Сага про Справжніх

Розгорнувши «Сагу про Рейневана» Анджея Сапковського, я довго намагалася згадати, коли востаннє тримала в руках художню книгу з примітками в кінці. Нарешті згадала – у дитинстві, коли читала романи Дюма, та ще, може, фолієвське видання Бегбеде. Тож усім, хто скучив за добротно написаними напівісторичними сагами, раджу мчати до найближчої книгарні.

Цикл романів у руслі історичного фентезі присвячений подіям гуситських війн першої половини XV ст. Пізнє Середньовіччя; у боротьбі за справу Чаші сходяться не просто люди й політичні інтереси, але світло і темрява, добро і зло. Й у вирі того всього опиняється 23-літній Реймар з Беляви на прізвисько Рейневан. Скромний медик із госпісу в Олесниці, що за традицією часу трохи знається на магії та чаклунстві, має роман із заміжньою кралечкою Аделею фон Стерча, яку привіз із Бургундії набагато старший Гельфрад фон Стерча, привіз, а сам чкурнув у хрестовий похід, та й зник. А хіба могла молодесенька француженка втриматися від спокуси? І хіба ж міг устояти Рейневан проти такої зваби? І хіба могли стерпіти таку наругу над родовим іменем брати фон Стерча?

Ще трохи – і юного лицаря спіткала би сумна доля Абеляра, але фортуна йому таки усміхнулася й дозволила врятуватися. Цього разу, аби вскочити в нову халепу. Адже під час погоні гине наймолодший зі Стерчів, помста за честь перетворюється на вендетту. До того всього долучаються звинувачення у чаклунстві. Спроба вирятувати кохану Аделю додає до переліку Рейневанових «звитяг» ще й замах на князя Зембицького, при дворі якого знайшла дуже теплий притулок зрадлива бургундка. Тим часом, рідного брата Беляви вбивають загадкові Чорні Вершники. Дотримуючись канонів лицарської честі, молодий шляхтич і медик жадає помсти, – натомість же, рятуючись від численних переслідувачів опиняється на боці поборників Чаші, чию справу, виявляється, підтримував Петер фон Беляу. Щоразу намагаючись узгодити питання етики й моралі з проблемою виживання, Рейнмар постійно втрапляє у нові пригоди. І так протягом близько 1800 сторінок, розділених на три солідні томи.

Тішить думку добре пророблена історична канва твору: текст насичений цитатами з хронік, документів, середньовічних поезій. Чимало цитувань подано латиною, частина з них перекладені, а менша частка залишена на розсуд читача. Як стверджує примітка польського видавця, «автор залишив читачеві чимало свободи в тому, щоби могти самостійно порпатися в різноманітних словниках, енциклопедіях та вкритих пилюкою фоліантах тієї епохи. Адже й у цьому – купа задоволення, що його Автор не бажає позбавити шановних Читачів» (цитовано зі збереженням орфографії за «Lux perpetua», А. Сапковський, К., 2007, «Зелений пес», – с.4). Побіжно мушу зізнатися, що видавці першого тому російською мовою (http://www.fenzin.org) не полінувалися устаткувати переклад ще й ілюстраціями з детальним роз’ясненням стосовно частин рицарського обладунку. Але українське видання і без того залишається виграшним – завдяки поєднанню дрюонівської епічної деталізації, окресленню характерів у «дусі доби» з типово слов’янським магічним світом та властивим авторові специфічним гумором.

Традиція кпинів над побутовою фізіологією порівняно з «Відьмаком» відходить на другий план, поступаючись жартам на сексуальну тему, що часом наводить на непоштиві думки стосовно влаштованості цієї сторони життя у самого автора, але то лиш часом і побіжно. Значно більше враження у цьому плані справляє лексика, і, порівнюючи з російським перекладом, то також заслуга скоріше автора, ніж перекладача. Поряд із «Pater Noster» та латиномовними уривками Святого Письма персонажі сиплють такими добірними словечками, що я мусила облишити ідею читати цю книгу в метро – щоб не шокувати випадкових цікавих сусідів. Зате з’ясувала побіжно, що у середньовічному Шльонську прутень називали ще «кутасом», «кукурідликом» та загальновідомим словом із трьох букв. Також мушу застерегти вразливих читачів стосовно великої кількості кривавих сцен у романах. Обрана для сюжету доба – один із найпохмуріших періодів в історії Західної Європи. Тротури інквізиторів, дізнання впійманих гуситів, нищення переможцями переможених, а надто – підтвердження того цитатами з історичних хронік – річ, м’яко кажучи, не для чтива на ніч. Зате прихильники масштабних кривавих баталій і майстерних та не дуже рицарських поєдинків залишаться задоволені.

І – хоч як це не важко уявити – на тлі буремних подій розквітає прекрасне і чисте кохання Рейнмара де Беляу (не дивуйтеся, у книзі прізвища варіюються у пропольському, пронімецькому та профранцузькому, либонь, варіантах прочитання) та Ютти фон Апольда. Відьомське зборище на лисій горі перетворюється на поетичне свято Великої Матері, Pantea-Всебогині, Regina-Цариці, Genetrix-Родительки, Creatrix-Творительки, Victrix-Тріумфаторки, Felix-щасливої. Любов, що обертає сонце і світила, освячує і тілесний потяг, але ніч минає, і світанок приносить нові випробування для закоханих.
Звичайно ж, яке фентезі без магії та чаклунств. Шанувальники творчості Г. Лавкрафта «впізнають» (не без авторського коментаря) «Некрономікон». На сторінках пробігатимуть упирі й демони, читач отримає нагоду дізнатися, як можна допитувати водяника, а над усім тим ширятиме поліморф Біркарт Грелленорт – маг і перевертень, у якого з Рейнмаром фон Беляу – особисті рахунки. Але на боці Рейневана – загадковий Самсон Медок, дух, ув’язнений у тілі дебелого недоумка. І хтозна, чия візьме в одвічній битві Світла і Пітьми.

Але крім того, що прийнято називати «екшеном», у сазі присутній і несподівано глибокий філософський підтекст. У горнилі битв молодий Рейневан гартується не лише фізично, але й духовно. Із жевжикуватого закоханого, ладного вмерти біля ніг прекрасної Дами серця, він поступово перетворюється на розважливого воїна, свідомого відповідальності за кожен здійснений крок та всі можливі наслідки. Але життя не таке просте, як здається. Високошляхетні ідеали часто-густо випробовує банальний інстинкт виживання. Залишитися живим, чи зрадити побратимів? Запродати ідею, заради якої боровся, чи віддати кохану на поталу негідникам? Як бути, коли слова і діло суперечать одне одному, коли дві армії нищать одна одну іменем одного й того ж Бога? І як сам Бог дивиться на таке неправе діло і не спинить кровопролиття? Рейневан учиться відрізняти виправданий ризик і йти на компроміси, часом і з власним сумлінням. А ще – зберігає вірність особистому кодексові честі, і повороти сюжету свідчать, що людяність, християнську доброту до ближнього свого доля винагороджує у всі часи і за будь-яких обставин. Адже часом твій ворог може виявитися звичайною людиною, яка втрапила під колесо історії, бо її життям на якийсь час також стала війна. Міркування деяких персонажів на теми терору цілком можна було б вкласти у вуста окремих сучасних політиків, а питання «оптових індульгенцій» видається до болю актуальним. Вірна побратимська дружба і водночас – уміння відпустити одне одного, коли прийде час; уміння тримати слово, незалежно від того, кому воно дано, бо це твоє слово і справа твоєї честі – ці та інші елементи легендарних уявлень про шляхетність та лицарство ненав’язливо пронизують увесь твір і мимохіть залишаються десь на рівні підсвідомості читача. Саме за це – вкупі з описом психологічного дорослішання Рейнмара, у процесі якого під керівництвом мудрого, хоч і доволі цинічного Шарлея, герой вчиться розрізняти «те, як належить» і «те, як буває» – я б радила «Сагу про Рейневана» підліткам. Щоправда, тоді книга потребувала б значної адаптації.

В одній зі своїх літературно-публіцистичних розвідок А. Сапковський називає такий стиль написання «казками для дорослих» (adult fantasy). Насправді ж щиро хочеться, щоб високі ідеали людської духовності дедалі частіше траплялися не лише на сторінках кривавих казок, а й у потоці повсякденності.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської