Валентина Кузик : Правда про нас від Алена Безансона (ФОТО)

Ален Безансон,
автор книги «Лихо століття»
на презентації

Презентація книги Алена Безансона «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту», організована Посольством Франції в Україні, Французьким культурним центром, Українським інститутом національної пам’яті та видавництвом «Пульсари», відбулася 19 червня в Українському домі й зібрала чималу когорту інелектуалів та майстрів пера і фотокамери. Не в останню чергу – завдяки присутності самого пана Безансона, історика, політолога, філософа, академіка Французької академії наук.

Уперше книга була видана у Франції ще 1998 року. Її російський переклад з’явився у 2000-му, і лиш тепер настала черга України, про яку, зокрема, і йдеться у праці Безансона.

Попри те, що дослідження – передовсім історіософське, на презентації не обійшлося без сучасних контекстів та політики, питань про Ніколя Саркозі та саркастичних ремарок на адресу Володимира Путіна. Можливо, до «політизації» події певним чином спонукала і присутність першого посла Франції в Україні Жана Поля Везіана, котрий наголосив, що книга просто повинна була бути перекладена українською, адже «вона відповідає певним моментам історії держави».

Звісно, ідея типологічної спорідненості комуністичного та нацистського режиму не нова, проте у книзі Безансона констатація її супроводжена пошуками коріння та першопричин такої схожості. Актуальність дослідження для українского читача в тому, що йдеться про комуністичний режим та наслідки його для України. Безансон визнає комуністичний варіант тоталітарної ідеології навіть більш небезпечним, аніж нацистський. Зрештою, нацизм та діяльність його ідеологів засуджені світовою спільнотою, тоді як комуністична ідеологія – тільки в екстремальних варіантах своєї реалізації. На питання, чи можливе засудження комунізму в майбутньому, пан Безансон був категоричним: «Ні. Адже минуло надто багато часу».

Перший посол Франції в Україні,
гість презентації Жан Поль Везіан

«Особливість комуністичного режиму, порівняно з нацистським, – продовжував пан Безансон, – у тому, що перший апелює до ідеалів соціальної справедливості, а останній – до винятковості однієї певної раси. Простіше кажучи, нацизм позірно осуджений, натомість комунізм навіть тепер не переможений, і має значну частину адептів у посткомуністичних країнах». До того ж нацизм, на думку пана Безансона, – продукт суто «німецький» і не може реалізувати себе як ідеологія в інших країнах, тоді як відсутність національних акцентів у комунізмі робить його універсальнішим не тільки у просторі, але і у часі.

Звернувся автор, зокрема, й до релігійного аспекту проблеми, зазначаючи, що в межах тоталітарних режимів людьми керує передовсім не вождь, а якась надлюдська сила. У релігійному контексті бачить Безансон також питання пам’яті – як противагу «забуттю», що призводить до повторення уже відпущених і, таким чином, забутих гріхів. Судячи з післяпрезентаційних питань та кулуарних розмов, саме ця проблема найбільше хвилює сучасників. Для українців актуальними є питання пам’яті про голодомор і його визнання на міжнародному рівні як геноциду.

Тарас Марусик,
перекладач книги «Лихо століття»

Після виступу пана Безансона слово брали вже українці. Лариса Копань, директор видавництва «Пульсари», котре видало книгу, згадала 1956 рік, час розвінчння культу Сталіна, коли вона, випускниця школи, запитувала у свого директора-фронтовика, як він міг не знати про звірства режиму, або чому мовчав, якщо таки знав. Пані Копань нагадала, що коли Ален Безансон у 1956 році зрікся ідеології, вийшовши з комуністичної партії і почав дослідження комуністичного режиму, «аби краще розібратися, що сталося з ним та як він був ошуканий ідеологами. Пані Копань також зазначила, що книга вийшла в серії «Історія і сучасність». Вона залишається актуальною дотепер.

Перекладач «Лиха століття» Тарас Марусик був не менш сентиментальним. Він познайомився з паном Безансоном, студіюючи у Франції. Потім за 5-6 років потому мав відрядження до цієї країни, тоді йому й подарували свіжовидане «Лихо століття», наголосивши, що «книга мусить бути перекладена українською».

Лариса Копань,
директор видавництва «Пульсари»

Пан Безансон визнав, що про обізнаність європейців із фактом голодомору 1932-1933 рр. поки не йдеться: про це нічого не знають навіть студенти провідних університетів, у яких він читав лекції. Таким чином, нагальне завдання української громади – поширювати знання про голодомор. «А це, безумовно, неможливо без підгрунтя історичних фактів. Тобто необхідний не тільки точний підрахунок жертв, але й ідентифікація катів. Замало просто звинуватити Сталіна й Кагановича, необхідно більше прізвищ причетних та виконавців, хоча це, безперечно, непросте завдання, адже багато доказів було приховано, а слідів – знищено», – визнає автор і наостанок додає: «Дізнатися правду про голодомор мусять передовсім українці, адже їхня історія була сфальсифікована і зараз український народ – на етапі усвідомлення себе як нації, особливо після подій Помаранчевої революції. Я сподіваюся, що історія голодомору для вас стане віссю ідентичності, як подібні події стали такими ж для вірменів та євреїв», – резюмував пан Безансон.

Чи стане простір Києва та України «простором Безанона», як висловився пан Марусик, і чи матиме свої політичні та історичні плоди видання книги, покаже час.

Можливо, це станеться тоді, коли українці нарешті не питатимуть порад у «старших» та «успішніших» європейців, а навчаться думати самостійно. Мабуть, це мав на увазі Ален Безансон, відповідаючи на запитання: «А як же ефекивно донести повну правду про голодомор до українців?» Він був безжальним у своїй влучності: «Я не знаю. Це ВАША проблема».

Проте надія, як кажуть, є. Саме вона, надія, прозвучала в заключних словах французького гостя, що викликали гарячу реакцію аудиторії: «Незважаючи на те, що саме український народ чи не найбільше постраждав від режимів та воєн, проте тепер він найбільш живий, аніж коли-небудь досі».

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики