Як урятувати літературу в часи холери

Одна з найгучніших критичних книжок, присвячених польському літпроцесові останніх років, саме так і називається – «Література в часи холери». Автор – Ярослав Клейноцький, критик у Польщі відомий і впливовий. Холера! – подумав я собі. – Або це чергова типово слов’янська єреміада з елементами самокатування, або в польській літературі дійсно відбуваються якісь зловісні речі, яких, проте, зовсім не видно неозброєним оком. Якщо ж це другий випадок, то по моїй українській спині мали б інтенсивно забігати мурашки, бо назва зарази, яка в такому разі морить нашу літературу, певно, медицині ще не відома.

Звісно, око Клейноцького значно озброєніше, ніж моє чи будь-якого іншого заїжджого українського літератора, який просто ходить книгарнями чи відвідує презентації і літературні вечори. Бо що з ним, цим українським письменником чи критиком, зазвичай відбувається, коли він уперше потрапляє, наприклад, до найближчого салону «ЕМПіК»? «О!» – каже він, опиняючись перед спеціальним журнальним стендом під рубрикою «Література і мистецтво», на якому – десятки назв і форматів. Тут уже дійсно «неозброєне око» ніяк не стане в пригоді, бо це вам не три сосни української літературної періодики, у яких навіть за величезного бажання не заблукаєш. «Хто ж це все встигає прочитати?» – не виходить з подиву наївний український літератор.

Отут ми покидаємо сферу чистої риторики і мимоволі ставимо цілком резонне питання: справді, звідки береться читач для всієї цієї різношерстої книжково-журнальної продукції і як він у ній орієнтується?

Більшість польських критиків і аналітиків книжкового ринку (так-так, є там і така, у нас наразі цілком незастосовна професія) погоджуються, що загал польських читачів виховують популярні мас-медіа. Здається, нормальна ситуація, саме так у суспільстві, де діють свобода слова та вільний ринок, і мусить бути: усі великі польські газети мають рубрики книжкових рецензій (скажімо, «Ґазета Виборча» щодня друкує рецензії на три-чотири нові книги – sic!) чи й навіть спеціальні книжкові додатки на зразок The New York Times Book Review; на центральних каналах телебачення та спеціалізованому державному каналі «Культура» є програми, присвячені книжковим новинкам, і виходять вони (на відміну від наших спроб-одноденок) із вартою заздрості регулярністю. Але чи обсяг інформації переходить у її якість? От із цим якраз є проблеми.

Уже кілька останніх років окремі стривожені голоси стверджують існування в Польщі такої собі «медійної змови», яка визначає ставлення ЗМІ до культури. На практиці це виглядає так, що досить одному впливовому виданню розмістити матеріал про якусь нещодавно видану книжку, як статті про ту саму книжкову позицію з’являються в інших газетах і часописах – аби їхні читачі не розчарувалися у своєму улюбленому виданні через те, що воно пропускає повз увагу «важливі події» у світі культури. Воно б і не біда, якщо книжка такого розголосу справді заслуговує, але часто буває так, що перша рецензія в ланцюжку з’являється як результат «м’якого лобі» з боку видавництва: у ситуації, коли видавництво співпрацює з газетою чи часописом як активний рекламодавець, воно може очікувати на значну або й безмежну поблажливість рецензентів цього видання навіть щодо виразно слабких книжок. Через дію цього механізму галас довкола окремих книг і авторів іноді перетворюється на цілковиту симуляцію. Втім, у таких випадках після кількох тижнів медійної лихоманки про книжку, а часто і про її автора успішно забувають. Дещо інакше виглядає справа з «блискучими дебютантами» на зразок знаних вже й в Україні Дороти Масловської чи Міхала Вітковського. Після справді вдалої першої книжки вони перетворюються на об’єкт звичайної інвестиції з боку видавництв, і все, що б вони далі не написали, в медіях подається як «непересічна подія» і «маст-рід» (так нещодавно доволі незаслужено відбувалося зі свіжим романом того-таки Вітковського «Барбара Радивилівна з Явожна-Щакової»). Негативні голоси – за окремими дивовижними винятками – приречені в таких випадках на марґінальність, озвучити їх можуть дозволити собі хіба що малотиражні провінційні або вузькосередовищні видання.

Взагалі, чи залишилася ще в Польщі незаанґажована критика? Часом складається враження, що ні. Навіть вищезгаданий скептик Клейноцький, намагаючись стати осторонь усіх цих довколалітературних щурячих перегонів, кілька разів знічено натякає, що й він «не без гріха». Як «не без гріха» є кожен, хто хоч інколи співпрацює з великими мас-медіями. Ховаючи очі, Клейноцький навіть описує процес своєрідного «оксамитового підкупу» критика, коли видавництво замовляє йому внутрішню рецензію (цікаво, скільки українських видавництв після розвалу «совка» практикують внутрішні рецензії?), далі використовує яку-небудь ефектну цитату з цієї рецензії у «блурбі» на четвертій сторінці обкладинки, а згодом просить того-таки критика висловитися про книжку на шпальтах якогось (переважно «дружнього») видання. Звісно, рецензія буде позитивною, бо ж чи стане критик перечити сам собі?

Чи це означає, що вся літературна критика в Польщі одностайно-улеслива і лакована одним блискучим лаком? Ні. Адже різко негативна рецензія – річ так само ефектна і на читаність видання впливає позитивно. Особливо, якщо це рецензія на книжку видавництва, яке не є «клієнтом» цієї конкретної газети чи часопису.

Ще одна річ, яка дуже впливає на «розподіл сил» у найновішій польській літературі, – це таке собі штучне підгодовування епіки, яке здійснюють ті ж таки видавництва та популярні ЗМІ. Епіки, себто не просто прози, а прози наративної та розлогої, з якомога виразнішим сюжетом, що не обов’язково означає її популярність чи масовість. Але прийнята великими видавництвами проста «формула успіху» твердить, що роман – це завжди краще, ніж книга оповідань, книга оповідань одного автора – краще, ніж антологія чи збірник різних авторів, усе перелічене краще, ніж яка-небудь есеїстика, а про поезію взагалі краще промовчати. Становище останньої – це загалом популярна тема для різноманітних скарг та уболівань.

Те, що в ситуації диктатури ринку поезія опиняється на марґінесі – річ зрозуміла (у Польщі винятком із цього правила є хіба що люблений мас-медіями так званий «шестикутник» поетів-лауреатів: Мілош, Шимборська, Ружевич, Герберт, Бараньчак, Заґаєвський), а все, що існує на марґінесі, хворіє на одні й ті ж хвороби: середовищність («тусівка»!), взаємна некритичність всередині однієї групи і упередженість до тих, хто перебуває поза нею, і так далі.

З іншого боку, такої «splendid isolation», у якій перебуває сьогоднішня польська поезія, ми (попри те, що про марґіналізацію поезії у нас якось нечасто мовиться) можемо собі лише бажати: понад десять видавництв, які активно видають сучасну польську поезію (а два з них – вроцлавське «Biuro Literackie» та краківське «А5» – майже нічого, крім поезії, не видають), підтримка з боку Ради видавничих ініціатив Міністерства культури і різних муніципалітетів, кілька поетичних премій і десятки поетичних конкурсів і фестивалів – від найпотужнішого вроцлавського «Літературного порту» аж до провінційних, але зовсім непогано організованих форумів у Кутні чи Замості. Звісно, без державної підтримки всього цього не було б, але на те, очевидно, й існує цивілізована держава, щоб брати під свою опіку речі, які, попри їхню некон’юнктурність і некомерційність, мусять існувати.

Звичайно, все далеко не ідеально у польському королівстві, а якщо озирнутися на сусідню Німеччину, то, може, навіть драматично. Але якщо бути цілком чесними, то хвороба, про яку так пристрасно пише у своїй книжці Клейноцький – то звичайна хвороба росту. Холера! – кричить він. – Як все міняється! Була література – тепер книжковий супермаркет. Були портрети поетів на стінах – тепер їхні видані на державну дотацію томики випродують за зниженими цінами. Були автори – тепер прізвища на обкладинці. І нікуди від цього не подінешся.

Нікуди від цього не подінемося й ми. Тільки ось якщо в Польщі крізь лепет уже чути перші зв’язні слова, то в нас ще тільки ріжуться молочні зубки. Якщо польські видавці вже спроможні підійти до вікна і побачити ширшу перспективу, то наші, все ще перебуваючи у якомусь надто вже затягнутому періоді дикого «первинного нагромадження капіталу», досі лупають очима з колиски. Якщо більшість польських критиків, відчувши свою реальну впливовість на не такому вже й бідному книжковому ринку, наразі намагаються її використати з максимальною вигодою для себе, то наші критики… Взагалі, де вони, ці наші критики?

Треба лише сподіватися, що і поляки, й ми, хоч у різний час, але таки до чогось доростемо. Можливо, нам навіть вдасться хоч трохи врахувати польські помилки. Але якраз в останнє чогось мало віриться.