю і непередбачуваністю (маю на увазі ті міркування, де ідеться про політичні перспективи Віктора Януковича). Єдине, до чого маю застереження, – це оцінка дій колишнього керівника «Нафтогазу» й Голови КУНу, себто, безпосереднього начальника М.Сидоржевського (газета «Нація і держава» є виданням КУНу) О.Івченка. І хоча М.Сидоржевський називає нібито конкретні факти («Дешевий газ у російській мишоловці»), але цієї теми йому взагалі не варто було чіпати, принаймні, не подавати у своїй книзі.

Ця моя заувага, однак, зовсім не перекреслює загальну тематичну, настроєву, світоглядну та естетичну орієнтацію М.Сидоржевського. Мені імпонує його національна скерованість, його антиглобалізм, його вміння реалістично мислити й озвучувати неприємні для влади запитання (додам, що для будь-якої влади гострі й прямі запитання є неприємними).

Михайло Сидоржевський уміє робити блискучі стилістичні узагальнення на конкретному і не завжди виграшному матеріалі. Його слово міцне, пружинисте і вправне. Письменницький талант і журналістський хист вдало поєднані у цій потрібній і корисній книзі. Вона не тільки ілюструє, вона узагальнює, витворює художню парадигму сучасного українського буття: «… Історія – не тільки мертві пергаменти і манускрипти. Вона триває й тепер, адже бездарний цар приходив владарювати не випадково, а продажний почет завжди вихоплював найжирніші шматки із рота кволого володаря. Народ мусив терпіти це як кару за гріхи, за невикористані шанси стати вільним. Минав час, і пошесть сходила як весною сніги, гинула в непам’яті, залишивши після себе тільки гірку згадку про згублені роки і втрачені можливості».

Можливо, тому ця книга – з тих публіцистичних проектів, які стануть доброю основою для вивчення суспільно-політичних і культурних процесів означеного періоду. Зрештою, сам М.Сидоржевський не просто розповідає чи описує ці події. Він карбує досвід, який допомагає нам мислити і діяти по-державницьки.

Євген Баран

Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.