Привиди на двох

Нарешті побачив світ роман відомої британської письменниці Тресси Ассопарді «Winterton Blue». Письменниця народилася в Кардифі, вивчала основи літературної майстерності на курсах в Університеті «Східна Англія», а нині вона є експертом та зовнішнім рецензентом у цьому університеті. Її перший роман «The Hiding Place» (2000) здобув «Geoffrey Faber Memorial Prize», а також і Букера.

У романі «Winterton Blue» розкрито психологію героїв, у житті яких щось не так, щось зламалося, і це «щось» переслідує їх, перетворюючи життя на постійне пригадування чорного й білого, постійне зіставлення й аналіз. Льюїс, один із двох головних героїв, пригадує, як одного разу мати принесла для його брата Вейна подарунок — срібний браслет на руку, на якому було викарбовано «Epileptic». Звичайно, Льюїс дуже засмутився — це властиво дітям, які хочуть, щоби батьки приділяли увагу лише їм. Тоді Льюїсу було важко зрозуміти, чому мама «забула» про нього. Розуміння прийшло з роками, коли не стало його брата Вейна. Родина Льюїса була незаможною, тому мама не могла дозволити ще один подарунок. Після смерті брата Льюїс узяв браслет собі на пам’ять. Браслет – символічний знак того, що розуміння часто приходить запізно, але краще пізно, ніж ніколи.

У своїй книжці Т. Ассопарді майстерно використовує іронію й гумор, проте читачеві інколи стає просто лячно. Часто поведінка Льюїса, незважаючи на будь-що, може бути кумедною. Його манія привласнювати речі інколи доходить до абсурду. Коли він бачить, що його фотель викинули з помешкання, яке він знімав, Льюїс готовий ледь не почати бійку за свої меблі. Також кумедним видається і Вернон, співмешканець Рити (власне, коханець, якщо таке поняття пасує, зважаючи на засімдесятирічний вік Рити), щоб дочка і мати припинили сваритися, він робить рукою «цирковий» жест і починає співати: «Give ’em the old razzle dazzle! Razzle dazzle ’em».

Втім, Т. Ассопарді вдаються і готичні, «полтергейстні» епізоди, зокрема пов’язані із пригадуванням Льюїсом того дня, коли він разом із братом спускався сходами, щоби знайти коханця їхньої матері в басейні, в якому була кров, але не його.

Як і Льюїс, сама авторка також видається прибічницею того, що в житті, незважаючи на всі труднощі, потрібно залишатися сповненим позитивної енергетики. Її роман «Winterton Blue» — це сага про уельську родину (хоча географія в тексті не лише конкретизує події, а й часто виконує символістську роль). Авторка прочиняє двері у світ почасти страшний, а почасти красивий, у цьому світі то тут, то там виринають привиди, але герої роману не бояться їх, адже ці привиди — їхні родичі, які мають допомогти розгадати загадку, яку залишили після себе.

Ассопарді показує людей, які страждають і кохають, ненавидять і звинувачують, але, здається, основна її мета — показати, що ніколи не варто нікого ганити через те, що одного дня ти залишився сам на сам із цим світом. Значить, мовляв, ти сам цього хотів, і не треба звинувачувати світ у своїх поразках і чорних смугах. Колись Антуан де Сент Екзюпері сказав, що якщо ми звинувачуємо когось у наших негараздах, то ми в такий спосіб робимося залежними від того, кого звинувачуємо. Здається, ця думка стає лейтмотивом цього роману про красиві почуття і страшні таємниці пам’яті, про два життя, дві долі (чоловічу і жіночу), врешті, про два простори (також чоловічий і жіночий). Боюся, що ґендерна дихотомія взагалі є однією із головних опозицій у романі. Анна живе у світі, обмеженому її будинком та родиною (матір’ю) – з перших сторінок цей простір видається замкнутим, натомість у ньому виникає безліч проблем. Світ Льюїса в романі — це простір дороги, він із перших сторінок кудись переміщується, чи то дорогою до мами, чи то маленькими містечками Уельса, чи то в минуле… Його мета — рухатися і відкривати світ, але поряд із цим він занурений у себе, в минуле своє і родини, він хоче зрозуміти, чому сталося саме так, як сталося. Він дошукується, чи правда, що його бажання порожнечі — це вибір самої долі («his desire for nothingness was a lifestyle choice») (С. 49).

Анна ненавидить свою матір. Звичайно, це ненависть, породжена з почуття любові. Під час відпочинку на Криті все, що робить мати, дуже дратує Анну: флірт із офіціантом, водієм і всіма особами чоловічої статі. Дратує й те, що безбожно мати п’є багато ракі; не дають спокою постійні теревені про її друзів і, зокрема, старого бойфренда Вернона.

Сидячи на узбережжі, Анна помічає, що її мати (хоча матір’ю вона так її в тексті і не називає, а лише Ритою) наводить макіяж на губах кораловою помадою. Не витримавши, донька запитує: «Для чого ти це робиш? Кому це ти хочеш сподобатися? Рибам?». Як завжди, Рита не розуміє такої поведінки. «Не можу збагнути, чому ти настільки жорстока до мене», — говорить вона. «В тебе поганий настрій, відколи ми виїхали з Англії». Але насправді в Анни поганий настрій уже набагато довше.

Здається, поведінка Анни — типова психологічна реакція на те, що її мати — успішна жінка, яка може подобатися чоловікам, яка мала успішну кар’єру. Натомість в Анни нічого цього немає, вона не є вродливою та успішною, а отже, стосунки між матір’ю та донькою (пролонгований комплекс Електри) украй напружені. По суті, молода і літня жінки ворогують між собою за власний простір. А те, що Рита так любить причепуритися, —постійний подразник для доньки.

Але одного дня на узбережжі Анна зустрічає Льюїса, чоловіка, який також утратив інтерес до життя, вирішивши усамітнитися і не втручатися в те, що відбувається у цьому світі. Ця зустріч, яка видається трохи ідеалізованою і натягнутою, має змінити все життя героїні, принаймні, вивести її зі стану постійної самотності.

Ассопарді — майстер романів про «будинки, в яких розбиваються серця». Її перша книжка, «The Hiding Place» (яка здобула Booker Prize) переповідала історію нещасливої долі родини мальтійських іммігрантів у Кардифі, що в Уельсі (переважна більшість сюжетів у романах Ассопарді пов’язано з місцем її народження). У цій родині було шість дівчат, мати ж не могла дати ради родині, тому батькові довелося змусити двох піти просити гроші на вулиці. Цей роман Тресси мав величезний успіх, критика піднесла його в ранг одного з найуспішніших романів початку нового століття.

Отже, для художнього світу Ассопарді властиве певне коло тем, актуальних для неї, за які вона береться, знаючи, що це буде майстерно, адже авторка добре знає те, про що пише. Романи письменниці — соціологічний аналіз британського суспільства, психологічний аналіз нової людини, яка змушена взяти на себе непосильний тягар, щоб вижити у світі. Письменниця змальовує світ напружених психологічних стосунків, її герої — акцентуйовані особистості, які не є цілісними монадами, вони перебувають у пошуку відповідей на багато запитань. Ассопарді розкриває долю людини в колі її родини і близьких, адже людина формується в суспільстві суспільством і для суспільства. У чому ж тоді проблема? Коли людина починає відчувати свою полишеність у цьому самому суспільстві?

Льюїс та Анна мають розібратися у своєму минулому, щоб розпочати нове життя. По суті, в романі чітко можна окреслити роль карми, яку герої прагнуть виправити, а для цього треба принаймні ментально програти своє життя і зрозуміти помилки. Над героями тяжіє якесь невидиме прокляття, вони мають розірвати це коло, припинивши бути генератором негативної енергії у світі. Поведінка Анни й Льюїса зумовлена їхніми психологічними станами, ситуацією розпорошеності життєвих сил, небажанням щось змінити в собі. Натомість вони готові лише звинувачувати інших у своїх проблемах. Пісенька Біллі Ідола, яку наспівував брат Льюїса Вейн, знакова: коли герой наважується заспівати її сам собі, цієї миті він пориває із колом зрад, знаходячи в пісні розраду. Циклічність, яка в романі асоціюється на одному рівні з кармічним потоком страждань (роман «Winterton Blue» просякнуто філософією буддизму), розмикається, але поєднання двох прямих у одній (бінарна опозиція зводиться у одну моноструктуру, тобто монаду) є рятівним мотивом. У романі велику роль відведено темі пам’яті, історії людини та всієї родини, сучасне розглядається в контексті історичного, адже, за переконаннями Тресси Ассопарді, ми такі, якими нас створює життя упродовж багатьох років. Змінитися — означає переключити своє життя, але не з теперішнього моменту, а з минулого, адже переписати життя можна лише з того часу, коли перемикач чергувань білого й чорного зламався.

Щодо проблематики, яку порушує Т. Ассопарді в новому романі, то до вище окреслених тем, варто додати й тему етичної відповідальності людини за нове життя. Народження дитини — обов’язок, або ж небезпека, адже сучасна людина не готова дбати за інших, втрачено морально-етичні основи виховання як системи цінностей у суспільстві. Порушено також питання про взаємозв’язок успішності в кар’єрі для жінки і родинних зобов’язань, зокрема й материнства. Кар’єра протиставляється родинному обійстю; жінка, яка самовіддано прагне підкорити собі весь світ, не може дати ради дитині, а отже, недстача материнської любові та тепла, які мала б всотати дівчинка змалечку, переростає в проблему те, що вже в дорослому віці жінка не може адаптуватися у суспільстві, почуваючи себе зайвою. Вона не відчуває духовного зв’язку з матір’ю, – власне, цей зв’язок є, але в дуже викривленій і конфліктній формі. Роман міг би бути прекрасним підґрунтям для соціальних психологів, а тому сподіваюся, що найближчим часом українські видавці звернуть увагу на Т. Ассопарді, яку європейські та американські читачі вже встигли поцінувати.

Український читач може замовити книжку через такі електронні системи: http://www.amazon.co.uk/s/ref=nb_ss_w_h_/026-0259508-1926842?url=search-alias%3Daps&field-keywords=Winterton+Blue&x=0&y=0
Або: http://www.abebooks.co.uk/servlet/BookSearchPL?AID=9467007&PID=555228&an=Trezza+Azzopardi&ph=2&tn=Winterton+Blue

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.