Ілюстрація фікції

Постмодернізм – як зіпсоване повітря: він є, але його ніхто не бачить. Дехто, щоправда, відчуває – дуже сильно. Одначе тільки той, кому це запашне повітря вже зовсім забило баки, може твердити, що заслужений дідусь України Юрій Андрухович та іже з ним Підскарбій і Прокуратор – постмодерністи. Заслуженого дідуся я згадав не тому, що він став своєрідним загальним місцем усіх художніх, публіцистичних та наукових опусів, а тому, що до другої й останньої книжки Андрія Жураківського «Сателіти» він написав передмову, а до тієї передмови – ще одну передмову.

Серце 28-річного автора зупинилося 2007 року, й на цій трагічній подробиці можна було б не наголошувати, якби «Сателіти», закінчені автором за кілька тижнів до смерті, зловісно не перегукувалися з його життям. Ось кінцівка тексту – останній фраґмент загалом похмурого мозаїчного твору, камінчик, уламок під назвою «Вихід»: «Все закінчено. Моє жалюгідне існування стрімко наблизилося до кінця. […] Останнє бажання, на котре я здатний, – бажання бути кремованим. […] Я виснажений, вичерпаний. […] Все закінчено, бебі, і навіть ти. Shutdown». Оце «згасання», поставлене пуантом у вимірі художньому, дивним і страшним чином передає те, що сталося з самим автором у вимірі фізичного життя. Звичайно, це профанація – ототожнювати автора з його персонажем, навіть якщо автор пише мемуари. Жарти жартами, та у випадку з «Сателітами» могло б ітися про незлецьку, але злу містифікацію… І якби ж так було! Але ні. Автор покликав нас до розмови – складної насиченої розмови, першим і останнім аргументом у якій є його твір, і нам залишається тільки підтримати цю розмову або ж від неї відмовитись. Останнє – значно легше, бо ж «Сателіти» – річ непроста, це «перенасичений візіями й алюзіями і підкреслено льюїсо-керроллівський (а подекуди квентіно-тарантінівський)» текст.

Текст не для всіх. Важко навіть сказати – для кого саме, хто його імпліцитний читач, ким є той адресат, гаданий співрозмовник, якому А.Жураківський залишив це своє послання. Фаховий філолог? Нефаховий філолог? Сам автор?.. Важко також визначитися з жанром цього тексту. Найпростіше було би сказати, що це – текст. Точніше, збірка фраґментів, об’єднана примарною, проблисковою фабулою, такий собі довільний набір передсмертних візій актанта. І якщо на початку рецензії було вивішено рушницю у вигляді незбагненного слова «постмодернізм», то вже, певно, час їй вистрелити. Саме на прикладі «Сателітів» А.Жураківського найпростіше було б пояснити (й передовсім собі), який же то він, постмодерністський текст.

Чи не єдиною точкою опертя в цьому питанні є думка, свого часу обстоювана Ростиславом Семковим. Зводиться вона до того, що український варіант постмодернізму – це коли творча практика йде вслід за теорією, художній твір виступає ілюстрацією наукових викладок та концепцій. «Сателіти» Жураківського цілком потверджують цю думку, ілюструють її. Якщо Фоккема називав ключовими словами постмодерністського твору лексеми «дзеркало», «лабіринт», «карта», «подорож» (без визначеної мети), «енциклопедія», «реклама», «телебачення», «фотографія», «газета» (чи їхні еквіваленти в різних мовах), то Жураківський зі скрупульозністю старанного учня всі ці слова використовує та обігрує. Присутнє в нього й «чорне дзеркало у срібній оправі, немов перстень для велета, посеред порожньої напівтемної зали», і карта (окремий фраґмент, де картою є буквально все, а те, що нею не є, все одно є картою), і телебачення (фраґмент «Всі були богами»), і сценарій реклами, й лабіринт, і подорож… Якщо Іхаб Хассан серед одинадцяти ознак постмодернізму називав фраґментарність, невизначеність, втрату Я, сконструйованість, то А.Жураківський послідовно дотримується цих ознак. Деякі частини його «Сателітів» є фраґментами в буквальному сенсі цього слова: починаються вони наче з середини й уриваються на півслові, часом автор прямо зазначає: «Подальший текст відсутній». Протягом усього цього мозаїчного тексту з персонажами стаються дивовижні «керроллівські» метаморфози, коли кролик Білий перетворюється на Влада Цепеша, більше відомого під псевдонімом «граф Дракула», чоловік Орцо перетворюється на дівчину Ліну, він то росте до неймовірних розмірів, то зменшується так, що ходить під грибами, й ні про яку визначеність говорити не доводиться. Говорити доводиться про демонстративну, оголену сконструйованість тексту, покликаного проілюструвати теоретичні студії над поетикою та естетикою постмодернізму. Найбільш стиснуто (не забуваймо, що компресивність – теж одна з ознак постмодерністського дискурсу) це явлено у фраґменті «Котики»: «Орцо прийшов до висновку про те, що найбільше його тривожить у новому житті й у самій подорожі не непередбачуваність подій і метаморфоз, не таємничість кінцевої мети подорожі і не ті страшні небезпеки, які можуть чигати на шляху, а відсутність певного цілісного я, а отже – відсутність можливості самоідентифікації та мотивації вчинків». Чи не в цьому абзаці – квінтесенція теоретиколітературних шукань у галузі постмодернізму?

Іронія автора-постмодерніста позначена холодком максимальної відстороненості, вона нічого спільного не має з антифразисом, що покликаний створювати чи підсилювати комічний ефект. Іронія А.Жураківського – це іронія з читача, введення його не просто у стан зміненої свідомості, а, грубо кажучи, максимально серйозне пошивання його в дурні шляхом екзотичного опису звичних побутових речей. Так, телевізор названо Гробівцем Образу Рухомих Ангелів, кабелі описуються як нерухомі тонкі змії з кольоровими головами, і всі маніпуляції, які Ліна (в минулому – Орцо) робить, підключаючи їх, у художньому світі Жураківського набувають забарвлення магічного ритуалу. Далеко не зразу читач здогадується, що йдеться саме про телевізор, – аж коли автор прохоплюється словом-ключем «з’явилося зображення». І тоді перестає бути загадкою, що магічний «чорний подовгастий предмет, на якому рядами розміщувалися рельєфні кружальця з позначками, одне з яких було червоного забарвлення і дещо більшого розміру за інші» – це пульт від телевізора.

Цитатне письмо – ознака, що належить не тільки й не стільки постсучасній літературі. Коли говорять про цитування в постмодерністському тексті, мають на увазі передусім цитування іронічне. Однак усі прямі й непрямі цитати в «Сателітах» знову ж таки позначені умисною ілюстративністю: всіх, кому автор завдячує можливістю цитувати, він називає в розділі «Привіти», позбавляючи таким чином свого імпліцитного адресата насолоди від упізнавання. І це теж постмодерністська іронія, що приносить задоволення хіба самому авторові. Свої привіти отримали Керролл, Павич, Толкієн, Свіфт, Борхес, Маркес, Кортасар, Кастанеда, Еко (куди ж без нього?) та інші «видатні історичні особистості», які зробили «неоціненний індивідуальний вклад у розвиток світової культури та мистецтв», як-от дон Хуан і Мерилін Менсон. Чомусь у цей перелік сателітів не потрапили ті покійні й нині сущі теоретики літератури та філософи, чиї наукові вишуки автор так промовисто й послідовно ілюструє. Може, він і не знав, що однією з ознак постмодерністської літератури, крім уже згаданого, є також її надмірна фізіологічність, але й цього прозі Жураківського не бракує.

Що ж до того, в яку обойму можна було би включити А.Жураківського, то найближче за манерою письма до нього стоїть Юрій Іздрик зі своїми «Подвійним Леоном» та «Островом Крк», де теж маємо кілометрові переліки, вербальну жестикуляцію, базовану на ритміці й звукописі, засилля іноземних виразів та окремих слів, а також маловідомих торговельних марок. Плитка тягуча проза А.Жураківського цілком виключає можливість читання в тролейбусі й бусі, а от в автобусі сполученням Франик – Варшава, як показав досвід заслуженого дідуся України, надається не лише до читання, а й до сприйняття та усвідомлення. Усвідомлення того, що наскочили на «цілком самобутню і сильну авторську особистість».

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.