Лазуткін: місто контрастів

«Ясно! – скаже хтось із читачів, – оце зараз Коцарев буде Лазуткіна хвалити, вони ж з однієї тусовки!». А що? Саме так! Зараз я буду хвалити Дмитра Лазуткіна.

Насправді не тільки хвалити. А обсервувати й злегка аналізувати «феномен Лазуткіна» на ґрунті останньої книжки його поезій «Бензин».

Що «феномен» існує, беззаперечно свідчить те, як багато хто ставиться до поезії Лазуткіна й до його персони. Дуже емоційно, дуже добре або дуже погано. Або, наприклад, до поезії дуже добре, а до персони погано, всяке буває. Окреме питання про стосунки Дмитра Лазуткіна з симпатичними дівчатами тут не розглядатиметься. Повертаючись до нашого «феномену», скажу, що суть його, здається, проста – це енергетика. Коли я ще за царя Панька писав рецензію на першу збірочку поета, видрукувану під глем-брендом видавництва «Гопак», то невипадково назвав її «Енергетичний напій Lazootkin». Бо – енергія, рухливість, драйв характерні і для поезії, і для самого Дмитра. Є щось, якийсь згусток енергії, що не дає йому спокою, що змушує його тягти мене на будівництво підземного торговельного центру в Мінську та на умовну нічну дискотеку в порожньому передвеликодньому Івано-Франківську.

У «бензинних» текстах це передусім культ контрастних переходів. Часом їх можна буквально назвати зумом –

єдине чого насправді варто боятися чоловікам
це передчасні хвороби серця
а з іншого боку ну що вже те серце
його навіть не видно
неозброєним оком.

А часом – просто мальовничим переліком прокушених вуст, вечірніх автомобілів і мурах. Між нами кажучи, вельми банальний прийом, і експлуатує його поет із подиву гідною впертістю. Але в більшості випадків – цілком успішно, знаходячи індивідуальну інтонацію та оригінальний підхід.

Ритмічність. Її Лазуткін досягає як за допомогою частого застосування силабо-тоніки, загалом далеко не домінуючої у «нашій тусовці», так і фірмових повторів (словесних, фразеологічних, фонетичних тощо):

у русі ти у русі я
так підхоплює
так – несе

або

люби навзікайю купуй маракуйю
запрошуй на гойю живи під мостами…
жартуєш? насправді? так само жартую
так само жартую
а ще – не так само…

Сприяє енергійності й широко вживана тут бойова та спортивна лексика, і певна брутальність, хоч у суті висловленого, хоч у непристойній лексиці. Зрештою, «головна небезпека – у можливості зупинитися». Й тут – вихід Лазуткіна у буржуазну площину. Атмосфера гонки (зокрема, й споживання), що усвідомила себе та свій абсурд, але триває, не полишає збірку «Бензин» ані на мить. І вже звідси – маячки претекстів комерційної культури чи не в кожному творі, яскрава, але трюїстична обкладинка, зрештою, певні елементи самого іміджу Дмитра, починаючи від любові до футболок з написом, наприклад, «ЛДПР» і закінчуючи несподіваними ескападами до гламурних реалій. Це додає жвавості і текстам, і самому Лазуткіну, та погіршує, скажімо, для мене, порозуміння. Та чи потрібне порозуміння в усьому? Навіть якщо йдеться про талановиту поезію, котру не псують навіть одверті помилки на зразок «повіні». Навіть якщо про дружбу, в котрій зовсім не конче поділяти, приміром, гендерні або політичні погляди й погоджуватися.

Енергія врівноважується любов’ю – як ін’єкцією статичності. А любов – центральне слово-поняття-образ «Бензина», воно трапляється мало не в кожному вірші. Мабуть, із цього матеріалу автор робить водойми під поверхнями драйву. І видобуває несподівано розмаїті інтонації та конотації з елементарних речей на кшталт «станція метро випромінює світло». Вірші Лазуткіна часто сюжетні (він сам іноді називав це ніби спадком Чарльза Буковскі) і розповідають про страх, розлуку, смерть, час. Так, верлібр «До питання про вегетаріанство» розповідає, як дівчина йде від хлопця до директора птахофабрики чи м’ясокомбінату («так чи інакше щось тваринне/ у цьому безперечно було») напочатку літа, коли «музика на річковому вокзалі ставала голоснішою», ліричний герой тоді починає схилятися до вегетаріанства й робить несподівано веселий висновок:

Тобто
можна з певною долею оптимізму сказати
що спостереження смерті
а ще краще – відчуття смерті на дотик
неабияк
принаймні
суттєво
наближує до рослинного світу
а пора року
і пожвавлення на річковому вокзалі
не мають жодного значення
варешті-решт
будь-яку музику можна вимкнути
це мабуть найголовніше
ось так.

Саме ось так. Чудове й контрастне втілення після-постмодерної чутливості в українській ліриці. Або – «така чоловіча поезія!», як висловилася на останній сторінці обкладинки цієї книжки Ліна Василівна Костенко.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".