Спокуса перечитувати

До презентації третьої поетичної книжки Галини Петросаняк у «Смолоскипі» збірки цієї івано-франківської поетки були досить рідкісним крамом у книгарнях, а надто – київських. Ані щорічних презентацій, ані тривалих літературних турів така творчість не передбачає. Проте вже перша поетична книжка «Парк на схилі», тоненька, як і наступна «Світло окраїн», як, власне, і третя, найновіша, «Спокуса говорити», переконливо довела, що Галина Петросаняк є одним із найцікавіших поетів Центру Європи.

«Це – книжка, якої могло й не бути» – розповідала авторка на презентації «Спокуси говорити», – або замість якої могли би бути три окремі маленькі книжечки».

Певно, вони б називалися саме так, як звуться «різноспрямовані» частини «Спокуси»: збірка віршів «Після відпливу», шість есеїв, об’єднаних назвою «Запасний вхід», та «Вишня в Кіото» – переклади віршів німецького поета Райнера Кунзе.

Проте після прочитання вже не можна позбутися враження, ніби вийшло таки три завершені, цілісні (дарма що справді тоненькі) книги, зв’язані між собою кількома важливими «нитками».

«У моїх віршів лише три теми, – із посмішкою розповідала Галина Петросаняк, – це – гори, чужі міста та кохання». Схоже, саме вони й пов’язують «Після відпливу», «Запасний вихід» та «Вишню в Кіото», проте не лише на рівні тематичному, оскільки гори, чужі міста та кохання – то передусім елементи світогляду, які його ж і формують. Звісно, у цьому ключі найперше згадується термін «станіславівський феномен», та й причетність до цього явища творчості Галини Петросаняк навряд чи хтось буде заперечувати. Справді, звернувшись спершу до есеїстики, помічаємо знайоме: образи європейських міст та їхні проекції на міста українські, долі «галицьких поляків» (так називали наших співвітчизників у ХІХ ст. деякі іноземні автори), досвід подорожі крізь простір чужої культури, а також – старий Станіславів. І гори.

Звісно, про це вже йшлося. Але цього разу об’єкт розгляду гранично наближено. Не для акцентування певних цікавих (скандальних чи ще якихось) подробиць, а для унікальної авторської оповіді, яка поєднує граничну простоту слів, щирість дружньої розмови і шанобливу відстань поваги, яка буває лише між автором і читачем. Тут Чехія початку 1990-х – передусім не «туристична» країна, а «запасний вхід» для багатьох українських заробітчан, адже «втеча – один зі способів опору, не найчесніший, але певний». Тому, дізнавшись із того-таки есея «Запасний вхід», що перша книжка Галини Петросаняк «Парк на схилі» була написана після нетуристичного візиту до Чехії, зовсім по-іншому прочитуються останні рядки відомого її вірша:

Й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
Ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу,
Життя здавалось симфонією Дворжака, чи вітражем
Сесеційним Альфонса Мухи в соборі святого Віта.

Зовсім інших ознак набуває і життя в українських Карпатах, яке останнім часом стало чи не найбанальнішою мрією для багатьох жителів великих українських міст. Так, Крапатами, гуцульським фольклором та звичаями, замовляннями, музикою та іншою екзотикою (а це таки екзотика для більшості українців) нині багато цікавляться, а ще більше – «хворіють». Та горянка Галина Петросаняк розказує про «малу батьківщину» дещо інше: «Усе, що в справжніх горах не є зимою, – а це скороминущий період десь від половини квітня до половини жовтня, – є підготовкою до неї. Подібно до праведника, який усе життя готується до смерті, відмовляючись від спокус та радощів молодості, горянин увесь цей час готується до зими».

Проте саме ця суворість гір, яка «перевершує силу і щирість їх краси і шляхетності», нещадність гір до людини і роблять їх оселею вічності, або іншими словами – «зловісна велич і безсилля гір <...> здаються колесами, вгрузлими в потойбіччя».

Надто важливими ці риси є для того, кому холодна гірська зима асоціюється із домом, із рідним простором, хто розповідає, що «й досі, коли лід під ногами виявляється вже надто тонким, і ти провалюєшся, дуже хочеться повернутися в холодну гірську зиму, в дитинство, додому».

Не випадково, розповідаючи про есеї з найновішої книжки Галини Петросаняк, цитувати випадає вірші із двох попередніх – «Парк на схилі» (1996 р.) та «Світло окраїн» (2000 р.), адже вся поетична творчість Петросаняк – то нерозривна цілісність. Хто б міг передбачити, що Петросаняк, відома своїми «заримованими і примхливо та бездоганно розміряними рядками» (як то писав Юрій Андрухович у передмові до її першої збірки), звернеться до жанру мініатюри, і з-під її пера вийде, зокрема, такий ось вірш під назвою «Дон Кіхот»:

іноді
ці потвори
й мені здаються
звичайними вітряками

Проте – хоч це й парадоксально – сама авторка зазначила, що такі вірші може створити «кожен, хто читає і пише». Адже для цього треба лише завважити якусь незвичну деталь, вгадати настрій, сформулювати цікаву думку. А от римовані вірші, з її слів, то дещо більше, оскільки сама по собі їх форма може підказати те, що без неї авторові не зможе спасти на думку.

Третя «книжка у книжці» – «Вишня в Кіото» залишається чи не найзагадковішою, адже, на жаль, ім’я Райнера Кунзе, переклади віршів якого і становлять третю частину «Спокуси говорити», у нас не надто відоме. Та й зі слів Галини Петросаняк-перекладчки, її знання про німецького поета до особистого знайомства із ним також не були надто великими: «автор, твори якого належать до золотого фонду німецької літератури, народився 1933 року, в східній частині Німеччини, у Рудних горах. Закінчив університет у Лейпциґу. В 60-70-ті роки був переслідуваний режимом».

Проте перекладені вірші-мініатюри говорять самі за себе і разом з тим – і за свого автора. Написані дбайливо та зосереджено, обмежені лише тими словами, які є необхідними для цілісності вірша, можливо, саме вони надихнули й перекладчку на створення віршів-мініатюр, про які йшлося вище. Проте це аж ніяк не ті твори, які можуть бути написані будь-ким, «хто читає або пише», а лише «закоханим лицарем» (адже більша частина перекладених віршів присвячена дружині поета Елізабет, з якою Райнер Кунзе разом уже понад півстоліття), «мінімалістом щодо форми і максималістом щодо змісту». Що важливо, переклади Кунзе, схоже, становлять частину тієї не перекладеної нині українською мовою літератури, яка спроможна, вплинувши на українських читачів та авторів надати трохи іншого вектора розвитку нашому літпроцесу. Або й літератури загалом.

Спокуса говорити може виникнути лише тоді, коли людина в цілому спрямована на мовчання, аж до того моменту, коли воно стає вже неможливим. Відтак її промовлене чи написане слово – добірне та вишукане. І це спокушує його перечитувати.