Любко Дереш: історія хвороби

Любко Дереш.
Фото з сайту www.uosa.uar.net

Літературний портрет як науково-популярний жанр став модним після того, як п’ятитомник своїх «Літературно-критичних портретів» видав французький літературознавець Ш.Сент-Бев. Було це ще в пріснопам’ятному дев’ятнадцятому столітті. У пріснопам’ятному двадцятому поруч із модою на літературні портрети з’явилася мода на штрихи до них. Існує вона й понині. Поважні й не дуже поважні літературознавці, певно, гадаючи, що про ту чи ту [мало]відому літературну парсуну (вибачте – персону) сказано вже все, тепер в основному штрихують. Іноді аж страшно стає: скоро в нас усі літпортрети зникнуть, самі штрихи залишаться! А жанр цього тексту дозволяю читачеві визначити для себе самому. Для когось це буде літпортрет, для когось – незначні до нього штрихи, для когось – пасквіль ім. Зоїла, а для когось (це ще одна модна тенденція) – ні те ні се, а коротко – есе[й].

Не будемо розбиратися, хто перший назвав Любка Дереша вундеркіндом від літератури – критик[и] чи автор[и] анотації до його «культової» книжки. Факт залишається: цього тавра він не змив із себе й понині. Хоча цей вундер давно вже не кінд, ба й сам пише для кіндів, одначе тому, хто прочитав усі наявні його книжки з «Трициліндровим двигуном любові» включно, важко буде заперечити, що в пана Любка доволі тривожний діагноз: затримка літературного розвитку. Саме тому цей надто стислий як на літпортрет і надто конкретний як на «штрихи» текст визначаю для себе як історію хвороби. І сподіваюся, що Господь наш – а милість його безмежна – зцілить від неї раба Божого Дереша, бо ж критика давно вже втратила ефективність і як профілактичний, і як терапевтичний засіб.

Одразу ж після виходу своєї першої книжки (не знаю, наскільки можна вірити анотаціям) Любко Дереш став темою номер один у п’яних полілогах завсідників літературних кав’ярень та інших завсідників. Тоді ж у своєму деннику літературознавець Петро Сорока зазначив, що Дереш – один із «молодих письменників, що найяскравіше засвітилися останнім часом на всеукраїнському овиді». Дереша захотіли зразу і всюди. А після помаранчевої революції – ще й за кордоном. За західним. І це правильно. Було б дивно, якби потужний клан під назвою «Станіславський феномен» одразу ж не прокатав свого юного генія шляхами бойової слави. Те, що автор написав свій перший роман у шістнадцятирічному віці й років через два його видав, та ще й з таким підозрілим успіхом, стало козирною картою, вигідним PR-ходом, і ніхто, здається в цьому зв’язку не згадав, як до своїх перших опусів ставились юні письменники, котрі потім стали класиками світової літератури. Далеко ходити не треба: будь-який філолог чи й просунутий в історію літератури школяр знає долю Гоголевої поеми «Ганс Кюхельґартен», із якою «таємничий карла» вирушав завойовувати світ.

Чому ж успіх «Культу» зокрема та Дереша в цілому, як на мене, підозрілий? Кого і в чому я підозрюю? Про це нижче, на своєму, як то кажуть, місці. Насамперед розгорнімо журнал «ШО» №7-8 за 2007 рік із фотосесією літвундеркінда, до якої додається трохи інтерв’ю. «Я почав писати як плагіатор чи як пародист. Я мав зошит, де переказував зміст серій «Твін Піксу». На обкладинці було написано: “Любко Дереш. Твін Пікс”». Он воно що! Виявляється, ручку юний маестро розписував усе-таки на культовому «Твін Піксі», а не на культовому Лавкрафті, клоном якого й став культовий «Культ»! Звідки ж і приліз у його текст хробак Йоґ-Сотот, як не з Лавкрафтового «Вікна в мансарді»!

І «Культ», і «Поклоніння ящірці» аж забивають дух! Але не силою фантазії юного автора, не вигадливістю фабули й не рухом сюжету, а запахом підштаників американського містифікатора. Ось бодай те, що лежить на поверхні. Без тіні сумніву й відповідної іронії Дереш здирає в Лавкрафта всю його містифіковану «міфологію Ктулху»: перетягує богів Даґона, Шуб-Ніґуррата, Ктулху, Ньярлатхотепа, Азатота й головне – Йоґ-Сотота, який, вочевидь, найбільше припав хлопчині до душі, оскільки він, за Лавкрафтом, «весь-в-одному й один-у-всьому, непідвладний законам часу та простору, співсутній з усіма часами й співприсутній з усім простором». Здирає Дереш назви містифікованих книжок та їхніх авторів: «Культи ґуллів», «De vermis mysteriis» Людвіґа Прінна («Про загадкових червів»; у вільному перекладі Дереша – «Таємниці хробака»). А вигаданого автора вигаданого «Некрономікона» Абдул-аль-Хазреда вслід за американцем називає божевільним арабом.

Корій, персонаж роману Дереша «Поклоніння ящірці», – моряк, який плавав у Полінезію. Його дружина завагітніла в шістдесят років і народила «не дитину, а якогось урода. […] Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі». Персонаж Лавкрафта Марш плавав на торговому судні в Полінезію, взяв дружину з острова, на якому жили дивні «глибоководні» люди, вона приїхала з ним на його батьківщину й народила… Так, теж виродка – людиножабу. «З того часу Марші стали найуспішнішими з усіх морських торговців». А в Дереша – «надто вже все гладко було в Коріїв». У Лавкрафта дід Лютер свого внука-мутанта годував великими тарелями сирого м’яса, в Дереша виродки теж «люблять сире м’ясо». Дерешів Корій проводить певний ритуал із якимось американцем, що його наркоман Міша пригадує як Вольтера чи Волтера. В Лавкрафта (див. вище) цей дід звався Лютером. В оповіданнях Лавкрафта слова «поклоніння» й «культ» – чи не найуживаніші. Дереш їх узагалі виносить у назви романів. Звичайно, було б цікаво читати про «диких богів, що прийшли із зірок» у Дереша, якби в першій половині ХХ століття їх туди не депортував американець Лавкрафт…

Любко Дереш, Сергій Жадан, Юрій Андрухович.
Фото з сайту www.spetskor.dp.ua

В інтерв’ю газеті «Україна молода» від 07.09.2005 Аліна Стрижак нашому вундеркіндові поставила пряме запитання: «Тобі часто говорять, що ти «здер» половину героїв у Лавкрафта, і шматки тексту – в Кінга?» І вундеркінд, зробивши чесні оченята, відповів: «Ця критика дуже правдива. Ще сім-вісім років тому я читав тільки таку літературу. Багато книжок того ж Кінга я прочитав по вісім разів. І казати після того, що ні, що в цьому плані я стерильний – просто смішно».

Смішно інше: ніде (ні в Дереш-критиці, ні в Дереш-інтерв’ю) не йдеться про алюзії-ремінісценції, постмодерністське цитування та про інші леґітимовані мистецькі крадіжки, що йменуються інтертекстом. Мова йде саме про крадіжки, а якщо автор на них заробляє собі дивіденди у вигляді слави й гонорарів, то йдеться вже про плагіат. Сам Дереш на одному з інтернет-форумів на питання про списування Лавкрафта відбувся фразою: мовляв, цитування – це постмодернізм. І ніхто юному бухгалтерові не пояснив, що постмодерністське цитування має зовсім іншу тональність (а саме – іронічну), воно не є настільки пряме і всеохопне, й розраховано його на відчитування реципієнтом, на задоволення від упізнавання. Візьміть для прикладу розділ «Сьомги» Софії Андрухович із прозорою іронічною назвою «Диявол ховається в рисі». Такі мікроцитати покликані комізувати й увиразнити створений автором текст, і аж ніяк не стати його тілом чи бодай кістяком. Де такі цитати в Дереша? Що постмодерністського Дереш та деякі непідковані журналісти бачать у тому, що він побудував два своїх тексти на «міфології Ктулху», здерши всю систему Лавкрафтових містифікацій, а то й просто сюжетні ходи його творів, я не розумію. Так само Дереш (як бухгалтер) не розуміє сутності постмодернізму й не знає його ознак.

Уже хто-хто, а Юрій Іздрик, видруковуючи «Культ» у «бібліотеці журналу “Четвер”», мав би пояснити юному генієві особливості постмодерністського цитування й допомогти причебурашити наполовину сирий, а наполовину крадений текст так, щоб від нього не вельми відгонило Лавкрафтовими онучами. І застерегти новобранця від подальшого вгрузання в і так уже зужиту «міфологію Ктулху»… Не пояснив і не застеріг, що новобранець і продемонстрував у «Поклонінні ящірці».

На милицях американської фірми «Лавкрафт і Ко» Любко Дереш додибав до «Архе». Додибав і… Ні переклади іноземною мовою, ані натовп таких само непідкутих, як і автор, фанатів не рятують від того, що називається творчим провалом. Інтерв’ю Дереша рясніють репліками про те, що його як письменника цікавлять найперше «потенційно доступні рівні свідомості», що він не курить і не вживає алкоголю, аби його свідомість ніщо не замулювало… Проте «Архе» цю чистоту і ясність свідомості цілковито спростовує. Чи то літвундеркінд так хутко писав цей текст, що не встигав навіть думати, чи то він задля розваги займався рукоблудством – робив накреслювальний жест, а мізкам тим часом дав відпочинок… Незрозуміло. Ясно тільки одне: «Архе» – приклад тієї високошвидкісної якості, назва якій – літхалтура.

Почати з того, що текст рясніє словосполуками, які звучать загрозливо- заманливо, але – тільки звучать, не маючи ніякого змісту й виконуючи лиш одну функцію – вводять читача в стан зміненої свідомості, у своєрідний смисловий ступор, певно, щоб переконати його в неабиякій розумності автора, у глибині авторових думок, у просвітленості авторової свідомості… Так іще діє шаман, зачаровуючи плем’я незбагненною тарабарщиною, аби те повірило в його владу над духами та стихіями. Ось лиш деякі «шаманські» (шарлатанські) вислови з «Архе»: «унаслідок вервиці малопомітних синхронізмів Терезка опинилася перед геометрією»; «у повітрі висіла причинність кіно»; за лобовою кісткою героїні «шалено впучуються гіперсфери, потріскують фрактали, самозаковтуються пляшки Кляйна»; «ціла пустеля горизонтів»; «лінії напруження завібрували іншими координатами»; «він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини завдяки тиску, створеному його усвідомленням ззовні»; «анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада»; «асоціативний дисонанс»; «скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти будинку забивали памороки»; «набір асоціацій вічності»…

Десятки сторінок мертвого тексту! Якби був живий і не затюканий Ц.Ломброзо, то загримів би Дереш у категорію безнадійних маттоїдів-графоманів.

Але й це ще не всі сюрпризи, які чигають на тих нещасних, котрі відважаться розгорнути «Архе». Втомившись городити маячню, добродій Любко вирішив внести у текст свіжий струмінь і зробив це за рахунок псевдопародіювання теорії літератури. Але й розглаголом про присутність і самоусвідомлення читача він не обмежився. Отож попер уже сто літ як модний метатекст: «Спочатку я подумав: це буде повість. Я приготував більш-менш удалу відповідь на той випадок, якщо хто закине вторинність. “Історія кохання чи вбивства, – сказав би я, – завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а природний театр – незмінний”». І далі: «Про це писали Борхес (якого в романі «Культ» я по простоті душевній назвав іспанцем) і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав). Про існування цього феномену знали чимало: для прикладу – Курт Воннегут, Джон Фаулз чи той же Стивен Кінг. Очевидно, це відомо ще багатьом-багатьом іншим»… Можна тільки поспівчувати сердешному бухгалтерові, який спокусився на лаври літератора. Його жорстоко захвалили, а на форумі персонального сайту сердегу навіть оголосили напівбогом (певно, тепер він стане в пантеоні поруч із Йоґ-Сототом і Шуб-Ніґурратом). І серед усіх хвалителів не знайшлося жодної тверезої людини, жодного нормального фахівця, котрий натякнув би хлопчині, мовляв, казати в художньому творі те, що кажуть, як правило, в інтерв’ю, – це моветон, який може собі дозволити хіба що Андрухович (див. «Дванадцять обручів»), а такі книжки, як «Архе», пишуться тоді, коли авторові немає чого сказати.

Нуль самокритичності й відсутність поруч доброго порадника, який розуміється на літературі, призвели до того, що й надалі сердешний Дереш використовував у текстах дешеву саморекламу. В романі «Намір!» подибуємо примітки на зразок: «Також про життя Мирослава Полісуна та Нелі Полісун (з дому П’яточкіної) можна знайти у романі “Культ”». А в «Трохи пітьми» – «біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п’ятнадцяти-шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву – «Культ» Любка Дереша».

Поминаючи «Намір!» як іще одну спробу штовхнути липовий месидж вустами непереконливо виписаного героя, перейду одразу до роману «Трохи пітьми», оскільки навпроти його назви в цій історії хвороби мушу ставити похмуре «рецидив». У вже згадуваному інтерв’ю журналові «ШО» Дереш заявив: «Порівняно з попередніми моїми книжками, які можна вважати дуже інтертекстуальними (дуже вдалий евфемізм для плагіату! – О.С.), у «Трохи пітьми» практично немає якихось алюзій на літературні твори. Єдине: я там поцупив один епізод з радянської гуморески, не скажу, якої саме. А так там немає посилань до літератури…» Пижиться чижик! – одразу подумав я й поскакав до бібліотеки, щоб і мені в перших рядах дісталось на шару «Трохи пітьми».

З перших же рядків (а власне, з назви роману й з епіграфа) я зрозумів, що «Трохи пітьми» – це творчо опрацьовані оповідання далеко не першорядного американського письменника Фріца Лейбера. Судіть самі: в російськомовному перекладі (1993) одне з оповідань Лейбера називається «Немного мира тьмы» й має такий епіграф (цитую мовою перекладу): «У него в голове была трещина и немного Тьмы вошло через неё, что привело его к смерти. Р.Киплинг, “Рикша-призрак”». У Дерешевому романі «Трохи пітьми» епіграф не інший: «У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті (Р.Кіплінг. Рікша-привид)». Я б і повірив, що Кіплінг однією своєю фразою надихнув і Лейбера, й Дереша на творчі звершення, однак подальші між ними збіги надто вже підозрілі, щоб приймати їх за випадковість. Інакше кажучи, таких густих випадковостей у літературі не буває.

Власне, у своєму новому, але не свіжому романі Дереш опрацював два оповідання Лейбера: «Трохи світу пітьми» та «Шизофренік Джиммі». Ось розстановка фігур: героїня Лейбера Вікі перекочовує до Дереша як Віка. Дерешів Йостек виступає скептиком і вважає Аліка шизофреніком, який своєю шизою заражає інших (у Лейбера таким скептиком виступає містер М.). «Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий», – каже скептик Йостек. А далі Дереш Йостековими вустами вже прямо й неодноразово цю хворобу називає: «Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму,

Любко Дереш.
Фото з сайту www.azh.com.ua

я кидаю Алікові свій останній виклик. […] Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. […] Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві. […] Ненавиджу таких людей».

Ненависть, яка в Дереша закінчується тим, що Йостек відмантулив Аліка поліном, у Лейбера («Шизофренік Джиммі») закінчується вбивством. Для убивці в Лейбера шизофренік – «це людина, що несе безумство, людина, що заражає інших цим безумством чи смертельним психозом, але яка при цьому не виявляє ніяких симптомів, людина, яка може бути цілком здоровою за результатами психіатричних тестів, але яка, поза тим, несе в потоці свого розуму віруси божевілля». Убивця в Лейбера так само мотивує свою розправу над Джиммі тим, що захищає дорогих йому осіб, і стверджує, що людина, розпізнавши «сучасну відьму» – шизофреніка, «повинна негайно знищити монстра в інтересах суспільства».

Отже, сховати кінці в Лету вундеркіндові не вдалось і цього разу: той, хто читав оповідання Лейбера, одразу ж уловить його відрижку в «Трохи пітьми» Любка Дереша. А мені, пишучи історію його літературної хвороби, залишається хіба що відкрити останню карту: кого і в чому я підозрюю? Я підозрюю палких Дерешевих прихильників у їхній читацькій некомпетентності, відсутності смаку та неперебірливості. Нічим іншим шаленого успіху «золотої бульки» на ім’я Любко Дереш я пояснити не можу.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.