Тарас Шевченко: найновіша рецепція

Книжка І. Дзюби «Тарас Шевченко: Життя і творчість» є ще однією спробою рецепції поетової біографії і творчості. Нагадаю, найавторитетнішими біографами Т. Шевченка у ХІХ ст. були В. Маслов (Маслій), М. Чалий, на межі ХІХ-ХХ ст.ст. — О. Кониський, у ХХ ст. — П. Зайцев, П. Жур і Є. Кирилюк. І праці останнього «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» (К., 1959), Т. Шевченко постає як революціонер-демократ, і це відбивало загалом трактування постаті Шевченка тоталітарним режимом. І. Дзюба ж написав біографію не «волхва», не «шамана», «може, й не в першу чергу «пророка», а: Поета. Усі інші місії й обрання — в Поеті».

Суперечка довкола того, що є першочерговим у феномені Тараса Шевченка — його поезія (проза, малярство), чи доля, видається марною. Вона нагадує суперечку про курку і яйце. Феномен Т. Шевченка полягає в тому, що він заплатив за слово правди про Російську імперію, царя Миколу І й імператрицю Олександру Федорівну своїм благополуччям. Цей подвиг у ХХ ст., але вже стосовно совєтської імперії й у радикальнішій формі, заплативши власним життям, повторив В. Стус. Ідеться про героїчну, а не символічну біографію, поза якою поезія і Т. Шевченка, і В. Стуса звучить менш резонансно. Біографія легітимізує героїчну поезію, тоді як богемна подібної легітимізації не потребує. Саме в героїчній поезії слово стає першим кроком до власного жертвопринесення. Водночас, І. Дзюба визнає, що не тільки людський образ Т. Шевченка, а й різні моменти його долі «набрали значення великих символів для українського народу в його історії». Більше того, біограф навіть порівнює «Кобзар» із Біблією, але не з точки зору їхнього значення для розвитку української і європейської чи американської літератур, а з точки зору їхнього націотворчого значення. Обидві книги, на думку І. Дзюби, є «переносною вітчизною» для українців і євреїв відповідно. Щоправда, «Кобзар» на відміну від Біблії не є сакральною книгою. Його сакралізує лише обмежене коло читачів, а решта може інтерпретувати «Кобзар» особу його автора без жодних обмежень, тоді як кожна буква Тори — сакральна.

У книжці І. Дзюби мені особисто найбільше імпонує тон оповіді — без надмірної патетики і водночас без дешевого епатажу. Автор дає зрозуміти, що насправді постать Т. Шевченка і його творчість сьогодні не такі уже й «забронзовілі», як це видається. Вони більшою мірою спрофановані. Навіть в інтернеті ви не знайдете жодного сайту, на якому була б широко і правдиво висвітлена біографія Шевченка. Теза про всесвітню велич поета узагалі блеф, адже у багатьох бібліотеках світу (боюся, що у більшості) немає «Кобзаря», натомість, наприклад, в електронному каталозі Британської є книжка про хвороби Т. Шевченка. Деякі українські громадяни взагалі не впізнають свого пророка, якщо його зображення різниться від того, що на стогривневій купюрі. Пригадую, у відділі шевченкознавства в Інституті літератури під час «помаранчевих» подій чаював один шахтар. Дивлячись на портрет Шевченка без шапки й кожуха, він запитав: «Хто це? І чи досі живий?»

Хоча І. Дзюба наголошує на значенні Шевченка-поета (майже цілковито оминаючи при цьому Шевченка-митця), основну увагу він приділяє не так творчості (важливим є аналіз російських повістей), біографії Т. Шевченка чи історії їх рецепції, як тому історичному тлу, на якому розгорталося життя поета, і тій духовній та інтелектуальній атмосфері, що зумовлювала його творчість. Паралельно біограф висвітлює й «дражливі» моменти його біографії — стосунки із жінками, хвороби тощо. Проте мене здивувало Дзюбине потрактування невдячності Т. Шевченка щодо августійших осіб, які начебто викупили його із кріпацтва. Гадаю, поет ніколи не жалкував про «вельми неделікатні поетичні репліки на адресу цариці» у поемі «Сон». Адже, повернувшись із солдатчини (яку сьогодні дехто воліє називати військовою службою), Т. Шевченко у вірші «Хоча лежачого й не б’ють» брутально нарече Олександру Федорівну сукою, що щенила «оддоєних щенят». Можливо, нам в епоху позірної толерантності хотілося б делікатнішого, менш безкомпромісного Т. Шевченка, але поета неможливо щоразу пристосовувати до потреб якоїсь епохи чи режиму, а то й до розуміння пристойності окремими дослідниками. Олександра Федорівна, як і Катерина ІІ, уособлювала для Т. Шевченка, який, до речі, був оборонцем жіночих прав, «родительницю» Російської імперії, що її згодом назвуть імперією зла, тому інакше він її назвати просто не міг. Як християнин Т. Шевченко вважав, що імперія не є злом, накиненим людині/етносу ззовні. Вона — породження самої людської/етнічної душі, тому кожен, хто причетний до імперії, є її вільним чи невільним творцем. Саме про це йдеться у містерії «Великий льох», коли начебто безневинні душі так і не можуть потрапити до раю лише через те, що у людському житті напували коня Петра І чи усміхалися Катерині ІІ.

Т. Шевченко поряд із А. Міцкевичем і досі залишається тим першим поетом, який поставив питання про те, чи можливий російський етнос поза імперією. Саме у цьому полягає неперехідне значення його творчості. Він також одним із перших зауважив неестетичність і навіть несмак російської імперської культури.

Чим біографічна книжка І. Дзюби відрізняється від усіх попередніх? У ній автор намагається узагальнити весь масив шевченкознавчих досліджень за останніх п’ятдесят років. При цьому І. Дзюба хай обережно, але переоцінює основні положення радянського шевченкознавства. Передусім, він розглядає творчість Т. Шевченка не тільки у контексті російської літератури, а й на тлі європейського романтизму. Дослідник наголошує на християнському контексті творчості поета, заперечуючи тезу про його атеїзм. Він протиставляє погляди Т. Шевченка російським слов’янофілам й оминає так званий інтернаціоналізм поета. На відміну від радянського літературознавства, яке наголошувало на фольклорних джерелах творчості Т. Шевченка, дослідник констатує: саме на підставі Біблії поет створював високий стиль української літератури. Водночас І.Дзюба вважає, що Т. Шевченко не сприймав тогочасну популярну українську культуру саме на рівні епігонів І. Котляревського і сам І. Котляревський у появі «котляревщини» не винен. Проте у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847) Т. Шевченко назве «Енеїду» доброю, «але все-таки сміховиною на московський шталт». Отже, Т. Шевченко усе-таки прагнув висого мистецтва. Його творчість укорінена в трагедії. Саме тому й не надається до масового вжитку, кітчу й різного роду свят, зокрема й шевченківських. І. Дзюба широко висвітлює проблеми абсолютизму в Європі і Росії, нагадує тим, хто вже встиг забути, про кріпацтво й соціальну нерівність, про революційні рухи у Європі в першій половині ХІХ ст. й проблему народності, про декабристів, слов’янофілів і кирило-мефодіївців, нарешті – про Російську імперію. Варто все-таки наголосити, що західний абсолютизм принципово відрізнявся від східної деспотії, представником якої й була Росія. Зрозуміло також, що соціальна нерівність існувала й існуватиме завжди. Одначе ідеалом Т. Шевченка ніколи не був так званий справедливий розподіл власності у більшовицькій, тобто російській формі соціалізму. Т. Шевченко не був противником буржуазних відносин. Про це свідчать його записи у щоденнику щодо потреби третього стану у російському суспільстві. У поезії цей третій стан поет назве «і небагаті, і невбогі». Тим паче Т. Шевченко був далекий від класової боротьби. У його творах завжди йшлося про національну революцію й національне визволення.

Біограф також оминає проблему канонізації Т. Шевченка тоталітаризмом, коли режим пристосував поета до своїх потреб, а саме до ленінської теорії трьох періодів визвольного руху в Росії, вписавши Т. Шевченка до другого, демократичного періоду, а також національну канонізацію, яка була й залишається реакцією на загроженість української нації. І. Дзюба обмежується скупою констатацією того факту, що у повоєнний період в українських радянських літературознавчих дослідженнях «імітувалася» науковість. Хай попри офіціоз українське шевченкознавство все-таки поповнилося важливими працями О. Білецького, Ю. Івакіна, П. Жура, Л. Большакова й інших, проте у даному разі йдеться не про фактографічні знання. Попри багатий текстологічний і фактичний матеріал про Т. Шевченка, накопичений радянським літературознавством, воно намагалося утвердити у масовій свідомості образ не Шевченка-пророка й творця української нації, а образ Шевченка-революціонера-демократа, щирого друга російських революцінерів-демократів, співця класової боротьби, атеїста й інтернаціоналіста (гуманіста). Інша справа, що це зробити так і не вдалося.

На Західній Україні і в діаспорі шевченкознавство, на переконання І. Дзюби, розвивалося стабільно, а в незалежній Україні «непересічні інтелектуали» дали «авторське» бачення образу Т. Шевченка. Проблемі міфологізму І. Дзюба приділив рівно дві сторінки. Одначе читач хоче знати, ким усе-таки є Т. Шевченко — першим професійним українським літератором чи міфотворцем? Чи, може, і тим, і другим водночас? Відомо, Т. Шевченко перетворив фольклор, який сам по собі є трансформованою міфологією, на професійну поезію. Тому у випадку Т. Шевченка-міфотворця, здається, більшу вагу має не антропологія К. Леві-Стросса, а концепція «уявних спільнот», згідно з якою нація спочатку виникає в голові інтелектуалів і лише згодом втілюється в історичній реальності.

Пишучи про шаманізм Т. Шевченка, І. Дзюба навіть не називає прізвища автора цієї «оригінальної» концепції, колишнього дисидента Л. Плюща. Дуже стисло сказано й про бульварну критику, яка вишукує у біографії Т. Шевченка пікантні подробиці. Шкода, що дослідник вбачає у цьому лише часткові прояви морального нездоров’я і то не суспільства, а окремих публіцистів-вульгаризаторів. Можливо, П. Іванишин, про книжку якого у новій біографії Т. Шевченка навіть не згадано, надто тенденційний, кондовий, але хто заперечить той факт, що в Україні триває інформаційна війна і що постать Т. Шевченка є одним із її суттєвих елементів? Бульваризація і вульгаризація біографії Т. Шевченка під маскою боротьби із його «забронзовілістю» є наслідком сучасного культурного рівня українського суспільства. «Олюднення» і зведення Т. Шевченка до фізіологічного рівня опанувало не тільки сегмент газетної журналістики, а й академічну науку. За такий стан речей несе відповідальність і колишня радянська інтелігенція, яка досі не переросла форми здрібнілої інтелектуальної еліти, охопленої «вуайєризмом». Такий стан речей є також наслідком народності, про яку так багато пише у своїй книжці І. Дзюба. Народність означала боротьбу не тільки за народну мову, а й за те, щоб література була приступною не окремій касті, а всьому народу (романтична формула «література для всіх»). Саме то був початок масової літературної свідомості, коли кожний читач незалежно від свого освітнього рівня й стану своєї душі отримав право судити великих за власним зразком. Комерціалізація літератури, духовного життя перетворила такий, що домінує.

Праця І. Дзюби є не тільки підсумком, а й першим кроком на шляху до створення нового образу Т. Шевченка, образу, що не залежить від тоталітарного контексту й може ефективно функціонувати у вільному суспільстві. Складність полягає в тому, що ліберальне, споживацьке суспільство, особливо в його українському варіанті національного розлому й пострадянської всеїдності, не терпить великого і величного.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).